Таємний і явний світи Бориса Куновського

Є в Кривому Розі місце, де зупиняється час. Там пахне степом і дитинством, а нечисленних гостей зусібіч обсідають завмерлі образи з відомих оповідань, повістей, казок і легенд. Ви не повірите, але причаївшись, там можна почути голоси Одарки й Карася, Вакули й Чорта, набундючених Івана Івановича та Івана Никифоровича, Баби-Яги, Лісовика та ще бозна-кого. І ті, кому пощастило пересвідчитися в цьому, вже ніколи не говоритимуть про цих істот як про відтворених у дереві — нехай навіть рукою талановитого майстра. Вони згадуватимуть їх винятково як живих, у характерах яких відбито найтонші риси людського єства. Ті щасливці завжди прагнутимуть повернутися туди бодай ще раз, аби спробувати наблизитися до господаря того помешкання — 72-річного Бориса Павловича Куновського, який усамітнившись у стінах своєї оселі працює на радість собі та людям. Це рятує його від похмурих реалій сьогодення та хвороби, яка сорок років тому паралізувала праву частину тіла й забрала в художника робочу руку.

— Борисе Павловичу, останніми роками ви не часто беретеся за різьблення тарелів та скульптур із дерева, не малюєте картин. Чи можна сказати, що робота над книжковими знаками наразі є для вас більш цікавим напрямком?

— Дерево — прекрасний матеріал, але на роботу з ним у мене зараз просто не вистачає часу — встигнути б виконати всі замовлені книжкові знаки. Ось, скажімо, нещодавно з села Соснівка Кіровоградської області надійшов лист від небожа митрополита Івана Даниловича Павловського. Цього священика НКВС розстріляв за «контрреволюційну діяльність». Так от його небіж просив мене зробити книжковий знак із зображенням митрополита й надіслав деякі матеріали про його життя. Вони мене настільки зворушили, що я вирішив зробити не лише екслібрис, але й гравюру, присвячену Павловському.

Бувають і листи іншого характеру. Один пенсіонер мені пише: «Хочу, щоб Ви зробили мені екслібрис, але я дуже обмежений у грошах. Я перестану пити, кину палити, але назбираю грошей, щоб віддячити вам за роботу». Ну й як йому відмовити? Окрім цього, я отримую чималу кількість пропозицій з багатьох країн світу взяти участь у виставках екслібрисів. Але навіть не на всі ці запрошення можу відповісти!

— Як ви почали працювати над книжковими знаками?

— Коли я був на другому курсі Московського поліграфічного інституту мені повністю паралізувало праву сторону тіла. Два роки я був інвалідом першої групи, не міг ні сидіти, ні розмовляти. Лікарі сказали, що я ніколи не зможу працювати правою рукою і радили привчатися всю роботу виконувати лівою. Було дуже важко. Але не малювати я не міг. Тому, коли повернувся до Кривого Рогу, спробував попрацювати в жанрі шаржу. Свої спроби якось надіслав до міської газети «Червоний гірник», а мені звідти відповідають: у вас цікаві роботи, але невпевнена лінія (сміється. — Авт. ). Потім друкувати таки почали. Пізніше я взявся за етюди та портрети. Згодом, потрошку, почав долучати до роботи й праву руку. Власне, до роботи над книжковими знаками мене підштовхнув стан мого здоров’я. І як не парадоксально, сьогоднішньому станові свого здоров’я я зобов’язаний саме роботі над книжковими знаками.

Спочатку я спробував використовувати більш піддатливий для обробки матеріал — лінолеум, а коли відчув силу в руках, перейшов на оргскло. Це дуже захоплює й дисциплінує. Якщо я з тиждень не попрацюю в майстерні, відразу відчуваю, як слабне права рука. Тому робота для мене — порятунок. І не лише у фізичному розумінні. Завдяки книжковим знакам я росту. Люди з різних куточків України і з-за кордону пишуть мені, замовляють екслібриси та розповідають свої історії. Історії свого села, міста, своєї родини, визначних історичних діячів, яких я не завжди й знаю. Це спонукає мене до пошуків додаткової інформації, яка, безперечно, збагачує мій внутрішній світ.

— Що зробило вас тим Борисом Куновським, яким ви є?

— Передусім — це той дивовижний козацький край, в якому я виріс. Мене завжди надихали краєвиди наших степів, селянський побут і фольклор. Я захоплювався козацтвом і всім тим, що з ним було пов’язане. У дитинстві картина Іллі Репіна «Козаки пишуть листа турецькому султанові» справила на мене таке величезне враження, що я зробив собі оселедця, щоби бути подібним на героїв цієї картини. Змалечку я дуже шанував Шевченка, копіював його малюнки, і ці мої копії, яких назбиралося на цілий альбом, вже готували відправити на виставку до Києва. Але завадила війна.

Люблю Гоголя. Це такий багатющий світ, таке розмаїття образів, які дають поживу для творчості митця, що з ним не зрівняється більше ніхто. З сучасних письменників мені дуже близькі Ліна Костенко, Борис Мозолевський, Володимир Михайличенко, Іван Хоменко — їхня творчість також дає мені неабиякий імпульс.

— Ви все життя розробляли українську тематику, яка не дуже заохочувалася за радянських часів. Чи через це у вас ніколи не виникало проблем?

— Наприкінці 70-х на рудник, де я працював художником, якось приїхав чолов’яга років сорока й запросив мене пройти поговорити до кабінету. Я було зрадів, думав, що людина хоче замовити собі щось. Коли він витягує з кишені й показує мені посвідчення КДБ. Я як глянув, прямо холодок пройшов від п’ят до спини. Річ у тім, що дехто з моїх родичів постраждав од цієї служби. І я вже гадав, що через те до неблагонадійних зарахували й мене. А він почав допитуватися, чим я займаюся, окрім малювання плакатів. Я відповів, що інколи вдома карбую та працюю з деревом. Він повідомив, що до КДБ надійшов лист, де мене звинувачують в українському націоналізмі. Я пояснив йому, що виріс у селі, де шанобливо ставилися до народних звичаїв, легенд і вірувань. Сказав, що роблю це винятково для себе й нікому не показую. Можливо, це переконало його й він невдовзі дав мені спокій.

— А ви й справді тоді нікому не показували те, що творили у власній майстерні?

— А кому воно тоді було потрібне? Звісно, показував деяким знайомим. Так один діяч мені прямо в очі й сказав: все це — непотріб, ще рік-два і ніхто навіть не згадуватиме про героїв моїх робіт. Але сталося не так, як він казав. І після оголошення незалежності України до мене з Дніпропетровська приїхали люди, відібрали дещо з мого доробку й повезли до Києва, щоби поставити мої роботи на конвеєрне виробництво. На радощах, я зателефонував тому кадебістові і все, як є, розповів. Він, здається, теж за мене порадів (або вдав, що така новина його потішила) і привітав з таким несподіваним поворотом справ. А загалом я й зараз не дуже прагну до демонстрації своїх робіт у дереві, бо робив це для власної душі, а не для когось.

А от залишити після себе альбом, до якого увійшли б мої етюди, натюрморти й станкові гравюри — мрію. Або, хоча б, альбом екслібрисів. Але мені вже 72 роки, здоров’я немає, а на пенсію не розженешся — більшу половину забирає квартирна платня. Щоправда, є в мене друг, який входить до оргкомітету з відзначення 225-річчя Кривому Рогу. Років зо два тому він казав, що мої книжкові знаки заплановано видати окремим альбомом до дня міста. Та щось зараз про це ніхто не згадує. А я й не питаю — не люблю нав’язуватися... Володимир ГОНЧАР

Борис Павлович Куновський народився 10 червня 1927 р. в Кривому Розі. Виріс у селі Зелене. Закінчив геологічний факультет Криворізького гірничорудного технікуму. 1958 року вступив до Московського поліграфічного інституту на факультет художнього оформлення книг і журналів, який змушений був залишити через хворобу. Працював художником-графіком у криворізькому Будинку науки і техніки, художником на руднику імені Рози Люксембург. Зараз — пенсіонер.

Працює в техніках ксилографії, ліногравюри, пластики. Екслібрисами, яких у творчому доробкові художника вже понад 200, займається з 1969 року. Брав участь у міських, обласних, багатьох республіканських і міжнародних виставках. Екслібриси Бориса Куновського з циклу «Шевченкіана» експонуються в канівському музеї «Тарасова гора» і музеї Кобзаря в Торонто (Канада).