Театр одного суфлера
Політичне життя суспільства з демократією, що розвивається, не відчуває нестачі у театралізованих виставах, реальних і віртуальних. Залежно від поставленої мети автори «театральних проектів» навантажують сюжетну драматургію необхідною кількістю брудних поворотів і різноманітять жанри: драми, комедії, серії жахів.
Коли у ролі режисера-постановника політичного фарсу виступає олігарх з проблемами, подібне видовище приречене на невдачу тому, що у такій високій концентрації нагнітання ницих пристрастей воно приїдається навіть найбільш високооплачуваним акторам, не кажучи вже про глядачів. І ось, коли акторський ресурс уже вичерпано, зал опустів, режисер ставить п’єсу для одного глядача. Оскільки вистава покликана вплинути так, як потрібно олігарху, на першу особу в державі, не підказувати ж Президенту країни, як йому чинити, шипінням з підпільної будки? Суфлера — на сцену!
Звиклий до свого нехитрого ремесла, він намагається виконати надзавдання, поставлене режисером, — втілити у собі дві непорівнянні іпостасі: підказувача за шпаргалкою і майстра витонченої словесності. Суфлер бігає сценою з витріщеними, як у риби, очима, незграбно жестикулює руками і широко відкриває рота, видаючи нерозбірливі звуки. Щоб бути ще більш переконливим, він намагається одночасно грати різні ролі. У результаті замість тонкої гри на струнах душі глави держави виходить суцільне кривляння і гра на власних нервах. Театр одного суфлера перетворюється на театр абсурду, а п’єса під назвою «Лесники в штатском» з тріском провалюється.
Саме таке враження справила на мене стаття з однойменною назвою («Киевский телеграф», 21.01-27.01.2002). У ній РНБОУ названо «паралельним Кабінетом Міністрів», який ніби намагається втручатися у питання соціально-економічного й інформаційного життя країни і взагалі є «не зовсім зрозумілою інстанцією». Цікаво, що поки батько олігарха (Л.Деркач) брав участь у засіданнях «інстанції» як представник СБУ, то діяльність РНБОУ була цілком доступна розумінню. А тепер, коли фахівці РНБОУ активно виявляють «тіньові схеми» в економіці, проблеми, які виникли у сімейного бізнес-тандему Деркачів, ототожнюються з соціально-економічним життям країни, в яке не можна втручатися. Прагнення шефа (А.Деркача) сховатися від контролюючого органу виконавчої влади викликає у його підшефних синдром повного нічогонерозуміння. Велика стаття з прологом і епілогом завершується рекомендаціями щодо того, як нам реорганізувати РНБОУ. Після того, як кампанія проти Євгена Марчука не принесла А.Деркачу бажаного результату, а саме: усунення неугодного йому політика з поста секретаря РНБОУ, автор «Телеграфу» почав мріяти про реформу «не зовсім зрозумілої інстанції» у «зовсім зрозумілу», яка б не заважала Деркачам і залишалася фактично без секретаря. З цією метою виявилися нові загрози для національної безпеки країни: існування «резонансного портфеля», «перетворення персони секретаря Ради безпеки на самостійну політичну фігуру» і «спроби Ради безпеки впливати на інформаційне життя країни». Усі ці «жахи», за задумами авторів, повинні були налякати Президента країни і вплинути на рішення, які він приймає.
До речі, тоді як А.Деркач (син) і Л.Деркач (батько) кинулися за депутатською недоторканністю за списком та одномандатно, Євген Марчук сказав: «Мій округ — Україна», і спокійно продовжує роботу.
Президент України Леонід Кучма, можливо, і не бачив вистави театру одного суфлера. А, якщо і бачив, то всупереч очікуванням режисера не злякався «впливу Ради безпеки на інформаційне життя країни» і призначив Євгена Марчука головою Міжвідомчої комісії з питань інформаційної політики і інформаційної безпеки при РНБОУ.
