Тегеран-11,

11 лютого — пік десятиденного святкування революції Фаджр (світанок). Мільйон людей на голових вулицях і площах Тегерану. Вони несуть національний прапор довжиною у 16 км. Натовп скандує: «Мубарак, вітаємо з народним повстанням!», «Смерть Мубараку!», «Єгиптяни, тунісці, ми з вами!». Традиційно безліч плакатів, на яких написи фарсі дублюються англійською: «Геть США!», «Геть Ізраїль!». Президент Ахмадінежад із трибуни: «Запевняю вас, що не зважаючи на ворожі плани і завдяки опору народів, постане новий Близький Схід — вже без США та сіоністського режиму. Єднайтеся і не бійтеся продажних урядів — перемога вже близько!»

Але Ахмадінежаду замало «нового Близького Сходу». Він обіцяє, що цього року «сконає ліберальна капіталістична система». Ясно, що єднає Ахмадінежада — попри геть різний особистий бекграунд, віросповідання й ідеологічну афіліацію — із Чавесом і Лукашенком. Але в цьому і зміст конфлікту Ахмадінежада із опозицією. І наївно і поверхово довірятися кліше західних медіа про «диктатора Ахмаді» і «прозахідну, продемократичну опозицію» у подіях після президентських виборів 2009 р. Передусім, в діючій політичній системі ніхто не може узурпувати владу: обраний на мажоритарній основі парламент може вчинити імпічмент президенту; за всіма гілками влади стежить на предмет дотримання ісламських норм верховний лідер, якого обирає (і може усунути) Рада мудреців із десятків мулл, що виконує, по суті, функції конституційного або верховного суду. У такій системі противаг немислимо перетягнути на свій бік (підкупити, залякати) таку кількість знаних у суспільстві і впливових людей. Це, власна, і є ота демонізована західними медіа «ісламська республіка».

А хто вони, ці «демократичні кандидати» Мусаві та Кяррубі, що не визнали результати навіть після перерахунку? Мусаві — колишній прем’єр. За «реформістами» стоїть екс-президент Рафсанджані, якого називають «фісташковим мільярдером», ще один екс-президент Хатамі, який безуспішно в свій час пропонував Клінтону «діалог культур». Кого вони представляють? Великий капітал, який готовий капітулювати цілою країною перед санкціями, які, за мрією Г. Клінтон, «мають скалічити Іран». Вони із ностальгією згадують 1990-ті, коли самі керували і Захід щедро давав кредити, а Іран тримався у тіні світової політики, обмежуючись лише революційною риторикою. Великий капітал жирів на відбудові зруйнованої війною з Іраком країни, поки президентом не став університетський професор Ахмадінежад. В основу своєї політики він поклав забезпечення економічних інтересів простого люду, яким будь-де нехтує «ліберальна економічна модель». Виглядає так, що опозиція хоче замирення з США і Заходом в обмін на допущення своїх «тлустих котів» на світовий ринок, на кредитні лінії і свою частку у приватизації, передусім, зрозуміло, нафтових багатств (чи не перша вимога опозиції). Інший важливий момент: всі опозиціонери нагадують про свою близькість до імама Хомейні, участь у революції, клянуться у вірності його ідеям і ісламській республіці. Вони захищають право Ірану на ядерні дослідження, запевняючи, що вони виключно мирні. Словом, єдина проблема для них — «диктатор Ахмадінежад». Іранська революція, що триває і зараз, на диво нагадує оту Велику французьку: свої робесп’єри, дантони, ебери й марати... Якщо хочте, свої троцькі, бухаріни, сталіни... Паралелі між іранською революцією 1979 р. та революцією в Єгипті 2011 р. напрошуються самі собою. Напередодні падіння шах обіцяв (як і Мубарак) «почути революцію» і запропонував новий уряд, що буде «керуватися конституцією, дотримуватися справедливості, без репресій і корупції». А тодішній президент США Дж. Картер публічно очікував від шаха «реформ в економічній і соціальній сферах». Ну, точнісінько, як Обама від Мубарака.

Падіння Мубарака унеможливлює напад США чи Ізраїлю. Раніше Вашингтон, що було відомо й без Wikileaks, домовлявся з деякими «поміркованими арабськими режимами», з тим же Каїром, що в разі нападу ті публічно покартають для збереження обличчя, але потайки навіть подякують. Тепер навіть у Тель-Авіві зрозуміли, що напад викличе такий загальноарабський протест, наслідки якого будуть для нього просто апокаліптичні.

«Це була моя революція», — з сумом згадує події 2009 р. студентка Махія, яка сама пропонує бути моїм гідом у Національному музеї. Вона закінчує університетський факультет мистецтв і показує альбом із власними коміксами у вправному американському стилі. Вона хоче поїхати до США і працювати в мультиплікації: «Я люблю Обаму». «А за що?» — моє питання її на мить спантеличує, але вона винахідлива: «Бо не люблю нашого».

Я фільмую на «соньку» демонстрантів. Хтось позаду опускає руку на моє плече — поліцейський просить показати документи. А мій паспорт у готелі на рецепції. У відділку мені спершу приносять тарілку із фруктами, марно намагаючись порозумітися на фарсі. Мене передають людям у цивільному, які переводять мене з одного в авто в інше, вкотре намагаючись з’ясувати, хто я і де мій паспорт. Нарешті, з’являється один із доброю англійською. Мене везуть до готелю: «Сер, ви тільки не переживайте, жодних проблем. Сьогодні особливий день, дуже чутливий, розумієте? Щоб фільмувати, треба мати картку міністерства. А в інші дні — жодних проблем». Я все розумію. У країні, де посеред дня вбивають учених-фізиків (і відомо, хто), де бува вибухають бомби у натовпі, така пильність не мусить шокувати. У готелі ксерокопіюють мій паспорт, фестивальний бедж і програму конференції, в якій я брав участь. «Сер, вас ніхто не образив в Ірані? Чи були якісь проблеми? Ви приїдете ще?» — запитують вони на прощання, потискаючи руку. Ще б пак!