Теорема

Моє перебування в Неаполі добігало кінця. Позаду були дводенне блукання цiлодобово збудженим i прекрасним містом, фортеці й музеї, десятки закоханих на набережній, повний місяць над морем, небезпечний лабіринт Іспанського кварталу, хаос вулиць, мопедів, автомобілів, кав’ярень, спеки, прибою. Я фотографував практично все, що бачив, плівка кінчалася, я купував нову і фотографував знову.

А тепер я стояв на пероні, очікуючи потяга, котрий нарешті вивезе мене з цього спокусливого пекла у більш передбачувані місця. Був світанок, та ні, скоріше, ще ніч. Нічого не відбувалося, лишалося тільки чекати. Втім... Мій трохи розсiяний після безсонної ночі погляд зупинився.

Навпроти, з іншого боку колії, на пероні, на кам’яній лаві спав бомж. Не турист, не студент; за всіма ознаками — звичайний волоцюга з тих, які щоночі беруть місцевий вокзал в облогу. Він зайняв своє жорстке ліжко цілком, витягнувшись. З-під білосніжного простирадла була видна лише округлість смаглявої голови із втомленим навіть уві сні обличчям, вписана в гострий кут — лікоть руки. Знизу його тіло охоплювала масивна прямокутна скобка — блискуча, темно-сіра мармурова лава. І з усіх боків величезною рамкою — плити перону, грубі й непохитні колони по боках, бетонний навіс, з якого лили рівне, примарно-яскраве світло — без тіней і напівтонів — видовжені флуоресцентні лампи. Тлом до того — рівна темно-зелена стіна безлюдного потяга на сусідній колії, смужка порожнього нічного повітря над нею. Каміння, метал, штучне світло, царство прямих кутів і математичних ліній, але центром цього — непередбачений живий елемент, нікому не потрібне людське тіло в урочистих білих пеленах, зі смаглявим згустком страждання у нетривкому прихистку сну...

Це була справжня «Пієта» ХХI століття. Найсильніше враження про подорожі, про Неаполь, про ніч у Неаполі, про ніч взагалі. Я вийняв фотоапарат, відкрив об’єктив... Але плівки не було. Все використане до останнього кадру.

Ось саме цього, останнього, не вистачило.

Його завжди не вистачає саме в таких випадках.

Хоча, звичайно, можна вірити в те, що як наявність, так і відсутність будь-чого глибоко закономірна. Тому саме на таких сценах плівка завжди закінчуватиметься. І єдиний доказ чогось надто справжнього, більш правдивого, ніж технології, ніж відтворені й роздруковані образи, — збережеться лише у спогадах, у словах, у глибині того химерного пристрою, що захований у кожній голові — там, де такі кадри дуже чіткі, інколи краще, ніж хотілося б.

А сам шлях наведення доказів — то і є, мабуть, мистецтво?

Чи справа лише у вірі?

Або таки в Неаполі, найбільшому у світі скупченні галюцинацій, якому неможливо опиратися?

Ворота великого і божевільного міста розкрились і нарешті випустили мене.