Тлумачення «сновидінь»

Спостерігати за черговим перфомансом у залі засідань Верховної Ради було нецікаво. Не тому, що погано попрацювали шоумени із нинішньої опозиції, а тому, що реальної політичної боротьби продемонстроване країні видовище майже не стосувалося. Політичну боротьбу одні виграли, а другі програли в іншому місці й в інший час. Єдине, що допомагало примушувати себе на це все дивитись, — цікавість: до якої межі може дійти фантазія частини народних обранців? Боротьбу і бокс у сесійній залі ми вже бачили. Були і невдалі самопідпали, і непереконливі голодування, і взаємне плювання одне в одного. Культура державотворчості сягнула вже рівня постановки конструкцій із депутатських тіл, колективних співів та індивідуальних декламацій під акомпанемент примітивних технічних засобів. Про безкарне псування державного майна і говорити не доводиться.

Аби переконатися у практичній необмеженості депутатської фантазії, автор звернувся до закону України про статус народного депутата. Закон вказує лише на одну стримуючу силу для неосяжної недоторканності наших обранців — загальновизнані норми моралі, згадані у статтях першій та восьмій. А хто у нас визначає, що є загальновизнаним? Звісно, ті ж самі народні депутати. Це ж вони ухвалили нещодавно закон про охорону нашої моралі, детально, із знанням справи виписавши ознаки порнографії.

Уважно перечитавши Конституцію і закон про статус депутата, доходиш висновку, що обмежити депутатів у проявах їхньої індивідуальності можуть лише самі депутати. Пам’ятаєте приказку про владу, яка розбещує? То де знаходиться межа розбещеності вітчизняного депутата? З піснями у сесійній залі ще можна змиритися. Парламентарії вільні також танцювати, робити акробатичні вправи, грати у спортивні ігри, влаштовувати безпосередньо в залі тимчасові та постійні табори. Все це не заборонено законом. Охоронець, що слідкує за порядком у приміщенні парламенту, не має права зупинити депутата, хоч що б той робив. У жодному законі не сказано, що депутат не має права принести в зал засідань автомат Калашникова чи станковий кулемет «Максим». Не можна доторкатися до депутата, якщо він почне говорити чи робити відверті непристойності, ламати стільці, громити трибуну, плювати на президію, малювати на стінах короткі слова. Де та загальновизнана межа, яку не здатні переступити депутати, очманілі від власної недоторканності?

Автор далекий від думки, що частина опозиційних депутатів геть з’їхала з глузду на грунті спротиву конституційній реформі. Впевнений, що кожен вигук, кожне дудіння в дудку, биття в барабан чи обличчя колеги заздалегідь плануються і прораховуються. Потім вивчається реакція і робиться наступний крок. Виходячи із зони дії попередніх домовленостей, опозиційні парламентарії миттєво перетворюються на респектабельних посадових осіб, прирівняних до державних службовців першого рангу. Ті, хто щойно кричав, хрипів, штовхався і кусався, набувають свого нормального вигляду і готові дати змістовне інтерв’ю. І дарма. Чому б не скористатися недоторканністю і не затопити в пику несимпатичному журналістовi? Умови ж не рівні!..

Навряд чи варто удосконалювати закон про статус депутата, який з любов’ю до себе практично одностайно ухвалили наші обранці. Всі ймовiрнi ситуації передбачити неможливо. Не ставити ж огорожі й турнікети між президією і депутатськими місцями. Досить запропонувати співаючим, танцюючим чи перегризаючим комп’ютерну проводку депутатам той варіант політичної реформи, який їх влаштовує. Тільки не всім одразу, а кожному окремо. Одразу з’явиться більше спокою і зваженості. Переживши повінь, депутатська етика знову увійде у прийнятні береги. Доки не з’явиться новий привід ламати мікрофони.