«Троянський кінь» для Президента

Чи встановиться в Україні авторитаризм, або, іще гірше, диктатура? Формально, всі шляхи для неї тепер відкриті. Рішення Конституційного Суду 1 жовтня 2010 року стало черговим доказом стилю й методів керування правлячої команди. Власне, нічого нового країна не дізналася. Про все це вже говорилося 2004 року й пізніше. Тепер, коли маски скинуті й усі докази представлені, можна прогнозувати моделі майбутнього розвитку політичного устрою.

Підсумовуючи претензії до нинішнього рішення КС, можна говорити про кон’юнктурність і непрофесіоналізм нових суддів. Багато хто з них не є фахівцем конституційного права, притому майже всі мають донбасівську прописку. Але річ не в прописці, а в суті ухваленого рішення. Перший і головний відступ від суті права: це рішення суперечить базовому принципу законодавства, згідно з яким закон зворотної сили мати не може. А зараз влада стверджує, що цей принцип після вердикту суду діє лише частково, вибірково — лише щодо термінів повноважень Верховної Ради й Президента. Воно й зрозуміло — Верховна Рада не хоче скорочувати собі часу, адже інакше б їй довелося переобиратися вже в березні 2011 року. А так є шанс продовжити повноваження до 2012-го, й дуже хотілося б — до 2015-го. Але тепер усе залежить якраз від милості Президента.

Зате в частині обсягу повноважень закон явно набув зворотної сили. Автоматичне повернення старих повноважень ставить під сумнів легітимність усіх дій влади й усіх законів у період 8.12 2004 — 1.10.2010, зокрема й тих, що стосуються вже й нинішньої влади. Формально тепер будь-який закон цього часу можна відкинути на підставі все тієї ж неконституційності.

Окрім очевидного протиріччя між термінами й обсягом повноважень органів влади, ми маємо й іншу «новацію» Конституційного суду. Суд не має права бути суб’єктом законодавчої ініціативи. І в Конституції 1996-го, і 2004-го. Тим часом, КС зробив саме це — не просто визнав антиконституційним Закон 2222, а повернув старий Основний Закон. Цього він робити не мав права. Судді вийшли за межі своїх повноважень, але ж саме такого вердикту від них чекали. Треба було повернути Конституцію Кучми «автоматом», щоб виключити будь-яке узгодження з парламентом. Отже, пішовши назустріч побажанням влади, КС порушив закон. Але юристи від ПР і сам міністр юстиції цього визнавати не бажають.

Очевидною є й кон’юнктурність нинішнього рішення суду. 2008 року попередній склад КС виніс за поданням Віктора Ющенка рішення, прямо протилежне нинішньому. Тоді суд визначив, що Закон 2222 не існує окремо, а є частиною Основного закону й не може бути з неї волюнтаристськи вилучений. Для цього слід пройти повноцінну процедуру конституційних змін. Ось чому експерти й політики гадали, як вчинить влада після зрозумілого визнання Закону 2222 ухваленим із порушенням норм і процедур. Але передбачити, що все станеться так швидко й «через коліно», міг мало хто. Напевно, вони все-таки забули про горезвісний «донецький» стиль управління. Найімовірніше, дуже понадіялися на формальний пієтет перед Заходом і дотримання хоча б зовнішніх форм законодавчого процесу.

Уже лише тому можна сказати, що 1 жовтня влада здобула Піррову перемогу. Янукович отримав дарунок у вигляді Троянського коня, повного відвертих юридичних помилок. Що в майбутньому створює привід для скасування рішення від 1 жовтня 2010 року. Зрозуміло, що станеться це не найближчим часом. Але станеться. Будь-якого подальшого року.

До речі, Президентові вже починають розповідати про те, що він має право балотуватися й на третій термін. Мовляв, обраний він був за Конституцією 2004 року, а тепер Конституція змінена, й він може знову обиратися двічі. Приїхали! Повертаємося до старих кучмівських ідей. Але щоб так було, слід визнати «одну дрібничку»: до 2015 року Янукович мусить задовольнятися старим обсягом повноважень. Тоді з 2015-го він може вважатися таким, що править уже за новою Конституцією, й балотуватися на два терміни. Але якраз цього влада робити не збирається. Не для того Віктору Федоровичу підносили цей розкішний дарунок.

ЩО РОБИТИ З «ДАРУНКОМ»?

Насправді Конституція 1996 року не є найавторитарнішою навіть на території СНД. Точніше, на цих теренах вона ще дуже навіть демократична. У Білорусі, Росії, Грузії, Азербайджані, не кажучи вже про середньоазійські республіки, президент має навіть більші права. Навіть у тих випадках, коли тамошні конституції прописують якісь форми звітності першої особи або чиновників уряду перед парламентом, автократи цих держав не дотримуються цих норм або давно перетворили їх на пусту формальність. Для України важливе інше — сам факт повернення в минуле, від демократичнішої системи до архаїчнішої. Від європейської моделі — до азійської, латиноамериканської, пострадянської (назва може бути будь-яка). Віднині Україна навіть формально опиняється серед держав, чиї законодавчі реалії освіченим Заходом сприймаються як «недорозвинені». Наш випадок ще більш феноменальний — у нас стався свідомий конституційний регрес. Що остаточно ховає в очах Заходу репутацію України. Наша країна дедалі більше перетворюється на аналогію своїх сусідів по СНД. За результатами повернення повновладдя президента нам залишився відкритим шлях лише туди — в зону домінування Росії, в Митний союз і ОДКБ, в єдиний пострадянський ментальний простір.

Якщо Віктором Януковичем таким чином вправно маніпулюють, потураючи його психологічному бажанню відігратися за 2004 рік до кінця, то підсумком такого маніпулювання може стати ситуація, коли главу української держави почнуть не сприймати в Європі й США, як це було з Кучмою наприкінці його правління і як це досі відбувається з Лукашенком. Запитання про те, чи потрібен такий розвиток подій, власне, самому Януковичу, все ще залишає варіації для відповідей. Без сумніву, взявши на себе повноту влади в країні, він зробив дуже відповідальний хід. Інша річ — як він розпорядиться повноваженнями.

Прийнявши повноту влади, Янукович не зможе сховатися за спинами «поганого» парламенту або прем’єра. Так, він може, подібно до Кучми, звільняти чиновників й навіть показово відправляти їх за грати, але всім у країні тепер зрозуміло, хто відповідальний «за все». І кількість розчарованих особисто в Президенті в абсолютних цифрах лише зростатиме. Хоча в цифрах відносних його рейтинг може коливатися: варто Януковичу зробити який-небудь популярний у народу хід: заарештувати якого-небудь олігарха, звільнити (або, навпаки, відстоювати) того чи іншого чиновника, вигнати міністра, який проштрафився, — і кількість прибічників глави держави зростатиме. Але щойно люди відірвуться від телевізора й підуть до магазина або податкової інспекції, жорстка реальність знову змусить їх переживати не найкращі почуття з приводу ситуації в країні.

НАОДИНЦІ З «ВЕРТИКАЛЛЮ»

З одного боку, для підтримки іміджу та для власної самореалізації як глави держави Президентові слід проявляти жорсткість. З другого боку — ті об’єкти й персони, на яких його жорсткість буде спрямована. Поки що ми бачимо однобоку орієнтацію виключно на менталітет та інтереси базового електорату ПР, що найяскравіше виражається в діяльності й риториці цілого ряду політиків і чиновників, починаючи, звісно, з Дмитра Табачника. Водночас викликають більш ніж неприємні асоціації й дії СБУ, голова якої відкрито пишається своїми зв’язками із ФСБ і КДБ Білорусі. Тим самим буквально до дрібниць копіюється вбудовування російського сценарію на наших просторах. Путінська стилістика управління Януковичу максимально близька не лише з погляду ефективності — вона близька йому ментально. Але за відсутності аналогічних російським умов подібне наслідування виглядає не просто непродуманим й неприродним, воно часом здається навіть смішним. Дії одіозних чиновників лише ще більше розділяють народ України, роблячи розкол країни реальною загрозою. Тим паче з урахуванням швидкості всієї «бурі й натиску», з якими у нас намагаються спорудити путінську модель. За рік-два збудувати те, що в Росії будувалося десять, а в Білорусі — взагалі 15 років, складно. Але можна. Якщо розраховувати на цілковиту пасивність усіх прошарків суспільства, сподіватися на силові структури й адмінресурс і намагатися «виїхати» на одвічному міфі про «хорошого царя та поганих бояр».

Поки що все виглядає так, що «повітря свободи», яким Україна дихала п’ять останніх років, так само, як і весь її попередній досвід, виявилися перекресленими стрімкою побудовою «вертикалі», що закінчилася скасуванням політреформи. Знайомий путінський термін дуже гріє серця партії влади. Бюрократична машина Росії спирається на силовиків — і тому слід чекати ще більшого посилення їхньої ролі. Копіювання триває. Але при цьому наша влада не бажає бачити, як у самій Росії починається ерозія нинішнього режиму. Так, там вона зумовлена існуванням двовладдя, що стало порятунком від сповзання країни до повної диктатури Путіна. Але з такою проблемою зіткнеться і Янукович. І байдуже, як ця ерозія режиму називатиметься — «проблема наступника» чи просто «системна криза». В усіх випадках бути автократом довго й, головне, спокійно він не зможе. Хоча б тому, що закони міжвидової боротьби невблаганно свідчать про те, що будь-яка політична сила, переваривши своїх конкурентів, почне пожирати сама себе. І чим автократичніша система, тим жорсткішими й цинічнішими бувають такі розбірки. Коли опір кланів вийде назовні (а це може статися будь-якої миті), почнеться відлік політичних воєн і непримиренної боротьби. Ця боротьба неминуче торкнеться й зовнішньополітичних питань. І, певна річ, обсягу повноважень глави держави, за допомогою якого або на користь якого ця боротьба вестиметься.

Бути постійно над сутичкою в Януковича не вийде. Уже зараз очевидно, яка з бізнес-груп ходить у Президента у фаворитах. Якщо весь час спиратися лише на неї — тоді навіщо все це збільшення повноважень?

Якщо ж Янукович розширює свої повноваження для майбутньої боротьби за вихід з-під контролю олігархів, причому всіх, тоді — й лише в цьому випадку — його дії можна вважати корисними. Але тут виникає інше питання, неминуче за будь-якого авторитарного устрою, — питання про особисті риси й цілі глави держави. Якщо правитель не любить когось або щось — цій людині або явищу в авторитарній державі місця немає. У нашому випадку нічого не провіщає того, що позиція Президента у тих-таки гуманітарних питаннях може змінитися. Так само як і немає гарантій того, що на зміну олігархам вітчизняним до України не почне масово приходити олігархат російський. Опора на росіян проти «своїх» — не найкращий спосіб довести самостійність в ухваленні рішень. Навіть визнаючи, що всевладдя олігархів треба обмежувати.

НА РОЗПУТТІ

Перед Януковичем тепер відкрито декілька шляхів. Він може не робити нічого. Але це навряд. Не для цього було прийняте рішення про скасування політреформи. Янукович може «рівновіддалити» всіх олігархів. Це було б, мабуть, непоганим варіантом, але навряд чи здійсненним у країні, де править дюжина олігархічних сімей. Якщо ці люди вирішать чинити опір, Президентові й державі не варто чекати нічого доброго.

Але й видима поки альтернатива правлінню олігархів виглядає нерадісно. Це бюрократична республіка, де головними особами є чиновник і податківець. Тобто «царські люди». Така держава вже частково будується на наших очах. Янукович, схоже, перевіряє різні моделі майбутнього державного устрою.

Про «нормальні» варіанти розвитку подій, у яких є громадянське суспільство, розважлива й сильна опозиція, сильний малий і середній бізнес і справжня свобода ЗМІ, в нинішніх умовах говорити немає сенсу. По це на Банкову звертатися не слід. У результаті на нас чекають: або царство бюрократії, або панування однієї олігархічної групи, або ж постійна боротьба між групами. І у Президента в усіх цих сценаріях виходить якась надто вже «непрогресивна» роль. Усіх «шикувати» — це півсправи. Навіть чверть. А от реально забезпечувати модернізацію й відстоювати економічну незалежність країни, об’єднувати схід і захід, підтримувати середній клас — для цього потрібні не лише повноваження. Тут навіть бажання замало — треба чітко розуміти обсяг завдань і бачити бажану мету. І дуже послідовно й головне самовіддано працювати.

Інакше 1 жовтня 2010 року стане тим рубежем, про який можна буде сказати «завершення демонтажу української демократії». На уламках якої нічого збудувати не вдасться. У країні немає об’єднуючої ідеології, немає ресурсів для повноцінної пропаганди, немає й поліпшення життя «вже сьогодні». А без цих даних російську і якусь іншу подібну модель у нас будувати безглуздо. Але декому, схоже, подобається сам процес...

Незалежно від тривалості правління нинішнього Президента з упевненістю можна передбачити лише одне — «щось буде». Це «щось» буде, на жаль, нерадісним — уже зараз у суспільстві починає вирувати протестний потенціал, і з кожним роком він посилюватиметься. Спокійного правління з подальшим переданням влади наступникові Президенту чекати не слід. Саме тому, що він зарано проявив свої справжні наміри. Тепер, коли правила гри визначені, починається справжня боротьба за владу.

ДО РЕЧІ

Учора у Верховній Раді парламентська більшість ухвалила Закон про Кабмін, який значно посилив повноваження президента. Згідно з ухваленим законом, зокрема, вносяться зміни у порядок призначення і звільнення керівників силових структур. Так, генпрокурор призначається на посаду за згодою Верховної Ради та звільняється з посади президентом (у попередній редакції — звільняється президентом за згодою парламенту). Служба безпеки України підпорядкована президенту (у попередній редакції — президенту і підконтрольна Верховній Раді). Голова СБУ призначається на посаду та звільняється з посади президентом (у попередній редакції — призначається Верховною Радою за поданням президента). В одному з пунктів виключається також контроль Верховної Ради за діяльністю Служби безпеки України. У новому законі записано лише, що голова СБУ щорічно подає Верховній Раді звіт про діяльність Служби безпеки. Крім того, Кабмін позбавляється повноважень при призначенні голів держадміністрацій. Тепер президент призначає їх одноосібно, а не за поданням Кабміну.

В опозиції заявляють, що новий проект Закону про Кабмін суттєво звужує повноваження парламенту навіть у порівнянні з тим, як було до політичної реформи. Зокрема, НУНСівець Роман Зварич заявив: «Я вас вітаю з перетворенням цього залу на кладовище українського парламенту. Вже немає сенсу працювати над законами, тому що парламент як такий уже фактично перестав існувати. Ви угробили український парламент, ви перетворили цей зал на цвинтар української демократії!».