Церква та її служителі в умовах ринку

Яке лихо може знищити людину, «проковтнути» її? Григорій Сковорода відповідає: «Черево є основною причиною згуби людини. Постійна ненаситність його, прагнення наживи, збагачення, хабарництво, бездуховне життя» — в цьому, за словами Г.Сковороди, причина всього зла, звідси битви, крадіжки, вбивства і всі інші біди.

Григорій Сковорода також писав: «У цьому болоті (злі. — Г.Ш. ) навіть щире прагнення служити Богові перетворюється в звичайне лицемірство, бо ні тривалі у храмах моління, ні будівництво нових церков, ні щоденні клятви у вірності Богові не рятують людські серця від облесництва, серебролюбства, честолюбства та інших схильностей, які перетворюють людину у «домашніх звірів».

Сковорода на власні очі не раз переконувався, що у Церкві відбувається теж саме, що й у суспільстві. Тут також процвітало владолюбство, грошолюбство, лицемірство, показна набожність. А знаючи всі ці «хвороби» Церкви, філософ-гуманіст дав гнівну відповідь ченцям Києво- Печерського монастиря, які хотіли бачити Г.Сковороду «окрасою і стовпом церкви»: «Досить і вас, стовпів неотесаних...» А далі, як пише перший біограф і друг Г. Сковороди М. Ковалинський, філософ сказав: «Ризо, ризо! Як небагатьох ти опреподобила! Як багатьох зробила нечестивими, зачарувала. Світ ловить людей різними сітями, прикриваючи їх багатствами, почестями, славою, протекціями, вигодами, втіхами і святинею, та найбільш нещасна остання. Блаженний, хто святість серця не закрив ризою, а волею Господньою!»

Велет духу і слова, Григорій Сковорода радив священикам не ховати своє серце за дорогими ризами, ченцям — не відгороджуватися від людей високими монастирськими мурами, а вчитися істинному спасінню через блаженства, котрі заповів Ісус Христос у своїй Нагорній проповіді.

На початку ХХI століття поряд з позитивними моментами (здобуття незалежності, свободи слова, віросповідань, багатопартійність) в ослабленому духовно українському суспільстві з’явилося немало нових бід: тотальна корупція, чвари політиків і їх безвідповідальність, «тіньова» економіка, організована злочинність із вбивствами на замовлення, торгівля людьми, алкоголізм, наркоманія, особливо в молодіжному середовищі, подвійні стандарти, падіння моралі, розпад інституту сім’ї.

Відбувається швидка переоцінка цінностей у бік надання переваги видовищам, котрі б задовольняли невибагливі смаки, робили емоційне розвантаження без особливих інтелектуальних зусиль. Тож не випадково наше суспільство називають суспільством суцільного споживання. Якщо раніше про це говорили стосовно країн Заходу, то тепер революція масової культури успішно відбулася і на теренах України.

Григорій Сковорода, мабуть, критикував би священнослужителів і сьогодні. Не дивлячись на те, що Церква отримала в Україні свободу, що відкриваються духовні академії, семінарії, будується багато нових храмів, моральність суспільства впала до низьких позначок. Як і триста років тому, обряди, пишні церемонії займають чи не головне місце в діяльності Церкви. Священики завантажені виконанням різних треб (хрещенням, вінчанням, відспівуванням померлих). Окрім того, їх запрошують тепер на освячення банків, різних офісів, кораблів, літаків, вокзалів, автозаправок, магазинів, ресторанів, казино, барів, кафе, котеджів, яхт, які завершуються щедрими столами і підношеннями. Більшість замовників даних обрядів роблять це не від глибокої віри, а як данину сучасній моді — всі офіційні церемонії проводити у супроводі духівництва. На рятівні бесіди, відвідання хворих і стражденних у парафіяльних священиків часу не завжди вистачає.

Українська православна церква, особливо у 90-х роках минулого століття, ввела до своїх ритуалів помпезні вручення церковних нагород за участю ЗМІ міністрам, народним депутатам, воєначальникам, олігархам, банкірам, главам великих фірм, корпорацій — керівній та фінансово-банковій еліті. Портрети цього «сонму» новонагороджених регулярно друкували центральні видання.

Іноді хочеться запитати. За які такі духовні подвиги сиплються, як із рогу достатку, ці щедрі нагороди? Хіба за те, що мільйони людей в Україні живуть у бідності і не завжди можуть, як мовиться, звести кінці з кінцями. І лише 10 відсотків найбагатших членів суспільства володіють астрономічними статками. Про це не раз писала преса, пише і нині. Прірва між бідними і багатими в Україні поки що не зменшується, скільки б про це не говорили з різних трибун.

Благодійна діяльність декого із сучасних багатіїв, котрі отримали вже не одну нагороду від Церкви, є здебільшого показною — заради створення власного іміджу, особливо, напередодні виборчих кампаній. До речі, у давнину багаті люди свої пожертви на будівництво храмів, шкіл, шпиталів робили негласно, не думаючи про якісь нагороди. Допомогти бідним, знедоленим було моральною необхідністю тих, хто мав великі статки.

Меркантильні інтереси нині заволоділи і «батюшками» різних санів. Так, розмірковуючи над даною проблемою, протоієрей О. Кубеліус, зокрема, пише:

«Як духовний полюс суспільства, церкви привертають величезну увагу, але як комерційні структури, вони абсолютно закриті для нього. Чим вище в останні роки політичне значення церков, тим активніше вони вростають в економіку. На території СНД церкви перетворилися на гігантський офшор із неконтрольованими грошовими потоками».

Про те, що не все гаразд сьогодні у церкві, засвідчує і такий факт. Патріарх Алексій II (Редигер), виступаючи в храмі Христа Спасителя (Москва), змушений був нагадати священикам про їхню місію «любові й пожертви», яку все частіше служителі культу підміняють індустрією надання послуг, забувши про своє головне завдання рятувати людські душі від згуби. — Церква не сфера здобування грошей, матеріальних благ і нагород, — наголосив зібранню Патріарх. — Священик, який за своїми інтересами не відрізняється від середнього представника суспільства споживання, нічим не може допомогти своїм парафіянам». (Місія чи індустрія // Народна суспільно-політична газета, 31 грудня 2005 року).

І в Україні церкви також переживають певну кризу. Суспільство має великий вплив на них з усіма його негативними проявами. Це призводить до того, що спокусившись меркантильними інтересами, не один із душпастирів знаходить у лоні церкви особисту вигоду і служить не Господу, а Мамоні (у давніх халдеїв і сірійців — бог багатства й наживи). Частина священнослужителів вдало «вписалася» в українські ринкові умови і добре в них почувається. Якось побачив, як на подвір’я одного із храмів Сум гордовито в’їхав на досить престижному авто зарубіжного виробництва молодий священик. Подумалося: «Мабуть, щедрі на підношення є його парафіяни, коли має таке авто, що не поступається тим, на яких їздять сьогодні міністри і губернатори». Знаю також одного підприємливого панотця, котрий встигає і в церкві служити, й орендувати десятки гектарів землі, володіє кількома ставками. Має найманих робітників. Живе, як справжній бізнесмен.

Відповідальність Церкви перед Богом і часом за моральний і духовний стан суспільства надзвичайно велика. Про це повинні постійно пам’ятати як священнослужителі всіх конфесій, так і ми, члени суспільства. Адже громадяни самі часто сприяють задоволенню меркантильних «апетитів» душпастирів, задобрюючи їх своїми підношеннями.

Корупція проникла і в Церкву, бо не є секретом (сам чув розповідь однієї духовної особи), що для того, аби отримати, скажімо, «прибуткову» парафію, треба добре віддячити благочинного і тих, хто поближче до керуючого єпархії.

Мабуть, часи безсеребреників давно минули. Прагматизм проник в усі пори суспільства, у тім числі і в середовище духівництва. Відома давня істина: де чути шелест і брязкіт грошей, там завжди виникає до них інтерес і важко утриматися від їх магічної сили...