Цей невідомий Донбас

Донецькі шахтарі, котрі голосують за лівих на виборах, без будь-яких забобонів ідуть працювати на «капіталістичні» шахти. На приватних шахтах Донбасу — черга на працевлаштування. Можливо, Донбас не такий уже й червоний, як його малюють, імовірно, шахтарі не так віддані ідеалам Леніна й «великого Жовтня»? Може, вони просто хочуть, щоб їхня важка й небезпечна праця була вчасно й відповідно оплачена? Й голосування за лівих — це просто голоси за минуле, де це все у них було? Ймовірно, вихід із кризи для вугледобувної промисловості — не обов'язково загальна реструктуризація галузі, простіше кажучи, закриття шахт? Може, найкращі ліки — це дати хід приватній ініціативі донбасців? Адже навіть сьогодні у збитковій загалом галузі «приватні шахти» — острівці прибутків. Про одну з таких розповідає донецький журналіст Олександр ПОДОЛЯН .

Менше місяця тому підприємство (ВАТ) «Карбон» взяло в довгострокову оренду у держхолдингу «Шахтерськ-Антрацит» другу свою шахту. Пригадується, навколо неї кілька років поспіль вирували пристрасті: віддавати в приватне користування чи ні. Поки сперечалися, шахта знизила видобуток вугілля майже в десять разів і видавала останнім часом не більше 17 тонн на добу. Стільки вугілля можна й відрами перетягати.

Шахта №20 напівзатоплена, територія вкрай занедбана, горішні споруди зруйновано, розкрадено. Щоб шахта запрацювала по-справжньому, щоб вона видавала вугілля, треба вкласти в ремонт не менше семи мільйонів гривень. Тільки один насос для відкачування підземних вод коштує близько $50 тисяч. Окрім того, необхідно розчистити завалену лаву, налагодити провітрювання. Та всі нагальні справи й не перелічиш.

— І ви гадаєте, що така шахта стане рентабельною? — запитую у керівника «Карбона» Всеволода Гончарова.

— Не був би впевнений у кінцевому результаті, не воював би. А боротися довелося з нинішнім міністром Сергієм Тулубом... Тепер шахта наша, приїжджайте сюди місяців через 4-5 і ви не впізнаєте 20-ту... Фірма має в своєму розпорядженні все, й найголовніше, — людей, здатних із руїн зробити лялечку. Я не проситиму у держави жодної копійки допомоги, мені не потрібні ні кредити, ні держдотації, шахту введемо в дію й доведемо до рентабельності власними силами.

На сьогодні «Карбон» надав робочі місця 1200 жителям Шахтарська та сусідніх селищ.

Ніколи не думав Всеволод Гончаров, що доведеться йому займатися приватним бізнесом у вугільній галузі. Життя за совковими мірками складалося цілком вдало. У юності пройшов добру гірницьку школу, був прохідником і гірником очисного забою, після закінчення інституту виріс до головного інженера таких відомих вугледобувних підприємств, як «Кіровське» й «Комсомолець Донбасу». І раптом, а це було 8 років тому, пішов із високої посади практично в нікуди — у вугледобувний бізнес. Тому що зробив для себе відкриття: так далі господарювати не можна, в такій складній галузі, як вугільна, потрібні інші підходи. Ось тоді він і створив мале підприємство «Карбон», що в перекладі з латинського означає — вугілля.

На ті часи взяти в оренду навіть занепалу шахту в приватне користування було дуже непросто. Гончаров зі своїми однодумцями настирливо шукав місця для застосування сил. Разом із гірниками своєї фірми пробував підрядитися на роботу в Ірані, Колумбії й Болівії. Паралельно розробляв гранітні поклади поблизу Умані. Але стартовий капітал так і не досяг того рівня, з якого можна було починати вуглевидобуток. І все-таки правильно кажуть: хто шукає, той знайде. Зібрав Гончаров приблизно сто своїх земляків, та й вивіз їх у Росію, в Новокузнецьк, де вдалося взяти в оренду дві занепалі лави. Планували попрацювати там десь біля року, купити кожному по автомобілю, а затрималися аж на 4 роки. Придбали за перший рік роботи більш ніж 100 легкових машин для всіх бажаючих членів малого підприємства. І всі ці роки «Карбон» регулярно й без затримок платив сповна податки в скарбницю м. Шахтарська — за місцем реєстрації. Виплатили майже $4 млн.

Зароблене в Росії Гончаров вирішив укласти у вугледобувне виробництво вже на Батьківщині. Взяли в суборенду в об'єднання «Шахтар-Антрацит» безперспективну шахту №222, а згодом і викупили її за залишковою вартістю. Ця шахта, доведена колишніми господарями до ручки, була у жалюгідному стані: майже все тут було зруйноване. Відремонтували, привели в божий вигляд обладнання і взялися за добування «ціликів». Вугілля тут виявилася першокласним, із вмістом попелу до 10%, таке в споживачів — нарозхват. Сьогодні ця невелика шахта щодоби видає на-гора майже 500 тонн антрациту.

— Той гірник, який спробував смак хорошого видобутку вугілля, — каже Всеволод Ігоревич, — вже не кине цієї справи, якщо він справжній професіонал і любить працювати. Тимчасовики і ледарі в нас, проте, як і всюди, подовгу не затримуються. А ті, хто по-справжньому пов'язав свою долю з вуглевидобутком, у нас і заробляють вдвічі більше, ніж на державних шахтах, та й умови праці в «Карбоні» вигідно відрізняються.

І справді, на 222-й робоча зміна в шахтарів звичайна, без перевантажень і авралів. У шахту гірники голодними не ходять — до їх послуг пристойна їдальня, за бажанням можна взяти з собою смачний «тормозок». Не біда, якщо в кишені не виявиться грошей, можна розрахуватися під час зарплати. Все обладнання в шахті діє справно, гірники забезпечені спецодягом і засобами захисту. Заробляють «грози» (гірники) і прохідники по 700 — 1000 гривень щомісяця.

Постійно відчуває допомогу «Карбону» й місто. Тільки останнім часом за його рахунок змінені зношені водопровідні труби, на місцевому водогоні замінений електродвигун. Фірма підтримує продуктами харчування школи. Та й узагалі Гончаров мало кому відмовляє, коли бачить, що людина справді потребує допомоги. Одна убога бабуся, наприклад, приходить в офіс «Карбона» регулярно, як за зарплатою. І завжди йде задоволена, з важкуватим продуктовим набором. І таких — десятки. Але ж і Гончарову з товаришами не так уже й легко.

90 відсотків вугілля, що добувається «Карбоном», споживають вітчизняні електростанції. З лютого 1995 року вони не заплатили живими грошима ні копійки. Борг «Карбонові» становить сьогодні майже два мільйона гривень. Відповідно й фірма заборгувала до міського бюджету, щоправда, набагато менше. А тут виникло ще одне непорозуміння: директор донецького «Обленерго» наказав: із початку липня шахти №220 і №20 за несплату знеструмити. Склалася парадоксальна ситуація: п'ять електростанцій України не платять «Карбонові» вже 52 місяці, а його відключають від електромережі за несплату...

— Кому це вольове чиновницьке рішення вигідне?! — обурюється Всеволод Ігоревич. — Хочуть, щоб 1200 наших гірників залишилися без роботи і вийшли на майдан? Створюється враження, що чиновники нас просто не хочуть ні бачити, ні чути. Я обійшов майже все вище керівництво країни й ні в кого не знайшов практичної підтримки — тільки слова й порожні обіцянки. При такому режимі Україна, упевнений, довго не протягне. Тривала чехарда з бартерними операціями і взаємозаліками зводить нанівець всі зусилля людей, котрі бажають працювати й заробляти на життя. Коли ж ми відновимо нормальні товарно-грошові стосунки в нашій багатостраждальній країні? Адже економіка не приймає насильства у вигляді штучних заходів оздоровлення, хоч би в яку форму ці заходи не виряджалися...

Важко не погодитися з господарником, який добре знає життя. Буде дуже боляче, якщо фірма В. Гончарова накаже довго жити.