Ціна Перемоги

Чергова річниця завершення найстрашнішої, поза сумнівом, війни в історії людства... Слово «чергова» тут є фальшивим, і, певною мірою, підступним; адже то не була одна із серії «звичайних» воєн, що їх в минулому України та Європи, мовляв, можна було нарахувати десятки. В тому-то й справа, що та війна була війною за право жити (не просто вижити!), вільно жити й дихати на своїй землі. Український народ не просто був на передньому фланзі цієї боротьби, затиснутий в смертельні лещата двох деспотичних режимів — більше того, мав абсолютну рацію Олександр Довженко, коли ще у 1942 році писав у «Щоденнику», що саме на кривавих полях України визначається майбутнє Європи. Та війна забрала життя, за найскромнішими підрахунками, семи мільйонів українців (є дані, що кількість жертв у півтора разу більша...) Лише з цієї причини ми не вправі розглядати Свято 9-го травня як щось буденне, чергове, нав’язане згори. Бо йдеться про пам’ять нації, яка ціною немислимих жертв врятувала тоді себе — здолала тоталітаризм нацистський, щоб потім, протягом десятиліть, поступово «зняти» й «свою» деспотію.

А між тим скільки ще, правду кажучи, плутанини й хаосу в уявленні про ту війну! Хто був агресор, хто виявився насправді переможцем, співвідношення цілей і засобів війни, ціна Перемоги — всі ці питання продовжують жваво дискутуватись у суспільстві. Ось чому, бажаючи внести свій вклад у встановлення істини, «День» запропонував експертам відповісти на таке запитання: Як далеко, на вашу думку, просунулося наше суспільство в осмисленні подій минулої війни?

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ , професор:

— На мою думку, науковці не вельми просунулися в осмисленні подій Другої світової війни на рівні узагальнюючих праць. В Інституті історії України НАН України саме передається до друку книжка «Друга світова війна. Погляд з ХХI століття». Там практично кожен розділ — це щось нове, запозичене з останніх досліджень, близько двох десятків авторів і багато тем цілком по-новому висвітлюється. Наприклад, окупаційний період, боротьба УПА, повсякденне життя радянських людей під час війни і в період перед нападом Гітлера на Радянський Союз, який дуже мало досліджений.

А щодо того, як це все висвітлюється в шкільних підручниках... Можу сказати, що це — вже четверте «покоління» підручників, починаючи з кінця 80-х років, тобто під час Горбачовської перебудови почалося переосмислення даного історичного процесу. Так от, з кожним новим «поколінням» підручників питання Другої світової війни висвітлюються більш різнобічно. З іншого боку, ми, певною мірою, на жаль, втратили героїку боротьби Радянської армії з нацистами. Але так чи інакше, проблеми війни (не стільки самих, всім відомих, воєнних дій), тобто проблеми суспільно-політичного життя під час війни, політичної боротьби зараз висвітлюються набагато краще, ніж раніше. Принципово важливий перший період Великої вітчиняної війни, власне кажучи, чому була поразка у 1941 році? У радянські часи аргументували раптовість нападу. Гаразд. Нехай кілька тижнів чи навіть кілька місяців війни. Але ця так звана раптовістю нападу продовжувалася аж до страшної харківської поразки 1942 року, в результаті якої вся Україна була окупована нацистами. Як таке пояснити? Про це раніше ніколи не говорилося. Тепер відомо більше, беручи до уваги всі джерела, які зараз вже опубліковані, про настрої населення, про настрої червоноармійців, мобілізованих в армію, про кількість військовополонених за перших півтора року боротьби (втрати були вдесятеро більші, аніж за останніх три з половиною роки, поки тривала війна). Є такий термін «пораженство», яке багато в чому обумовлювало поведінку червоноармійців, особливо, мобілізованих в Україні, тому що після 1933-го, 1937-го років ставлення до тієї влади, яка уособлювалася Кремлем, було жахливим з боку населення. Але тільки тоді, коли те саме населення побачило, що нацизм несе з собою фізичне винищення, тоді воно почало воювати, що називається, по-справжньому, в процесі й після Сталінградської битви.

Варто додати, що недолік наукових праць полягає у тому, що вони виходять малим тиражами. Крім того, не вистачає «рупора». Цей «рупор», ми, науковці, вбачаємо в Українському інституті національної пам’яті, який зараз розгортає свою роботу. Очевидно, треба, щоби цей Інститут, який діє як державний комітет з усіма філіями по областях, транслював здобуті знання в широкі кола населення.

Тарас ПЕТРИНЕНКО , народний артист України:

— Осмислення подій Другої світової війни нагадує ситуацію, коли, образно кажучи, кожен тягне ковдру на себе. Ветерани Великої Вітчизняної війни не хочуть розлучатися з міфом про те, що тільки вони — визволителі, й всі повинні бути вдячні винятково їм. Зрештою, їх можна зрозуміти. А з іншого боку, є воїни УПА, які намагалися відвоювати свою Батьківщину у вигляді тієї країни, яку маємо зараз, тобто України. Фактично, іде боротьба за уми молодих.

А взагалі, не думаю, що зараз багато хто замислюється над тим, що це була за війна, скільки горя вона принесла, і хто до нього спричинився: Гітлер чимало горя приніс Україні, але так само слід пам’ятати, до скількох смертей українців причетний Сталін... Очевидно, коли прийде час і ми захочемо збагнути, що з нами відбулося і ці уроки історії вивчимо, то тоді зможемо нормально будувати нашу країну. А допоки триває таке протистояння, нічого добро з цього не буде.

Ігор ЮХНОВСЬКИЙ , в.о. директора Українського інституту національної пам’яті:

— Днями мені телефонували кореспонденти однієї з львівських газет і ставили запитання стосовно ролі УПА у Другій світовій війні і як трактувати Радянську армію — як визволительку чи окупантку... А позавчора одержав лист від голови одного району Луганської області, де він картає за те, що Український інститут національної пам’яті говорить тільки про ОУН-УПА і Романа Шухевича, забуваючи про героїв Великої Вітчизняної війни. От такі надходять питання з різних боків.

А справа ж полягає в тому, що Друга світова війна — це перш за все була війна, що втягнула в свою орбіту багато країн і мільйони людей. Проти фашизму воювали: Англія, Франція, Голландія, Бельгія, Індія, США... Воював і Радянський Союз та ми у його складі. Отже, війна проти фашизму була і Вітчизняною війною українського народу. І дуже багато героїв Радянського Союзу, які прославились у Радянській армії, є так само і славою України. Тому якось применшувати роль українського народу в перемозі над фашизмом не можна, і тих наших героїв треба поважати. Ми в Україні зараз не можемо віддати Росії повністю лаври перемоги. І саме так це треба трактувати.

З іншого боку, було партизанське повстання УПА проти німців і проти більшовиків. З наближенням фронту УПА стало на захист своєї Батьківщини. Не треба порівнювати ці два великі, але абсолютно різні між собою за масштабами табори — вояків УПА та Радянської армії. І там, і там були герої. І з таких різних масштабів треба приходити до певної єдності.

Сергій СТУКАНОВ , аспірант філософії Донецького національного університету, учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді:

— Якщо говорити, наскільки українці просунулися в розумінні подій Другої світової війни, то тут потрібно розрізняти науковців, а саме істориків, частину освічених громадян, та українське суспільство загалом. Що стосується першої категорії, то за останнє двадцятиліття в плані історіографії було зроблено чимало: проводилися численні дослідження з даної тематики, написані статті, монографії. Можна сказати, що в цілому було подолано розуміння воєнних дій на території України, згідно з яким всі, хто боровся не на стороні Радянського Союзу, були зрадниками. Зрозуміло, що ті українські націоналісти, які боролися за українську національну державу, не можуть бути зрадниками. Звичайно, не можна говорити, що ця думка є прийнятною для всіх істориків, проте зараз уже можна говорити, що вона є усталеною.

Якщо розглядати ставлення до цих подій суспільного загалу, то тут залишаються сильними стереотипи, витворені у післявоєнний період. Значна частина населення в силу різних причин не здатна переглядати, критично оцінювати свої погляди. Немає бажання і волі робити переоцінку цінностей, засвоєних колись.

Важко сказати, в якому напрямку ми рухаємося в розумінні цих трагічних подій, адже недостатньо розвиненими є заходи щодо викладення української точки зору в порівнянні з радянською, а тепер російською візією подій Другої світової війни.

Володимир МОРОЗ , аспірант спеціальності «історія України» кафедри історії Національного університету «Острозька академія»:

— За вісімнадцять років незалежності українці майже не просунулися в осмисленні подій Другої світової війни. Самі знаєте, наскільки важко проходить процес переоцінки цінностей у старшого покоління. Я неодноразово говорив на цю тему з колегами, і це думка більшості істориків (як би моторошно вона не звучала): ставлення до цих подій в суспільстві зміниться, коли старше населення відійде.

Болючими залишаються питання волинської різанини 1943-го, діяльність мельниківців і бандерівців... Проте, я вважаю, зараз не варто загострювати ці моменти, оскільки з площини історичної вони переходять в політичну і стають засобами маніпуляції для різних політичних сил. До поміркованості зараз схиляються і польські історики. Вони визнають: різали і поляки, і українці. Я поміркований історик і вболіваю за «чисту» історію без домішок політики.

Наталя ПРЕСНЯКОВА , вчитель історії Житомирського обласного педагогічного ліцею:

— Для того, щоб донести до учнів інформацію про події Другої світової війни, в школах застосовують різні методики. Ми, наприклад, проводимо диспути або, як ще їх називаємо, проблемні уроки на тему «Яку роль у Другій світовій війні відіграли такі формування, як ОУН-УПА та загони червоних партизан?» Клас ділимо на дві групи: одна шукає позитивні моменти діяльності як УПА, так і партизан, а друга — негативні. Потім учні представляють свої дослідження, обмінюються інформацією. Це ми робимо для якомога об’єктивнішого вивчення подій війни.

З іншого боку, особисто мені, та й, думаю, багатьом вчителям історії не вистачає матеріалів щодо діяльності ОУН-УПА. Книги, звичайно, є, але видаються вони дуже малими тиражами. Ми можемо складати картину, виходячи лише з нашої поінформованості, а вона однозначно є недостатньою.

З середини 80-х років, коли інформації про раніше заборонені теми почало ставати більше, кожен ідеологічний посил сприймався непросто. Особливо це стосується вчителів історії, яким дуже важко було перелаштуватися. Деяким непросто і досі. Легше тим, хто мав досвід спілкування з українськими націоналістами. Наприклад, моя знайома, яка разом з чоловіком-військовим тривалий час жила на Камчатці, приїхавши, запевняла, що люди, які були заслані за націоналізм, набагато благородніші, ніж представники радянської влади, з якими їм доводилося спілкуватися. Іншим такі слова було дивно чути.

Володимир ШЕВЧЕНКО , доктор історичних наук, професор:

— Вже 63 роки минуло відтоді, як «майскими короткими ночами», відгримівши, закінчилися ці страшні бої. І, озираючись на цей величезний часовий проміжок, ясно розумієш: ще гострішою стала зараз потреба осмислити, саме осмислити, ті події — і подвиг героїв, і жорстокість катів, і підлість зрадників. Проте, на мою думку, такому осмисленню навряд чи сприяє проста заміна знака «плюс» в історичних дослідженням або підручниках на знак «мінус» або навпаки. Подивіться: якщо раніше історія війни подавалась як історія суцільного геройства та лише як серія нескінченних перемог, то зараз спостерігаємо подекуди іншу картину: війна викладається як поразки, череда поразок — і більше нічого. Таким чином ми не наближаємося до осягнення історичної правди.

І, звичайно, є дуже й дуже багато справді героїчних сторінок війни, про які дуже мало відомо суспільству (хіба що фахівцям), особливо молоді. Хто знає про звитяжний подвиг захисників Львова, які протягом вересня 1939 року раз за разом відбивали атаки нацистських окупантів (і це — перше місто в Європі, яке тоді так протистояло гітлерівцям)?

А хто знає про мужність харків’ян, котрі з 1941 по 1943 роки витримали понад десять штурмів гітлерівських полчищ? А є ще такий, абсолютно безперечний, наш моральний обов’язок: стежити за похованнями загиблих, упорядкувати їх (а їх в Україні — понад 26 тисяч).

Отже, нам ще пізнавати й пізнавати цю війну.