Цього не забути...

«Доброго дня, шановний колектив газети «День»! До вас звертається студентка Запорізького національного університету Наталя Желнова. Нещодавно прочитала книгу «День і вічність Джеймса Мейса» і була зворушена тим, як чужа людина вболівала за нас, українців. Вічна йому пам’ять. І я вирішила зробити внесок у його працю — збирати свідчення тих, хто пережив Голодомор. До Дня пам’яті жертв Голодомору я написала матеріал, який надсилаю вам. Це свідчення моєї бабусі, що пам’ятає голод 1932—1933 років, і ще однієї людини, яка не схотіла, аби її ім’я знали. Навіть після 15 років незалежності ця людина боїться говорити про ті часи».

Лист авторки не міг не зворушити. Особливо його друга частина, в якій юна дослідниця історії викладає спогади своєї бабусі. Навіть через сім десятиліть, які відділяють нас від тих часів, навіть через кілька оновлених поколінь гіркота розказаного не може залишити байдужим. Сьогодні — День пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій. Важливо, аби тих, хто пережив страшний період 1932— 1933 років, згадували не раз на рік. Знання історії — це здатність не повторити помилок у минулому. Знання її сумних сторінок — це шана до свого народу.

Якось до нас звернулася одна iз закордонних колег із запитанням: «А навіщо ви, українці, прагнете, аби Голодомор було визнано геноцидом у інших країнах?» Відповідь справді дати нелегко. Хоча б тому, що вона лежить за межами раціонального, мірками якого звикає жити сучасний світ. Відповідь, можливо, проста, однак вона не може вважатися пафосною, допоки в ціні лишатимуться такі непрагматичні поняття як справедливість і правда, повага і співчуття. Визнання Голодомору геноцидом — це вияв розуміння усім людством пережитого українцями, це демонстрація рішучості не миритися з політиками, які владні інтереси можуть ставити вище інтересів людини, цілого народу.

Цього тижня сейм Литви прийняв резолюцію про Голодомор в Україні. У документі наголошено: «Сталінський тоталітарний комуністичний режим проводив свідомий спланований геноцид народу України», у зв’язку з чим литовський парламент висловлює жертвам цього злочину співчуття і солідарність із народом України. До 2007 року Україна має намір підготувати і передати до ООН документ щодо визнання Голодомору актом геноциду. За даними істориків, у 1932 — 1933 роках жертвами голоду, який виник у результаті адміністративних заходів радянської влади, в Україні, за різними оцінками, стали від 7 до 10 млн. осіб. Деякі спеціалісти стверджують, що якби Україна не пережила Голодомори, то її населення на сьогодні було б удвічі більшим — до 100 млн. осіб. Два роки тому Верховна Рада визнала Голодомор актом геноциду. 25 держав-учасниць ООН уже підготували спільну заяву, в якій називають Голодомор в Україні результатом політики тоталітарного режиму.

Із власними ініціативами виступив і «День». Цього року за кошти нашого колективу вийшла книга українською та англійською мовами «День і вічність Джеймса Мейса», де зібрані статті відомого історика, політолога і нашого колеги. Значну частину свого життя він присвятив тому, аби світ і самі українці дізналися правду про страшні 1932 — 1933 роки. Також «День» звернувся до МЗС України та Міжнародного Червоного Хреста з пропозицією внести Голодомор до списку найбільших катастроф, який розміщено у Музеї Червоного Хреста в Женеві.

Свідків тих часів залишилося не так і багато. Чи пам’ятатимуть про своє минуле нові покоління українців? Вашій увазі пропонуємо лист від запорізької студентки, яка передає спогади двох очевидиць Голодомору, а також — думки молодих людей про те, яку роль відіграє в житті людини історична пам’ять.

Наталя ЖЕЛНОВА , Запорізький національний університет, факультет журналістики, студентка 3-го курсу:

У 1932—1933 роках на вулицях Києва помирали селяни, які йшли до міста з надією влаштуватися на роботу. Йшли, тому що на селі лютував голод, а працівників заводів та фабрик годували. Вони отримували харчування по картках: кожного дня — інше меню. Їм давали хліб (зазвичай житній або кукурудзяний, пшеничний дуже рідко), масло, морс, оселедці. Процвітав чорний ринок. На вулицях того ж таки Києва продавали... пиріжки. Селяни ж у відчаї приводили своїх дітей до міст і залишали на вулицях, на вокзалах, сподіваючись, що їх заберуть до дитбудинків і хоч вони виживуть.

Це розповіла мені людина, що була свідком тих подій і яка побажала залишитись невідомою. Зараз їй уже 91 рік. Ця людина досі боїться говорити про Голодомор, як боялась усе життя. Адже в Радянському Союзі не було і бути не могло ніякого голоду — це брехня і вигадки буржуазних націоналістів.

Є у мене ще один свідок голоду— моя бабуся, Анна Крючкова (в дівоцтві Протієрескул), у 1932-му їй було дев’ять років. Ось що вона згадує: «Нас було шестеро у родині: батьки, троє братів і я. Жили ми у с. Анновка, Братського р-ну, Миколаївської обл. Від голоду померли мої батько і брат.

Із 1931 року розпочалась колективізація. Довелось здати до колгоспу всю худобу, інвентар, землю. Батька десь раз у місяць змушували знову і знову здавати зерно, і він здавав — це був так званий «план до двору». Зрештою у нас залишилось усього півмішка пшениці. Коли знову прийшли шукати зерно, мати розсипала цю пшеницю на печі, накрила рядном і поклала нас, дітей. Ми не поворухнулись, аж поки перевіряючі не пішли. Але тих збережених півмішка стало нам ненадовго…

Мій батько все збирався поїхати у Запоріжжя будувати Дніпрогес (на такі спецбудівництва брали всіх бажаючих). Казав, що буде заробляти, купить мені нову сукню і пальто. Та не вдалось.

Восени 1932-го року з села тікали так звані куркулі, переважно на Донбас. Ми зі старшим братом Сашком ходили дивитись, що залишилось в їхніх оселях. Одного разу знайшли гвинтівку. Мати пропонувала вкинути її у ставок, а батько не послухався і відніс у сільраду. Додому він не прийшов — його посадили до в’язниці.

Тим часом ми вдома голодували. Ходили до сільської комори, смикали колоски і визбирували зернятка. Потім мати перетирала їх каменем і з цієї крупи запарювала куліш. А батько повернувся навесні 1933-го, десь у квітні, і наступного дня помер. У в’язниці його не годували.

Навесні ж 1934-го року помер молодший братик Льоня. Ми віддавали його тітці на годування — своїх дітей у неї не було. Але вона швидко повернула його. У нас вдома їсти було нічого. Ми зі старшим братом пасли колгоспних свиней: ось знайде свиня на полі мерзлу картоплину, то ми швидше її відганяємо, хапаємо картоплину і їмо. Льоня ж був маленьким (чотири роки) і не міг шукати собі їжу. Він заслаб. Одного ранку ми прокинулись на печі, а він уже мертвий лежить поряд. Навіть не було його в чім поховати. Але з чогось все-таки зліпили сякий-такий гробик».

Хоч офіційні роки Голодомору 1932—1933, але бабуся каже, що ще й у 1934-му нічого було їсти. Зате у 1938-му давали вісім (!) кг зерна на трудодень. Це ще раз наштовхує на думку, що голод на родючій Україні був штучним.

На бабусиних ногах можна побачити плями — це сумна згадка про голод. Бабуся була пухлою і на ногах повідкривались рани, з яких текла вода.

Зараз багато говорять про стрімке погіршення генофонду нації. А чому б йому не погіршуватись? Адже у 1932—1933-му загинуло від семи до десяти мільйонів українців, ще стільки ж під час Другої світової війни і мільйонів сім емігрували у різні часи. Усе двадцяте століття українці не знали спокою. Мабуть, все-таки всі ми чимось завинили перед Богом. Та в останню суботу листопада я запалю свічку у вікні, бо є ще кому молитися за тих, хто загинув.

Олена АРХИПОВА , 18 років, студентка Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля, м. Луганськ:

— Події в Україні 1932 — 1933 років наочно демонструють світові найбільший злочин комуністичного режиму. Той геноцид стосовно українського селянства, який не тільки сповідав Сталін, а й здійснив руками місцевого чиновницького люду, якнайяскравіше показує, наскільки підлою та ницою може бути позиція влади в національному питанні.

Знаю, що тема Голодомору в Радянському Союзі замовчувалася протягом півстоліття, поки спеціально створена комісія Конгресу США не повідомила світовій громадськості про ті жахливі людські втрати, які зафіксувала офіційна ж статистика в Україні періоду початку 30-х років минулого століття. Я вважаю, що це був мовчазний терор комуністів до жителів українського села. Як мені розповідав мій нині вже покійний дідусь, уродженець Краснокутського району Харківської області, під виглядом колективізації насильним методом у селян цього села вилучали не тільки хліб, а й будь-яке продовольство. За його словами, цей процес був справді страшним — доведені до відчаю люди їли траву, доходило навіть до канібалізму. У сім’ї діда через недоїдання померла його п’ятирічна сестра, а він усе своє життя про Голодомор згадував зі сльозами на очах. Бачачи все це, я не чіплялася до нього з розпитуваннями, а на уроках історії в школі численні документи та свідчення очевидців доповнили ту гнітючу картину дійсності, яку довелося пережити українському народу на шляху до незалежності.

Здивував мене і той факт, що в нинішній Україні найвагоміший внесок у вивчення проблеми Голодомору зробили не вітчизняні історики, а саме вчений із Гарвардського університету Джеймс Мейс, який пізніше переїхав жити до нашої країни. Про це я дізналася на заняттях гуртка «Школа майбутнього журналіста» при Луганському палаці творчості дітей і молоді, де ми детально вивчали спадщину цієї великої людини. На мою думку, знати історію Голодомору сучасній молоді треба вже тому, щоб не допустити повторення подібного в майбутньому. Зараз у світі актуальна проблема тероризму та питання боротьби з ним, але ж терор голодом не менш страшний, тому про жахливу трагедію українців треба говорити й сьогодні. Правда й те, що звичайному українцю часто бракує коштів придбати продукти першої необхідності, і це також проблема влади.

Артем ГОНЧАРОВ , 25 років, випускник Донбаської державної машинобудівної академії, м. Краматорськ (Донецька обл.):

— Мої предки були з роду заможних селян, вони своєю працею будували свій добробут. Коли прийшла радянська влада, їх оголосили «куркулями» та розкуркулили. Так вони втратили все... Їм довелося переїхати в інше село і починати все спочатку. Вони так само багато працювали, але вже не могли прогодувати навіть свою сім’ю — все забирала «радянська влада». Прабабуся розповідала про Голодомор бабусі і мамі, а від них уже про цю катастрофу дізнався я. Бабуся розказувала, що мертвих було настільки багато, що їх навіть не встигали хоронити, просто щодня вивозили на тачках за село та скидали в одну купу. Звісно, зараз навряд чи хто може уявити масштаби Голодомору, навряд чи хто зможе підрахувати, скільки загинуло людей у ті роки. Очевидців залишилося зовсім небагато, а ті, хто вижив, неохоче згадують і розповідають про ті страшні часи. Люди, які жили в той час у містах, могли просто не помітити і не знати, що вимирають цілі села. А велика частина нинішнього покоління просто не вірить, що Голодомор в Україні був. Звісно, в таке важко повірити, краще забути це, як страшний сон. Але це було. І ми повинні про це пам’ятати, щоб цього більше ніколи не повторилося.

Наталія БАРБІР , 21 рік, студентка Донецького національного університету:

— Я вважаю, що всім громадянам України треба знати історію своєї країни, а молоді — особливо, адже не випадково кажуть, що в того, хто не знає свого минулого, не буде й майбутнього. Для розвитку національної самосвідомості необхідна спадкоємність поколінь, необхідно відчувати свою приналежність до цього етносу, а без знання української історії українці продовжуватимуть вважати себе неповноцінними стосовно інших країн і народів. Голодомор — це найжахливіша сторінка української історії, найжорстокіший геноцид українського етносу, що тривалий час залишався таємницею за сімома печатями. Унаслідок Голодомору наш народ досі не може відновити свого генофонду, адже мільйони українців були безжалісно знищені. Старше покоління досі багато в чому ностальгує за СРСР, вважаючи його ідеалом держави, адже стількох жорстоких речей — репресій, масових висилок, таборів, Голодомору, — стосовно населення ніде більше не було!

Мар’яна ГРАЧОВА, 21 рік, Національний університет імені Івана Франка:

— Кожен українець, який себе хоч трохи таким відчуває, просто мусить знати історію України. Голодомор — це страшне лихо. І соромно навіть сперечатися про те, чи варто визнавати його геноцидом проти нашої нації. Зрозуміло, що варто! Скільки померло, загинуло в ті часи, такі важкі часи для України, невинних людей. А зараз ще сперечаються. Це просто безглуздо сперечатися з цього приводу. Адже ніщо вже не поверне тих людей, які померли з голоду 1933-го року. Тоді померла старша сестра моєї бабусі. Моя бабця народилася вже після Голодомору, але їй про це лихо розповідала мама. Вона ж нам розповідає, щоб ми знали, як тяжко колись жилося, щоб ми знали про те, що було на нашій землі, щоб ми цінували те, що ми є українцями і змогли пережити навіть такі роки.

Максим КАМІНСЬКИЙ , 23 роки, Український державний лісотехнічний університет:

— Усім потрібно вивчати історію України. І молодим, і старим. Для того, аби не повторити помилок попередніх поколінь, ми маємо пам’ятати про них, вивчати їх. Так само і з Голодомором. Де гарантії, що він не повториться? Але в нас є попередження від наших бабусь і прабабусь, від прадідусів, які постійно нам про це розповідають. Моя прабабуся пережила цей Голодомор, вона й донині жива. Прабабуся не дуже любить розповідати про ті часи. Але Голодомор дуже вплинув на неї. І вона часто повторює мені та моїй сестрі: «Нехай вас святий Боженька вбереже від того голоду, що пережили ми». У своїй більшості молодь не замислюється над цим. Ми звикли до хорошого життя, до супермаркетів, переповнених різними продуктами. Тому нас і не хвилює питання про визнання Голодомору геноцидом. Але це обов’язково потрібно зробити. Бо інакше, коли вже повмирають очевидці, то всі про це забудуть. А про це не можна забувати ніколи! Бо як тільки людство про це забуде, то це лихо неодмінно повториться знову.

Ірина МИЦАК , 21 рік, Львівська академія мистецтв:

— Історію треба знати. І це не порожні слова. Це не залежить від професії і віку. Історію має знати кожна людина. А молоді люди — тим паче. Молодь повинна пам’ятати про Голодомор. Це найстрашніша біда, яка випала на долю українців. Потрібно організовувати різноманітні виставки, конференції, знімати фільми, писати книжки. Люди повинні це знати. Голодомор потрібно визнати геноцидом. Цього вимагає навіть історична справедливість. У нашій родині лише мій дідусь, якому тоді було сім років, зміг вижити. Померла тоді вся його сім’я. А його на виховання взяла якась добра жінка, в якої тоді рідна дочка загинула. От так він і вижив. Але зараз, на жаль, його вже немає з нами...

Олег СТЕЦИШИН , 20 років, Львівський державний інститут фізичної культури:

— Про Голодомор розпочали говорити лише після проголошення незалежності. Нам, молоді XXI століття, дуже пощастило жити в інший час. Я навіть собі не можу уявити того, що пережили батьки наших батьків. І вони зуміли вижити тоді. Українці в той час втратили все найцінніше — своїх родичів. Голодомор 1933 року був справжнім геноцидом українського народу.