Тисяча голосів і фільм фіна

Проте перші дні фестивалю показали, що фільми позаконкурсних програм все ж більш привабливі для кіноманів. Програми «8 Б фільмів», «АіФорія» чи «Екзотика» складені з добірних авторських стрічок, багато з яких вже відзначено міжнародними кінофорумами. Так, в рамках «8 Б» продемонстровано французьку документальну картину «Кочовики/Птахи» — найкрасивіше екранне дослідження про міграції птахів. Сильне і зовсім інше враження зробив фільм Катрін Ліндберг «Дощ». Молодому американському режисерові (фактично «Дощ» — дебют) вдалося розгорнути в антуражі провінційного містечка класичну трагедію — з безумством пристрастей, тяжкими гріхами минулого, що набули силу фатуму, і справжнім катарсисом. А ось визнаний майстер Пітер Богданович («Котяче нявчання/Смерть у Голлівуді») у «8 Б» виявився явно слабкою ланкою — маючи намір створити розвінчувальне кіно про звичаї свого цеху, він зупинився на досить одноманітній багатослівній мелодрамі.

«АіФорія» вже в перші дні викинула один із головних своїх козирів — останній фільм Педро Альмадовара «Поговори з нею». Кіно, як для колишнього іспанського скандаліста і порушника спокою, досить традиційне. Але — при тому — по-альмадоваровськи ефектне, яскраво зняте. Ця історія про кохання і смерть, які небезпечно близько йдуть поряд. Іншими словами, Альмадовар змушує своїх героїв вистраждати своє щастя, а глядач при цьому — аж ніяк не страждає, а саме співпереживає, захоплюється красою фільму. Програма «Екзотика» порадувала чудовою картиною серба Горана Паскалевича «Як Гаррі став деревом», знятою в Ірландії. Картина-притча, назва якої відповідає її змістові, вражає могутніми, яскраво вималюваними характерами, разючим гельським гумором і якимось незнищенним, всупереч усьому, життєлюбством. Схоже, Паскалевичу вдалося стати ірландцем більше, ніж самим ірландцям. Інша «екзотична» стрічка — «Швидкий бігун» (Канада) запам’яталася швидше незвичайним матеріалом оповіді. Режисер Захаріас Кунук зняв майже тригодинну сагу про життя племені інуїтів — народності, аналогічної до російських ескімосів. Дивовижні звичаї, собачі упряжки, сильні пристрасті і сніг, сніг, сніг — все це дійсно дуже екзотично. Однак поїхати в таку тривалу мандрівку інуїтською тундрою, очевидно, здатний не кожен.

А справжня сенсація чекала на фестивальне товариство в залі Держкіно, де поза всякими програмами показали володаря Гран-прі останнього Каннського кінофоруму, фільм фіна Акі Каурісмякі «Людина без минулого». Схоже, фестивальний улюбленець Акі (не плутати з його братом Мікі), до якого, поклавши руку на серце, до останнього часу ставилися не дуже серйозно, вийшов на рівень, після досягнення якого зараховують у живі класики. Фільм «Людина без минулого» здається зовсiм позбавленим вад. У ньому начебто немає нічого зайвого. Це скупе і точне кінематографічне письмо, але емоційний заряд у ньому — колосальної потужності. Того, на що інші режисери витрачають кілометри плівки, Каурісмякі досягає одним коротким кадром. Подібні до режисури і головні виконавці — володарка Золотої пальмової гілки Катті Оутінен і Маркку Пелтола. Про цей фільм можна розповідати довго — залишається лише сподіватися, що до нас він потрапить хоча б у панорамі найближчої «Молодості».

Показ конкурсної програми в кінотеатрі «Пушкінський» почався чеським фільмом «Прокляті» (режисер Дан Сватек) — своєрідним тлумаченням пам’ятного кінохіта Алана Паркера «Опівнічний експрес». Знову європеєць потрапляє за контрабанду наркотиків до жахливої східної в’язниці, і знову намагається вибратися звідти, зазнаючи надлюдських страждань. Відмінність у тому, що на волі його невинність намагаються встановити, оглядаючи любительську відеострічку із записом пригод невдахи-контрабандиста в якомусь східному королівстві. Власне, переходи від «любительської» зйомки до постановочної і є головною привабливістю фільму. Другий конкурсант, датсько-німецький «Все шкереберть», незважаючи на географічну близькість фонтрієрівської Догми, знято абсолютно традиційно. Нетрадиційні лише герої цієї мелодрами: гомосексуалісти обох статей. Відповідно, і любовні трикутники тут виглядають також досить незвично.

Багато чекали від відомих італійських режисерів, братів Паоло і Вітторіо Тавіані, що подали на конкурс свою екранізацію роману Льва Толстого «Воскресіння». У Тавіані солідний досвід постановок російської прози, але вперше дія фільму відбувається саме в Росії. Помітно, що постановники прагнули до найповнішої достовірності, звіряючи кожну деталь, реконструюючи побут кінця позаминулого сторіччя. Виграшно підібрано акторку на роль Катерини Маслової: амплуа Стефанії Рокка — бунт і чуттєвість, непокірні, яскраві жінки. Однак прагнення дати абсолютно російську «картинку» витіснило всі інші складові, необхідні для створення цікавого фільму. У результаті на екрані розгортається найдовша — тригодинна! — костюмована драма — жанр сам по собi непоганий, але явно не фестивальний. Хоча підкреслена російськість, думається, підкупила чималу частину московської публіки.