У будинку, де народився Святослав Ріхтер, має оселитися музика
***
Ще в середині ХIХ сторіччя в Житомир з Польщі перебралася велика родина обдарованого майстра з налагодження музичних інструментів Даниїла Даниїловича Ріхтера. В цей час на Волинь переїжджало чимало німців-колоністів, що обрали цей український край своєю другою Батьківщиною. 1872 року у Даниїла Даниїловича Ріхтера народився син Теофіл. Юнак виявив великі природні здібності до музики й після навчання в Житомирській чоловічій гімназії, зі стін якої вийшло чимало талановитих особистостей (академік Володимир Липський, композитор Юліуш Зарембський, письменник Володимир Короленко), вступив до Віденської консерваторії.
Повернувшись до Житомира, Теофіл Даниїлович займається приватною викладацькою діяльністю, виступає з першими публічними концертами, які відразу привернули увагу інтелігенції й викликали позитивні відгуки в місцевій пресі. В той час, на початку ХХ сторіччя, в Житомирі діяли два музичних навчальних заклади — Училище імператорського музичного товариства та класи Артистичного товариства. Останні були більш демократичним, доступним музичним закладом. В його традиціях вкоренилося систематичне проведення концертів і вечорів для населення, музичних капусників і славнозвісних «серед». Майже щотижня в таких «середах» брав участь викладач класів Теофіл Ріхтер.
Однією з його учениць стала представниця давнього житомирського дворянського роду, здібна дівчина Ганна Москальова. Вона народилася у великій родині Павла Петровича Москальова. В її жилах текла змішана кров: українська, російська, польська, німецька, шведська, угорська, татарська. Вона доводилася далекою родичкою знаменитій співачці Женні Лінд, що увійшла в історію як «шведський соловейко».
Ось у цю дівчину й закохався її вчитель музики, запропонував руку. Але Ріхтери й Москальови в тодішньому соціумі мали «різні вагові категорії». Перші належали до міщан, хоча Даниїл Даниїлович Ріхтер за особливі заслуги перед суспільством мав звання почесного спадкового громадянина, а другі — до дворян. Були вони й різного віросповідання та різних національностей: Ріхтери — лютерани, німці (хоч і місцеві, волинські), Москальови — православні, корінні. Тому батьки Ганни довго не давали згоду на одруження дочки. Тим більше, що її суджений був аж на двадцять років старшим від нареченої. Але все ж таки Теофіл і Ганна побралися. Так з’єдналися два потужних родоводи. Адже в цих житомирських сімей було й багато спільного. Головне — любов до музики, мистецтва.
Театральні традиції родини Москальових були настільки міцними, що вони продовжувалися й в наступні роки. Як згадує музичний педагог А. Рябцова, яка волею долі живе в тому самому будинку по вулиці 1 Травня, 51 в Житомирі, де провів раннє дитинство Святослав Ріхтер, ще навіть у повоєнні 50-ті роки дітлахи їхнього двору влаштовували домашній театр. Втім «театральний ген» яскраво виявлявся в самому Святославові Ріхтері. Він був не просто чудовим виконавцем. Його вабила постановка власне дійства, тому він залюбки узявся за організацію славнозвісних «грудневих вечорів», у яких так яскраво й самобутньо проявився Ріхтер-режисер. І це обдарування передалося йому від матері, як, власне, й прекрасні художні здібності. На думку багатьох сучасників, геніальний музикант міг би бути таким же видатним майстром живопису, як і піаністом, якби професійно взявся за пензель.
Батьки вирішили охрестити Святослава у православному храмі, і метричний запис, зроблений священиком Михайлівської церкви Житомира Миколою Бурчаком-Абрамовичем, свідчить про це. Хрещеним батьком майбутнього «піаніста ХХ сторіччя» став його дядько Микола Павлович Москальов, а хрещеною мамою — дочка давніх друзів родини Ріхтерів, теж німців — Арндтів, що залишили по собі на житомирській землі гарну згадку багатьма доброчинними справами.
Перший рік життя Святослав провів з батьками у будинках родичів Ганни Москальової. 1916-го Теофіла Даниїловича запросили до Одеси, де він став органістом місцевої німецької кірхи й водночас викладачем консерваторії. Маленький Свєтік, як його звикли називати у дитинстві рідні, залишався поки що в Житомирі на піклуванні його дідуся Павла Петровича й тітки Марії. Коли військові події стали загрожувати губернському центру Волині, Москальови перебралися зі Свєтіком до своїх родичів у Суми, а незабаром знову повернулися до Житомира. Тут без батьків Ріхтерові довелося пробути аж до 1922 року. Його виховувала тітка Мері, а ще ласкава природа й люба його оку непоказна житомирська архітектура, в якій він ще змалку знаходив свою красу та привабливість.
На початку 20-х років Святослав нарешті переїжджає до батьків, навчається в звичайній загальноосвітній школі. В музичній йому не сподобалося, не витерпів муштри, нудних вправ. Але поклик бере своє. Не маючи ніякої спеціальної освіти, він починає працювати акомпаніатором в музичному гуртку при Одеському будинку моряка, а згодом — навіть концертмейстером Одеської філармонії.
Майже щороку Святослав приїздить на літні канікули чи у відпустку до Житомира. Зазвичай бував у місцевому музичному училищі, куди приходив до свого дяді Миколи Павловича Москальова. Грав. Тодішня викладачка училища, а потім киянка Г. П. Софронович згадувала про ці імпровізовані концерти Святослава Ріхтера, як про щось незвичайне. Усі, хто був присутній у залі, дивувалися, як юнак запам’ятовує стільки творів? Коли йому ставили на пюпітр вчорашні ноти, він казав: «Ні, не треба мені, я вже все запам’ятав».
Ріхтер у ці роки, хоч як це дивно, готувався не до піаністичної кар’єри, а до диригентської, оперної творчості. І він себе студіював цілком серйозно. Але дебют не відбувся. Святослав залишає Одесу йїде шукати щастя до Москви. Потрапивши на прохання московських знайомих його батьків на прослуховування до знаменитого професора Генріха Нейгауза (теж німця українського походження), він, незважаючи на відсутність будь-якої музичної освіти, своєю грою відразу викликав у метра пророчу репліку: «Як на мене, він геніальний музикант!»
Ріхтер навчався в Московській консерваторії у класі Г. Г. Нейгауза, хоча у своїх спогадах зізнавався, що у нього в музиці були три вчителі: «Мій тато, Нейгауз і Вагнер». Але доля склалася так, що незабаром батька в нього не стало. Перед захопленням Одеси німецько-фашистськими загарбниками його, разом з шістьма іншими одеськими німцями як «ворога народу» енкаведисти розстріляли і викинули трупи на старому кладовищі... Через це по війні Ріхтер-молодший до Одеси ніколи більше не приїжджав.
Під час війни емігрувала з Одеси на Захід Ганна Павлівна Москальова, з якою тільки через багато років зустрівся син. Незважаючи на вже всесвітню славу, відзнаки та ім’я, радянська влада тримала Святослава Ріхтера, Сталінського лауреата, улюбленця публіки, віртуозного виконавця, за залізною завісою. І лише 1960 року, після неодноразових звертань до ЦК КПРС найавторитетніших музикантів та діячів мистецтв СРСР, зокрема директора Московської консерваторії Бєлоцерковського, якій і поїхав з ним за океан як «секретар» радянського піаніста, попередньо давши в «органи» розписку в тому, що він гарантує повернення музиканта назад, Святослав Теофілович вирушив до Америки. Хоча сам Ріхтер їхати не хотів. «Америка — це стандарт, мені не подобається там», — зізнався він.
З отієї «стандартної» країни Ріхтер повернувся. По тому ще багато разів народний артист СРСР, лауреат Ленінської премії, Герой Соціалістичної Праці С. Т. Ріхтер бував на Заході й Сході, а також на своїй рідній Україні, в Житомирі, щоразу даруючи нам свято мистецтва.
***
До 85-річчя від Дня народження видатного земляка в його рідному місті відбувся круглий стіл на тему «Ріхтер і Житомир», відкрилася кімната пам’яті Святослава Ріхтера в музичній школі № 2 (раніше тут було музучилище, у яке навідувався й де виступав Святослав). Але головне — не просто зберегти меморіальний будинок на Великій Бердичівській, 89, в якому з’явився на світ піаніст № 1, не просто відкрити на ньому меморіальну дошку. Треба домогтися, щоб у ньому, після звільнення від попередньої установи, що ліквідувалася, оселився літературно-мистецький музей з ріхтерівською вітальнею, де звучала б музика. Цей музей от уже багато років не має власного пристойного приміщення, хоча саме місто має таку прекрасну й багату літературно-мистецьку історію.
