У чому справа?

Є одна надійна, незмінна риса, що дозволяє розпізнати невипадковість кількох, на перший погляд, окремих, жодним чином не залежних одна від одної подій, що відбувалися в різних країнах Європи 28 квітня. Це причинно-наслідковий зв’язок (той самий, що пов’язує спалах блискавки та грім). Процес, що об’єднує ці події, очевидно, один (попри те, що він прихований від очей байдужого спостерігача), а зовнішні прояви його різні, проте цілком закономірні.

Про що конкретно йдеться? У середу головне державне архівне відомство Росії офіційно оприлюднило цілком таємні протягом 70 років документи з «особливої папки» Політбюро ЦК КПРС, що стосуються безпосередньої причетності Йосипа Сталіна та його поплічників (Лаврентія Берія, Анастаса Мікояна, Лазаря Кагановича, Михайла Калініна) до знищення тисяч польських офіцерів у Катині під Смоленськом у квітні 1940 року. Керівник державної архівної служби Росії «відкритим текстом» послався на пряму вказівку президента Дмитра Медведєва: оприлюднити секретні документи (ось вам і тісний зв’язок історії та політики, адже керівництво Росії явно прагне зараз, виходячи зі своїх стратегічних міркувань, завоювати довіру польської сторони). Дуже цікаво, що в перший же день відповідний російський сайт, де можна було прочитати «катинські» матеріали, відвідало понад два мільйони людей, що навіть на деякий час обмежило доступ до нього — перевантаження!

А ось друга подія. В той же день Парламентська асамблея ОБСЄ в Страсбурзі ухвалила резолюцію, присвячену політико-правовій оцінці Великого Голоду 1932—1933 років в республіках колишнього СРСР (особливу увагу було приділено трагедії України). Хоча в резолюції європарламентаріїв чітко визнається, що той страшний Голод був кричущим, свідомо скоєним злочином сталінського тоталітарного режиму, а крім того, міститься пряма згадка про ухвалений Верховною Радою України 28 листопада 2006 року Закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», втім, поправка одного з британських депутатів, котра пропонувала визнати Голодомор (як це прямо передбачено статтею 1 цього закону) геноцидом українського народу, не набрала необхідної кількості голосів. Відзначимо два важливі моменти. По-перше, навряд чи правильно стверджувати (як це пролунало в багатьох ЗМІ), що ПАРЄ відмовила(!) у визнанні Голодомору геноцидом — адже хоч цей термін і не потрапив у остаточний варіант резолюції, проте з усього тексту цього документа досить чітко випливає, що Великий Голод був небувалим злодіянням проти людства, людяності й багатьох народів колишнього Союзу.

По суті, це — ознаки саме геноциду, хоча таке слово і не вживається прямо. Думається, процес очищення й відновлення історичної правди іде, хоч і повільно.

І другий аспект. Юлія Новикова, депутат від Партії регіонів, не виключила в майбутньому перегляду (скасування, припинення, коригування) Закону України «Про Голодомор 1932—1933 років». Ця заява чудово узгоджується з «філософією» нової влади — розглядати базові цінності незалежності, історичної пам’яті та національної гордості як непотрібний баласт, який можна викинути за борт, продати чи спаплюжити у разі, якщо це дає тимчасовий бізнес-корпоративний або політико-приватний зиск...

Головне ж запитання, як бачиться, таке: що це все означає? Чому керівництво Росії готове робити поступки полякам у питанні Катині, такому болючому для національної пам’яті народу Міцкевича й Шопена — і в той же час делегація Росії виступила за ухвалення такої резолюції в Страсбурзі, де є формальні слова осудження «терору голодом», але немає формулювання «геноцид»? Це — індикатор реального стану незалежності Польщі й України, правдивого ставлення Кремля до цієї незалежності чи щось інше? Як схарактеризувати позицію (якщо можна вжити це слово) нових державних очільників України?

Про це наші журналісти розмовляли з експертами «Дня».

КОМЕНТАРІ

Ганна ГУРСЬКА, Інститут східних досліджень, Варшава:

— Існують ознаки того, що у важких питаннях, які стосуються Катині, з боку російської сторони існує воля, щоб піти на деякі поступки. Мені здається, що справу Катині було важко приховувати далі після того, що сталося останнім часом. Польщі сприяла особлива емоційна ситуація, коли розбився літак під Смоленськом. І весь світ, побачивши кадри цієї катастрофи, почав цікавитися, навіщо така делегація на такому високому рівні літала до Смоленська, і що це таке — Катинь. І тут постало питання не лише з боку поляків, а й міжнародної спільноти про те, що там відбулось. І з боку Росії було раціональним кроком не приховування надалі цієї інформації.

На мою думку, розміщення архівів в інтернеті більше адресовано для росіян, ніж стосується розширення доступу до архівів для польської сторони. Як у нас зазначають експерти, мова йде про документи, які раніше були передані польській стороні. Там немає нових документів, про які ми просимо російську сторону. Ми сподіваємося, що більш засекречені справи будуть доступними, хоча б для експертів та істориків, які хочуть більш глибше займатися цим питанням.

Що стосується порівняння підходів Росії до Катині та Голодомору, то, мені здається, якби зараз Президент Янукович звернувся до Росії і запитом відкрити доступ до цих архівів, то можливо, він також би отримав згоду на це. Звісно, була особлива ситуація, коли на чолі української держави стояв пан Ющенко і росіяни ніколи не приховували того, що вони його не сприймають і не будуть будувати нормальних відносин між Україною і Росією на рівні президентів. Це було для всіх зрозуміло після помаранчевої революції, яку росіяни сприйняли як поразку, зокрема пан Путін. Зважаючи на це, важко було знайти порозуміння. Зараз якраз у справі доступу до документів чи архівів Україні було б легше вести переговори про це з російською стороною. Але тільки залишається питання, чи для Президента Януковича це є тема, яка його цікавить. Чи буде він намагатися отримувати цю інформацію. Але нещодавно, перебуваючи в Раді Європи, він заперечував Голодомор як факт геноциду українського народу. Так що тут питання до української влади. Атмосфера зараз більш сприятлива для того, щоб якось пояснювати чи відкривати історичні проблеми, хоча б для дискусій, щоб показувати їх світу. Треба лише захотіти.

Ігор ЮХНОВСЬКИЙ, голова Українського інституту національної пам’яті:

— Катинська трагедія була розкрита ще німцями, коли вони окупували Білорусь. Згодом Польщею та всім світом було визнано розстріл польських офіцерів під Катинню. Крім того, зважаючи на трагічні події, пов’язані із авіакатастрофою польського президента, росіянам нічого не залишалося як визнати Катинь злочинним актом сталінської системи.

Що стосується Голодомору, то це був геноцид української нації. Російська Федерація для України була окупантом, незважаючи на те, що вона мала форму Радянського Союзу. В гуманітарних підходах не було жодної різниці, бо комуністичний режим був заснований на суцільному терорі. Селянство взагалі було вкрай неприйнятним для радянської влади. Ще 1917 році випрацьовуючи стратегію утримання влади в країні, Ленін надрукував статтю, в якій оголосив, що націоналізуючи всі склади продовольства і вводячи хлібні картки, можна тримати у покорі населення держави. Тобто вже тоді голод було визнано політичною зброєю. На шляху до здійснення цієї політики стояло селянство, яке весь час продукувало і вивозило на ринок продукти живлення. Боротьба проти селянства була стратегічною боротьбою комуністів. Інша проблема полягала в понятті українскості — Українська Народна Республіка, Українська держава, український рух.

Інше питання. Коли подивитися на втрати України в Другій світовій війні, зрозуміло, що наша країна збіднішала на 6 мільйонів. Багато цих смертей марні, бо ніхто не рахувався з нами, а все через те, що українці не мали своєї держави (поляки мають свою державність набагато більше, ніж ми). Тому наявність державності і її атрибутики є величезним чинником в напрямку збереження нації. Це зараз дуже добре розуміють в Росії. Зниження авторитету держави, сіяння безпорядків, наївність деяких наших державних керівників в ефективності ліберальної демократії замість того, щоб будувати згуртовану націю приводить до того, що ми маємо сьогодні.

На жаль, слабкість внутрішньої української політики і той імперіалізм, що залишився у свідомості російських керівників не дає, поки що, визнати український голод геноцидом.

Лілія ШЕВЦОВА, провідний науковий співробітник Московського центру Карнегі:

— По-перше, немає підстав вважати, що Росія дійсно пішла назустріч полякам. Вона багато в чому зімітувала зміну позиції по Катині. Ймовірно, нинішньому польському політичному керівництву ліберал-технократів вигідно не загострювати цю тему і не вимагати від Росії реального покаяння. Через ряд внутрішньополітичних причин поляки вирішили піти на компроміс із Путіним у той час, коли вони прекрасно розуміють, що Путін і Москва пішли на імітацію покаяння. Тому що навіть публікація цих архівних даних на сайті російського Росархіву є повторенням інформації, яка в 1992 році була опублікована в російському двотомнику і в польському чотиритомнику. Це повтор давно відомих даних. Росія не публікує інформацію, свідчення і дані, засекречені російською військовою прокуратурою після проведення розслідування на початку і в першій половині 90-х років щодо Катині. Засекреченими дані залишаються, у тому числі через Закон про державну таємницю. По суті, Москва не зробила жодних кроків назустріч Польщі, окрім політичних жестів. Але поляки визнали себе задоволеними. Та це вже польська проблема.

І друге. Чому Москва і Кремль не пішли навіть на ці символічні жести відносно Києва? Мені здається, що це серйозніша проблема для Москви і нинішньої російської еліти. Бо визнати Голодомор, загальну і колективну відповідальність радянської еліти і радянської держави за цю трагедію означає необхідність появи тих самих проблем: Голодомор і злочини сталінізму в Росії, до чого російська еліта не готова. По суті, це означає дати юридичну оцінку минулого. Адже українці дали юридичну оцінку сталінізму. А Росія досі не дала юридичної оцінки сталінізму, що стало б не лише закриттям глави про сталінізм, але й створило б прецедент, коли суд судить минуле лідерство. А якщо суд судить минулих лідерів, то виникає прецедент, коли суд може судити і нинішнє лідерство, чого, природно, не хочуть дозволити Москва і російська еліта. І потім будь-який крок, спрямований на користь визнання права України на формування власної національної ідентичності і відрив від російської історії, у тому числі через оцінку Голодомору, є жорстоким ударом по нинішній російській державі і її легітимації. Бо легітимація Росії — це сфера інтересів, у якій Україна відіграє ключову роль. А без сфери інтересів російська влада не може існувати. Таким чином, ставлення до України — це частина легітимації нинішнього правлячого російського класу. Природно, що Москва постійно перешкоджатиме всім крокам української еліти, спрямованим на пошук власної історії, на формування власної легітимності, власного погляду на історію.

Герхард ГНАУК, кореспондент газети Die Welt у Варшаві, який висвітлює події в Польщі та Україні:

— Судячи з російського телебачення, Польща перестала бути поганим слов’янським народом, який зв’язався із Заходом. Росія дивиться зараз на Польщу серйозніше. Складається враження, що тепер роль головного ворога, якщо говорити про історію ХХ століття, переходить на Україну.

У першу чергу це стосується УПА та Степана Бандери, а в другу, можливо, Голодомору. Хотів би підкреслити одну схожість між Катинню і Голодомором. В обох випадках ідеться про злочини, які теж торкнулися предків нинішніх росіян. У Катині були також російські жертви сталінського режиму. Різні російські політики теж підкреслюють, що Голодомор не лише український феномен, але є ширшим явищем.

Що стосується Катині, то в цьому випадку можна говорити про ставлення радянського керівництва до ворогів радянського народу та держави. Але, все ж таки, гострота Катині полягає в тому, що держава дала точковий удар по еліті іншого народу. Це особливий біль Катині для поляків. Що стосується Голодомору, то він був ширше пов’язаний із радянською внутрішньою політикою, спрямованою на зміну суспільного устрою.

Якщо говорити про різницю підходів Москви до Катині і Голодомору, то потрібно почекати, що там далі росіяни покажуть. Чи будуть продемонстровані акти судових розслідувань, які велися, починаючи з 90-х років, а потім були закриті.

Я сумніваюся, що з боку Росії зміниться позиція та підходи до Голодомору. З одного боку, ця тема настільки пов’язана з нелюбим для Москви ім’ям — Віктором Ющенком. А з іншого боку, я поки що не знаю чи захоче нова влада в Україні, дійсно, торкнутися цієї теми. Я сильно сумніваюся в тому, що проходитимуть російсько-українські зустрічі у верхах, присвячені пам’яті Голодомору, як це було в ситуації з Катинню.

Владислав ВЕРСТЮК, історик:

— Тут має місце певна зміна акцентів. З одного боку, приховувати Катинську трагедію немає ніякого сенсу, бо це достеменно і очевидно, а з іншого — така кількість інформації відома, що картина трагедії під Катинню стає зрозумілою і без тих документів, які нещодавно оприлюднила Росія.

Невизнання Голодомору геноцидом, на мою думку, недалекоглядна вперта затятість Росії. Українська сторона ніколи не говорила про те, що загалом по Радянському Союзу був голод. Так, він був і місцями дуже страшний: і на Кубані, і в Казахстані, і на Поволжі, але навіть російські історики погоджуються з тим, що більше половини загиблих від голоду були українцями. Голод в Україні був дуже страшним, до того ж, із застосуванням таких методів, які не застосовувалися в Росії.

На якийсь певний період мені здалося, що ситуація із розкриттям історичної достовірності в Росії змінилася, що російські історики працюють над вивченням голоду. Навіть почали з’являтися певні документи з цього приводу, але зі зміною влади в Україні — ситуація змінилася. Віктор Янукович своїм виступом в ПАРЄ практично поставив під сумнів Закон України, яким визнається Голодомор геноцидом українського народу, відповідне рішення Апеляційного суду.

Конфронтація, яка спостерігалася в російсько-польських відносинах, явно не на користь Росії: Польща є членом ЄС і НАТО. Тому, РФ намагається залагодити цю ситуацію, особливо після смерті Леха Качиньського. З іншого боку, очевидно, налагоджуючи мости із Польщею, Росія намагається зруйнувати чи погіршити добрі відносини між Україною та Польщею.

Анатолій КАРАСЬ, доктор філософських наук, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка:

— На жаль, мусимо сказати про певні подвійні підходи з боку Росії. Хоча, передусім, треба вітати, що польське суспільство спільно з владою досягли успіху у відновленні своєї історичної пам’яті. Поляки, в доброму значенні цього слова, дуже вперті і послідовні в питаннях історичної пам’яті. Але я хотів би зосередити увагу ось на чому. Нещодавно польське суспільство перенесло велику трагедію через загибель свого президента, вищого керівництва. Я наведу слова одного високого очільника, який під час офіційного поховання в Кракові сказав наступне: «Для Польщі Лех Качиньський був прикладом того, як треба досягати мети. Ця мета — є наша спільна свобода. Заради свободи Качиньський у своєму житті зробив все що міг, але для цього, передусім, він став патріотом Польщі». Сам Качиньський був дуже свідомий щодо історичного минулого свого народу. Для нього ніколи не була байдуже національна пам’ять поляків. Можливо, саме ця небайдужість і спровокувала цю трагедію, тому що вона «погнала» президента Качиньського на вшанування полеглих у Катині. Але це потрібно було не лише Леху Качиньському, а і всім полякам для власного самоусвідомлення.

Коли влада і суспільство єдині, як це є в Польщі, безперечно, можна досягати перемог на міжнародному рівні. Очевидно, що є певні внутрішні мотиви російської влади, яка задовольнила польські вимоги. Стосовно України таких мотивів немає. Спробуємо запитати себе — наскільки виразні вимоги України щодо розкриття архівів, які досі не розсекречені в Москві? Сьогодні історики кажуть, що доступитися до архівів у 1989—1990 роках було значно легше, ніж зараз. Очевидним є той і факт, що сьогодні немає вимог української влади, відповідно, немає і результатів.

Хотілося б, щоб Росія сама пішла на відкриття таких архівів, але навряд чи це можливо. Напевно, правда для українського суспільства з погляду російських політиків ще не на часі, але трагізм ситуації полягає в тому, що і наша сучасна влада думає аналогічно. Про це свідчить зникнення матеріалів про Голодомор з сайту глави держави, нещодавній виступ Віктора Януковича на засіданні ПАРЄ в Страсбурзі тощо. Українська політична верхівка не зацікавлена в тому, щоб відкрити архіви — висвітлити комуністичне минуле, дати доступ до архівів громадськості.

Лише дискусії на тему правди і неправди можуть принести суспільству толерантність і примирення між різними політичними та суспільними групами. Адже ми добре знаємо, яка є гостра потреба у суспільній довірі між українцями. Очевидно, що без історичної пам’яті немає правди, а без правди не може бути свободи, справедливості і довіри всередині суспільства. Тому, нам потрібно домагатися знизу: турбувати владу, спонукати її до розуміння важливості історичної пам’яті нації.

ДО РЕЧI

КАТИНЬ-2: 
     ЦІНА ПОКАЯННЯ?

Світ здригнувся від приголомшливої події: трагедія під Смоленськом, що сталася 10 квітня з пасажирами літака президента Польщі Леха Качиньського, до болю схвилювавши всю світову спільноту, спричинила до появи різноманітних версій щодо її причин. Одну з них подаємо сьогодні нашим читачам, акцентуючи увагу на наступному.

Повороти історії засвідчують, що минуле обов’язково нагадає про себе, як би хтось не закликав про нього забути.

Так само й те, що твориться сьогодні, в тому числі й із нами, відгукнеться в майбутньому.

Триденна жалоба в Росії за подіями Катині-2 мала ніби згладити гострі кути історичних суперечностей між Польщею та Росією. Невже така ціна покаяння? «Фальшиві московські семафори (в день трагедії на військовому аеродромі Смоленська сигнальні вежі не були обладнані необхідними ліхтарями. Замість них подекуди були вкручені побутові електролампи) можуть довго дезорієнтувати Захід у замало відомому йому терені», — застерігав європейських політиків ще в 50-х роках минулого століття практик, теоретик і містик українського націоналістичного руху Степан Бандера. Польський націоналіст Лех Качиньський його не хотів слухати. Що сталося з обома — це вже історія. Проте пам’ятаймо, що «Росія при всіх внутрішніх перемінах ніколи не змінювала, ні не послаблювала свого імперіалізму гону — загарбувати, визискувати й нищити інші народи, зокрема український» (С. Бандера).