У кожного «своя» війна
59 років тому, 22 червня 1941 року фашистська Німеччина без оголошення війни вторглася в Радянський Союз. Почався другий, найкривавіший і найбільш руйнівний акт Другої світової війни (1939—1945 рр.).
Що й казати, кожна людина, що пройшла через горнило Великої Вітчизняної, по-своєму бачила її. Мені, маленькому ще хлопчикові (народився я через 21 із гаком рік після її початку), звичайно ж, були цікаві розповіді моїх дідусів. Для діда з боку батька, майора Адама Аріоновича Махуна, командира винищувального полку, війна починалася... в Одеському оперному театрі. Весь командний склад, заспокоєний повідомленням ТАРС від 13 червня, відпочивав у вихiднi. Черговий полку буквально витяг діда з партеру театру. А вже через пару годин він у небі прийняв бій з німецькими й румунськими бомбардувальниками й винищувачами, а увечері брав участь у прикритті нальоту нашої авіації на важливу нафтову базу в румунській Констанці. Не секрет, що тільки Київський та Одеський округи гідно зустріли напад ворога.
Дід говорив, що час у перші дні війни просто летів. 25 червня він на машині буквально витяг бабусю, мого батька і його молодшого брата з німецького села (вони оточували Одесу з півночі). Дід бачив напружені обличчя німців, одягнутих у все чорне; багато хто з них чекав своїх! Хоч у спини не стріляли! З пістолетом у руці, в страшній паніці на одеському вокзалі він у цей же день відправив родину до Конотопа до батьків дружини, як він вважав тоді, в «глибокий тил». Попереду в нього була участь в обороні Одеси, Севастополя. Особливо врізалася мені в пам’ять його розповідь про те, як у перших числах липня 1942 року на останньому пальному на малій висоті він відлітав, задихаючись від чаду, від люті й безсилля з героїчного залишеного Севастополя; своїми очима він бачив, як, вичерпавши останні патрони, морські піхотинці «йшли як у море кораблі», йшли назавжди, щоб не здатися в полон до ворога. Потім була «м’ясорубка» Дем’янського котла, Курська дуга, звільнення України, Румунії, Угорщини й, нарешті, Відень у травні 1945 року.
Другий мій дід, полковник Григорій Никанорович Примаченко, всю війну провів на Далекому Сході, постійно рвався на Захід, але його рапорти відхиляли. А 1945 року воював із японцями. Він не знав, що його рідний брат Роман пропав безвісти в «Харківському котлі». Зараз розумієш страшне значення слова «котел», який пожирав сотні тисяч людей. Не знав, що його батька по-звірячому побили німці («твої сини — командири й комуністи!») за доносом сусідів-земляків, після чого він і помер.
Дід Адам, згадуючи про війну, частіше мені розказував про перші, найстрашніші місяці. Про паніку, безлад, часто дурість вищих командирів. Коли б він жив, то не погодився б iз істориком Віктором Суворовим. Його, здавалося б, струнка теорія («Ми трохи спізнилися, Гітлер нас випередив») наштовхується на такий аргумент: «А чи вміли ми взагалі вести наступальну війну? А «перемога» над Фінляндією 1940 року, вся в крові, чи не є свідченням протилежного?» Німці, котрі тріумфальним маршем пройшли Європою в 1939— 1941 роках, звичайно ж, переважали нас за всіма показниками. Нехай не вводять в оману й нові цифри співвідношення сил стор ін. Фашисти зосередили своє військо в максимальній близькості від радянського кордону, вони знали, «що робити». Наступальний план Георгія Жукова, нещодавно знайдений у Москві, був відкинутий Йосипом Сталіним. На плані позначка самого Г. Жукова «Слава Богу, що не прийняли». Весь запас нафти й пального, так необхідного для швидкого наступу, виявляється, містився... в Моздоці та інших нафтосховищах на Кавказі. Багато які частини в той час брали участь у маневрах. Де ж тут «готовність до стрибка», про яку пише В.Суворов?
А Конотоп був узятий німцями на 10 днів раніше за Київ, німецькі танки безкарно борознили нашi степи і 9(!) армій опинилося в «Київському котлі». Кадрові частини, що пройшли через важку оборону столиці України, намагалися прорватися на схід. Втрати були катастрофічно великими — тiльки полонених, за радянськими даними, німці захопили 350 тисяч. Німецький військовий історик Курт фон Тіппельскірх дає «свої» дані — 666 тисяч. Дідусь на моє слушне запитання, скільки ж полонених було насправді, говорив: «Додай і поділи». Виходило десь близько півмільйона осіб. А це — долі радянських громадян. Їх усіх було оголошено Й. Сталіним зрадниками!
Але трагічна іронія цієї війни полягала в тому, говорив дід Адам, що катастрофа Південно- Західного фронту врятувала Москву. Німці загрузли в Україні, надто багато їх танків було повернуто на південь. У Гітлера сталося роздвоєння в прийнятті рiшень — що важливіше, Москва чи багата ресурсами та продовольством Україна, від якої доволі близько до нафтоносного Кавказу.
Як би не експлуатували тему війни за минулі десятиріччя радянські ідеологи, ми зараз зобов’язані відрізняти святе в цій темі від скороминучого, наносного. Трагедія народу багаторазово посилювалася тим, що йому не просто доводилося захищатися від найлютішого ворога — фашизму. Над ним, народом, стояла «своя», терористична сталінська влада. Тим більш великим є подвиг наших дідів, забувати який ми не маємо права. Для мене чималою часткою цього подвигу залишаться чотири роки боїв у небі, палаючі ворожі літаки і мій дід, котрого збили на Курській дузі, генерал-майор авіації Адам Махун. Він, попри все, вижив!
