У полоні грошей

У Києві «дозрів» черговий соціальний конфлікт. Цього разу про свої права заявили інвестори та забудовники, які в останні роки, з благословення міської влади, надто вільно почувалися в столиці. Потрібно зазначити, що архітектурно-будівельна анархія давно вже викликає тихе роздратування й гучні протести киян. Але хто ж їх чув? Сьогодні, як мінімум, змушені прислухатися. Чи виходить діалог? Цілком можливо, але, вважають фахівці, що за дотримання певних правил...

Нове, гарне, велике, як відомо, краще видно здалеку. На 37-му поверсі нью-йоркського готелю народжений у Канаді українець з Чикаго з радісним подивом розповідав корінному киянинові, як покращала й змінилася завдяки сучасним новобудовам українська столиця. Розмова відбувалася на Манхеттені, в оточенні відомих усьому світу хмарочосів, але я подумав, що далеко не все в нас так добре й, тим паче, чи варто переносити звідси на українську землю, що також стрімко дорожчає, буквально все... Схоже, так думають і чимало наших співгромадян, які з тих чи інших причин протестують проти бурхливого розвитку висотного житлового будівництва. Причому цей «антибудівельний» рух сьогодні вже чималою мірою непокоїть будівельників і навіть певним чином плутає їм карти, тобто виробничі плани.

У вівторок 34 найбільші приватні будівельні компанії-конкуренти столиці навіть зібралися на конференцію, щоб поміж інших проблем обговорити навислу над ними загрозу кризи («інвестиційним колапсом на революційному піку» назвав його керівник компанії Dyble W Володимир Геращенко) й опрацювати відповідні заходи. Одним з найдієвіших будівельники вважають інформування громадськості, що тут-таки й розпочали. Журналісти дізналися, що житлове будівництво тепер уже не задовольняється, як за радянської влади, лише двома видами: квартири й гуртожитки (хоча й тоді різну ціну мали «хрущовки», «чешки» й «сталінки»), а орієнтується на соціальне житло або економ- клас, бізнес-клас, еліт-клас і преміум-клас. Новинкою також стало спорудження житлових комплексів, які включають в себе не лише добре облаштовані сучасні квартири, а й усю необхідну людині інфраструктуру: дитячі установи, місця й споруди для спорту та відпочинку, торговельні й побутові підприємства. Розмови про стрімко зростаючі ціни первинного ринку на житло справедливі лише частково, переконували журналістів будівельники — головна різниця в цінах виникає саме через те, що на ринку з’являються будинки й квартири вищого класу, яких раніше в Україні не будували.

Проте «класифікація» виглядала лише побічним продуктом девелоперських і ріелтерських проблем. Найбільше фахівців-будівельників непокоїть активність мас у боротьбі за свої права, яка з особливою силою виявилася після помаранчевої революції. «З’явилися так звані професійні революціонери, які переміщаються з прапорцями та наметами й вважають, що мають право зупиняти будівництво об’єктів», — скаржився Геращенко.

За його словами, в Києві заблоковані 35 будівництв. Він вважає абсолютно законними права громадян, але й свої права вести будівництво, на яке, згідно із законом, отримано дозвіл (для цього слід зібрати 314 підписів!), називає не менш законними. Тим паче, що будівництво можна розпочати лише тоді, коли залучені інвестиції. Суми, названі будівельниками, вражають. Це мільйони й десятки мільйонів, залучені окремими компаніями на окремі об’єкти, та мільярди доларів, що пролилися на столицю загалом. Під цим «дощем» з’явилися сотні тисяч робочих місць. Чи можна від них відмовитися лише тому, що комусь щось не подобається? Якщо така ситуація збережеться, то це може призвести до загального правового нігілізму, попереджають будівельники.

Вони, щоправда, не стверджують, що мають готові рішення. Говорять про те, що збираються взаємодіяти з громадськістю, добиватися порозуміння, але головне — вдосконалити законодавчу базу, будівельні норми, поліпшувати проектну справу, чіткіше зонувати будівництво. Наприклад, керівник інвестиційної компанії «ХХI століття» та депутат Київради Лев Парцхаладзе твердо переконаний у тому, що в центрі столиці не можна вести висотне будівництво.

Можна припустити, що нарікання й аргументи будівельників будуть почуті не лише громадськістю, а й урядом. Адже суперечки навколо будівництв багато в чому пов’язані саме з відсутністю соціально спрямованої державної політики у сфері житлового будівництва, недосконалістю й суперечливістю законів, що регулюють правовідносини сторін у цій сфері. Чималий вплив на розвиток цих проблем має також корупція в державних і муніципальних структурах і циркуляція тіньових капіталів між чиновницькими кабінетами й деякими будівельними конторами. Необхідність у наведенні порядку на ринку нерухомості, у виробленні продуманої державної політики у сфері забезпечення громадян України житлом, безумовно, назріла. Хоч би що там казали про нову класифікацію квартир і будинків, поки ситуація стрімко гіршає: житло дорожчає й стає недоступним уже навіть для відносно забезпечених верств населення.

Відрадно, що уряд демонструє розуміння цієї проблеми. Він ініціює програму реконструкції так званих «хрущовок», покладаючи на неї роль своєрідного локомотива, який зможе потягти на підйом і решту економіки. Проте, відповідаючи на запитання «Дня», учасники прес-конференції прямо сказали, що поки не готові увійти до цієї програми, бо під час її реалізації доведеться вирішувати ті самі проблеми, що заважають їм і сьогодні. Досвід Росії, де реконструкція «хрущовок» уже відбувається й наражається на опір iз боку людей, які там мешкають, свідчить, що починати цю справу слід із законодавчої бази. Так вважають українські будівельники. У Росії квартири в нових будинках жителям «хрущовок» виділяються з коефіцієнтами 1,2 — 1,3 (йдеться про їхню загальну площу). У нас, за словами прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, планується запровадити коефіцієнт 1,5. Але проблема в тому, що в таких квартирах, як правило, якщо не де-факто, то де-юре проживає дуже багато людей. І навіть така прогресивна норма їх не задовольнить. Уряд, з чуток, залучатиме до цього будівництва москвичів, у яких уже є досвід жорстких розмов з незадоволеними...

ІНША ДУМКА

Володимир СМИРНОВ, заслужений архітектор України, працівник інституту «УкрНДIпроектреставрація»:

— Проти тотальної заборони в містобудуванні. У тому розумінні, що не можна повністю «законсервувати» територію, й не дозволяти нікому нічого створювати нового в цьому ареалі. Це дійсно може викликати те, що тих, хто бажає вкладати кошти в українське будівництво може значно поменшати. Проте я і проти «навіженої» забудови (центру — в тому числі), яка велася багато років.

Міра — ось мета розумних. І як така міра може й повинен виступати проект детального планування (ПДП) кожного району міста. Тобто, генеральний план розвитку столиці визначає загальні, основоположні моменти цього самого розвитку. А ПДП покликане його деталізувати фактично поквартально. І це має зробити міське начальство. Адже зрозуміло, що інвестор, той, який задумав звести, припустімо, житловий будинок (до речі, дуже шкода, що в нас у основному концентрують увагу саме на об’єктах житла), повинен «розв’язати» й облаштування прибудинкового простору. Адже така споруда — це не лише його мешканці, але й, умовно кажучи, ще і діти, і собаки, і автотранспорт. Однак ми не маємо права нав’язувати інвесторові завдання гармонізувати свій об’єкт мало не з «контекстом» усього району.

Ще раз повторю: тон має задавати місто. Нам потрібно нарешті регламентувати те будівельне неподобство, яке відбувається в столиці. Якщо раніше з усього набору засобів гармонізації міського простору ми вибирали шлях контрасту (нове різко виділяється на тлі старого), то нині ми вдарилися в іншу крайність: спробу імітувати те, що «виросло» донині. «Буратінами» ми перестанемо бути лише в одному випадкові. Давати дозвіл на забудову, але чітко обговорювати з інвестором параметри майбутньої будівлі: що, як, де і в якому обсязі може виникнути. Бо такі речі, як будівля готелю на Софіївському майдані, позитивне вирішення питання будівництва житлового будинку одного з мiнiстерств на краю урочища Гончарі-Кожум’яки, забудова самого урочища — це формена провокація.

Віктор БАЗИРІН, архітектор майстерні Валентина Єжова:

— У нас часто грішать порушеннями, коли забудова проектується в центрі кварталу, який сформувався. Іноді вона начебто й існуючим нормам не суперечить, а мешканці навколишніх будинків обурюються, й нерідко — цілком об’єктивно. Двоїстості таких ситуацій можна уникнути лише в такий спосіб, коли правилами будівництва чітко буде визначено межі прибудинкових територій.

У Києві дійсно склалося так, що часто враховуються інтереси не самого міста, а інвестора: останній, власне, вирішує, де стояти його об’єктові. І нормативна база в її нинішньому вигляді нерідко не спроможна цьому процесові перешкодити. Вихід може бути один — розробка планів детального планування територій. До речі, їх відсутність усі ці роки (з того моменту, коли будівництво почало відроджуватися) наводить на думку про те, що декому з можновладців це було вигідне... Однак повернімося до питання розробки ПДП. Щоб уникнути конфліктної ситуації й у цьому випадкові, контроль громадських організацій має бути не просто задекларованим, а фактичним. Місто не може не розвиватися, нове не може не «вписуватися» в старе. Однак сучасні будівлі не повинні «давити» на історичну архітектуру.