У пошуках героїв

Симпатичний жарт прозвучав нещодавно в одній із популярних телепередач, які показують співвітчизників через вічко прихованої камери. Витівники, змінивши кілька табличок на будинках, «перейменували» столичну вулицю Єреванську... на вулицю Шварценеггера. А підставна персона, вдаючи, що не може знайти потрібний їй будинок, звертала увагу перехожих на новацію. Зрозуміло, що реакція у тих, хто зголосився допомогти, була цілком різною — молодь поставилася до «рішення столичної влади» з гумором, люди старші з усією серйозністю зазначали, що «термінатор» не той герой, заради якого варто б було б змінювати назву вулиці. Проте резюме у всіх було схожим: вже занадто у нас захопилися перейменуванням.

На початку 1990-х топонімічні зміни зачіпали городян настільки, що ті не лінувалися відстоювати свої переконання. Природно, новації переважно зачіпали самолюбство представників «лівих» сил. Але водночас жарт одеситів, що не сьогодні-завтра хтось може прокинутися у Ріо-де-Житомирі, на перехресті вулиць Хочусала й Анема, був, як кажуть, на злобу дня.

На думку завідувача лабораторії психології мас і організацій Інституту соціальної і політичної психології Олени Донченко, більшість городян відчувають істотний дискомфорт від численних перейменувань. Населенню сьогодні і без того складно звикнутися з сучасними реаліями, так ще й у рідному місті почуваєшся приїжджим. Втрата відчуття дому, на думку О. Донченко, провокує нервозність і бажання зайвий раз висловитися на адресу влади: мовляв, невже вони не мають більш насущних проблем, аніж зміна табличок.

А питання перейменування вулиць з усіма наслідками цього виникло не випадково. Як повідомляє київський сайт golosiyivo.kiev.ua, у найближчому майбутньому в столиці змінять свою назву щонайменше десять вулиць. Зі слів відповідального секретаря комісії з питань назв і пам’ятних знаків Любові Мазур, першими на черзі стоять вулиці Артема і Смирнова-Ласточкіна, а також Ленінградська площа. У останньому випадку розглядається три варіанти назви — Дарницька, Стародарницька і Павла Чубинського. А щодо вулиці Артема, то її планують назвати вулицею Січових стрільців, Смирнова- Ласточкіна — Вознесенським узвозом, а вулицю Горького перейменують на Антоновича. Крім того, на думку Л. Мазур, необхідно відшукати об’єкти, які б мали назви Леся Курбаса, Володимира Винниченка та Соломії Крушельницької. Щодо фінансової сторони справи, то її в комісії характеризують невизначено: все залежить від довжини вулиці, а одна нова табличка міському бюджету обійдеться щонайбільше в 17 гривень.

Щоправда, практика перейменування вулиць показує, що тільки табличкою все не закінчується. Торжество історичної справедливості найважче переживають розташовані на перейменованому об’єкті установи. По-перше, їм за найкоротші терміни необхідно змінити всю вихідну документацію, а по-друге, гроші, витрачені на рекламу тієї або іншої фірми, виявляються викиненими на вітер, оскільки зазначена в оголошенні адреса вже не існує. Услід за цим виникає питання розробки і видання нових довідників по місту, проблему відповідності дійсності яких після проголошення Київрадою мораторію на перейменування вулиць (термін його дії закінчився влітку минулого року) нібито було вирішено. Не кажучи вже про те, як зустрінуть немолоді люди чергове знищення — нехай і на табличці — героїв їхнього часу.

До речі, в організаційному відділі Київради запевняють, що у питанні перейменування вулиць до цієї категорії прислухаються. Справу передають на розгляд району, і час на роздуми не обмежують. Поки «референдум» не дасть добро на перейменування, розпорядження не підписують.

У принципі, саме так чинять у Європі. Наприклад, у Швеції після смерті дитячої письменниці Астрід Ліндгрен засідання Ради комунальних уповноважених Стокгольма висловило пропозицію назвати вулицю, де 62 роки прожила письменниця, її іменем. Але з урахуванням того, що там прийнято з повагою ставитися до історичного минулого країни, остаточний вердикт мають винести жителі Стокгольма.

В Україні на початку 1990-х подібної демократії не спостерігалося. Незважаючи на пікетування киянами будівлі міськадміністрації, тільки у 1993 році в столиці перейменували 27 вулиць. А за період з 1990 по 2001 рік нові назви отримали 89 вулиць. У невеликих містах, щоправда, і до цього дня можна пройтися вулицею, скажімо, Леніна, Карла Маркса чи Рози Люксембург. А наприклад, у Євпаторії і зовсім вирішили обійтися малим: на кожному будинку там тепер висить дві таблички — одна з радянізованою назвою вулиці, а друга з історичною.

Проте у столичній топонімічній ситуації експерти вбачають більше позитива, ніж негатива. Зі слів вченого секретаря українського товариства охорони пам’яток історії культури Олени Титової, Київ має глибоке історичне коріння. І зрозуміло, що стародавньому місту більше імпонують такі назви, як, скажімо, Липська та Шовковична, а не Рози Люксембург та Карла Лібкнехта. Водночас викликана перейменуванням плутанина часом обертається злими жартами. Наприклад, вулицю Січневого повстання, де розташований офіс товариства охорони пам’ятників, свого часу вирішили назвати іменем Івана Мазепи. Не чекаючи наслідків, тут одразу поміняли всю вихідну документацію, а остаточного рішення сесія Київради так і не прийняла. У результаті організація опинилася відразу на двох вулицях — Січневого повстання та Мазепи.

Через плутанину, а частково — горезвісний брак коштів, вважає О. Титова, з перейменуванням можна було б і зачекати.