У пошуках «снікерса»

Сьогодні все по-іншому. Підходить бригада людей, розриває пачку якісно віддрукованих кольорових портретів і заклеює ними стенд. Поруч чекає наступна бригада, яка заклеює роботу попередників своїми портретами. І так багато разів із дня в день. Плакатів та листівок, видно, вистачає, навіть зайві є. Спробував було запам’ятати прізвище кандидата із грузинським суфіксом, портрет якого побачив на Хрещатику. Не вдалося згадати, так само як і зрозуміти, до якої ради балотується цей громадянин. Як навмисне, всі портрети виконані у схожій гамі кольорів, і композиційно вони майже всі однакові — ніби випускники на віньєтці із одного фотоательє.

Яскраво виражена безглуздість на нинішньому етапі процесу листівкоклеєння може бути заперечена лише одним: люди побачать і скажуть, що у нас справжня демократія. Дійсно, заїжджий перехожий із Миронівки чи Брюсселя обов’язково відзначить для себе наявність у Києві яскравого атрибуту демократії — передвиборних листівок на стендах. Дарма що ті листівки стурбований натовп вдень, веселу публіку ввечері та двірників з волоцюгами рано-вранці, м’яко кажучи, не приваблюють.

А якщо спробувати дати собі команду і роздивившись-таки різнокольорові щити із листівками, обрати когось, хоча б попередньо? В момент такої спроби згадав епізод, який стався зі мною за кордоном. Зайшли ми до магазину за шоколадкою, яких там виявилось десь із п’ятсот сортів. У підсумку купили снікерс, який змогли упізнати серед кольорового розмаїття, і в якому були впевнені. Не те щоб ми дуже любили саме снікерси. Але ми точно знали, що там усередині.

Приблизно такий же результат можна спрогнозувати для «стендової агітації». Народ, серйозно оброблений перед цим іншими засобами політичного впливу, реагуватиме лише на знайомі обличчя. Інші могли б і не напружуватися, але куди подінешся, коли стільки листівок видруковано.

ДО РЕЧI

І проте недооцінювати «наочну агітацію», зрозуміло, не слід. «День» уже писав про те, що під впливом політичної реклами можуть змінити свою думку, згідно з даними Українського інституту соціальних досліджень і Центру «Соціальний моніторинг», 26 відсотків наших співгромадян. З усіх способів рекламування суб’єктами виборчого процесу самих себе фахівці на перше місце ставлять телевізійні ролики. Дослідження, проведені фірмою «Социс-Геллапп» напередодні парламентських виборів 1998 року, показали, що саме з телеекранів черпали інформацію соціального і політичного характеру майже 62 відсотки виборців. Досить ефективним методом є також шефство партій і блоків над тим чи іншим телешоу — на зразок «Останнього героя», що старанно підтримувався Партією зелених. Блоку «За єдину Україну!» пощастило менше — опікувана ними трансляція Олімпійських ігор у Солт-Лейк-Сіті принесла національно свідомим глядачам одні розчарування. Непогано стати у пригоді політичним силам може й офіційна інформація у ЗМІ про діяльність їхніх лідерів, які займають державні пости. Небагато щасливців серед тих, хто подолав 4-відсотковий бар’єр на попередніх виборах, мають право вдатися до такого вельми дійового засобу як апеляція до результатів власної роботи у Верховній Раді. Тим часом саме такі «звіти» здатні, — вважає Інтернет-видання «Телекритика» (www.telekritika.kiev.ua), — наводячи у приклад СДПУ(о), стати «ізюминками» передвиборної стратегії. Адже на поставлене Фондом «Демократичні ініціативи» запитання «Що треба партіям для перемоги?», 29 відсотків респондентів відповіли: «Успішна попередня діяльність». Ну, а коньком так званих протестних партій може стати згадувана лідером КПУ Петром Симоненком в інтерв’ю «Дню» стара як світ тактика під умовною назвою «Від дверей до дверей».