У «справі Лазаренка» програли всі
Поки що ніхто з громадівців не підтвердив, що фракція посипалася, але з «тим, що з нею тепер буде важкувато», — погоджуються всі. За словами Олександра Турчинова, вже почалася «серйозна внутрішньопартійна дискусія», котра може призвести до утворення двох нових парламентських формувань. Доки йдуть «дискусії», керівництво фракцією автоматично переходить до першого заступника — Леоніда Косаківського. «Новогромадівці» припускають, що під його патронатом зостануться не більше 15 депутатів з тих, хто пропонує залишити за Павлом Лазаренком почесне головування й можливість давати цінні вказівки з-за кордону. Понад 20 прагматичних парламентаріїв, ймовірно, стануть під прапори нової фракції, яку, як говорять, очолить Юлія Тимошенко.
Очевидно, що у нової «Громади» будуть і нові союзники. За словами О.Турчинова, співробітництво з Соцпартією та Морозом, який підтримав громадівців при голосуванні проти позбавлення Павла Івановича депутатського імунітету, швидше матиме ситуативний характер. Олександр Валентинович дав зрозуміти, що лівогромадівцями їх більше не назвеш: нове парламентське формування, мабуть, «розчиниться в центрі», повідомляє Ірина ГАВРИЛОВА, «День».
Рішення парламенту у «справі Лазаренка», звичайно ж, матиме серйозні політичні наслідки. Відразу ж зазначимо, що у цієї справи є кілька різних «шарів» — політичний, фінансовий, кланово-бандитський, психологічний, і в кожному з них рішення ВР залишило помітний слід. Відразу ж відзначимо, що рішення у «справі Лазаренка» було результатом політичної інтриги, що, звісно, ще не закінчилася. Тому обмежимося тільки очевидними наслідками позавчорашнього голосування, не вдаючись у туманні подробиці на зразок того, «чому комуністи здали Пашу», наскільки зашкодив Кучма Морозу тощо. Відзначимо, що ставлення нашої газети до Павла Івановича на той час, коли він був «у силі», було об’єктивним — критичним, вважаю, що автор збереже цю традицію й сьогодні...
Для початку необхідно визначитися, як фігурував у цій історії сам Павло Іванович. Влада наполягала на тому, що йдеться про боротьбу з корупцією, Лазаренко — що відбувається розправа з опозицією. У цьому принципово важливому моменті необхідно розставити акценти. Всі знають, хто такий Павло Іванович, всі чули про його «славетні» справи, в тому числі й у період прем’єрства, також всі знають, що нинішнє оточення Президента поводиться не краще за Павла Івановича. Це знання перетворює стосунки між адміністрацією та Павлом Івановичем у звичайні кланові «розбірки», в яких немає «хороших».
Щоправда, якщо ми приймаємо таку позицію, то втрачаємо будь-яке право пред’являти претензії до влади в плані виконання нею своїх обов’язків — якщо вже «всі бандити», то що ж з них вимагати? По-моєму, для суспільства набагато важливіше, якщо вже на те пішло, вдавати, що наша влада — це «справжня» влада, щоб на виборах спитати в неї «як ти керував», а не «скільки ти вкрав», бо друге запитання і відповідь на нього нічого не дає нам, громадянам України, окрім злорадного задоволення, яке, погодьтеся, є не найбільш корисним і продуктивним почуттям. Така установка дозволяє з тими ж мірками підходити і до тих, хто претендує на владу, — до опозиції, примушуючи її доводити не те, чому нинішня влада погана, а те, чим вона — опозиція — краща. Якщо виходити з цієї установки, то якщо вже Лазаренко очолював політичну партію, котра ніяким боком не перебуває при владі, то він був опозицією, що називається, «за визначенням» (зауважимо, що опозицією в нас є й ті, хто цього не визнає, а також те, що з проблемою опозиційності пов’язане велике непорозуміння, як свого часу з «лівими» і «правими», що вимагає окремої розмови). До речі, саме це класичне розуміння опозиції й мають на увазі різні західні експерти, в тому числі й з Ради Європи, коли говорять про «переслідування опозиції» в Україні. Інша справа, яка ЯКІСТЬ опозиції, чим вона істотно різниться від нинішньої влади, і тут треба сказати те, що вже багато разів сказано, — Павло Іванович нічим у кращий бік від тих, хто при владі, не відрізняється, ми так і не почули ні від нього, ні від «Громади» якихось принципових позитивних пропозицій. Таким чином, в чому б не звинувачував Кучма Лазаренка, ці обвинувачення будуть «переслідуванням опозиції» доти, доки Павло Іванович перебуває в «Громаді», а причетність Лазаренка до корупції — це вже проблема конкретної «Громади», але ніяк не опозиції як такої.
Тепер повернемося до наслідків голосування. По-перше, треба відзначити, що парламент ухвалив рішення керуючись аж ніяк не юридичними аргументами. Пояснення Лазаренка до висунених проти нього обвинувачень виглядали досить переконливо, а Генеральна прокуратура їх не спростувала. ВР не стала розбиратися, а відразу ж ухвалила рішення. Тому можна констатувати, що Павло Іванович позбавлений імунітету без достатніх на те юридичних підстав. Таким чином, парламент аж ніяк не отримав дивідендів як орган, що керується міркуваннями права і справедливості (зрештою, якщо перейти на мову інтриги, то Павла Івановича, як і Юхима Леонідовича, ще можуть «пробачити» і депутатам треба було подумати про це, перш ніж натискати на кнопки).
Друге. Якщо парламент не керувався міркуваннями права, очевидно, гору взяли політичні резони. Зрозуміло, в усіх вони були різними, але, схоже, загальною темою було «не дати Кучмі провести референдум про депутатську недоторканність» і «не виглядати захисниками корупції». Таким чином, ставку було зроблено на шоу, тільки ось автором вистави була аж ніяк не ВР. Дійсно, тепер Президент, інформаційні можливості якого трохи більші, ніж у парламенту, розповідатиме про те, що ВР поступилася Павлом Івановичем вимушено, під тиском адміністрації та «неспростовних доказів», більш того, визнала наявність у своїх лавах корупціонерів тощо. Додамо, що в разі «пробачення» Лазаренка, винен буде той самий парламент, який «не розібрався» (і це буде правдою).
«Здача» Лазаренка може не зупинити «антикорупційний» запал Президента, а стати початком широкомасштабного заходу, завершенням якого буде горезвісний референдум про депутатський «імунодефіцит». Крім того, незрозуміло, чому депутати повинні будуть відмовити в притягненні до відповідальності якоїсь наступної жертви, коли вони вже одного разу «клюнули» на такі слабі, як у справі Павла Івановича, аргументи. Хто-хто, а депутати повинні знати, що корупціонером, організованим злочинцем, розбещувачем малолітніх і парагвайським шпигуном у нашій країні може стати БУДЬ-ХТО, було б бажання «органів». Замислитися над цим мали б передусім люди з президентського оточення, проте, якщо вони думати не хочуть, то їх якось і не жаль... Неправі також ті, хто вважає, що Президент, якому завжди треба з кимось боротися, з усуненням Павла Івановича позбавиться цієї приємної можливості. Вони повинні знати, що за шестирічну історію правління Кучми не було жодного моменту, щоб у нього не було публічно оголошених ворогів. Таким добрим старим ворогом знову може стати й сама ВР «загалом». У результаті можна сказати, що Верховна Рада, піддавшись на пропозицію адміністрації «пограти», зіграла роль сільського дурника у водевільчику, написаному в адміністрації.
Третє. Для самого парламенту і для суспільства загалом ліквідація Лазаренка, а з ним і «Громади», матиме негативні наслідки. Передусім постраждає неліва частина парламенту. Термін «комуно-громадівці» належить до розряду пропаганди, а не політології, ситуативний союз «Громади» з лівими був цілком природний, лівішою від нього сама «Громада» не стала. Інша справа, що ідеологія в «Громаді» завжди, м’яко кажучи, кульгала... Очевидно також, що зараз у ВР почнеться переділ комітетів та інша метушня, що, звісно, позначиться на її працездатності й додасть аргументів Президенту. Додамо сюди й те, що розвалена «Громада» швидше за все поповнить лави не політичних партій, а всіляких безвідповідальних «депутатських об’єднань», які не потребують необхідності щось розповідати виборцям на наступних виборах, отже, ліквідація «Громади» посилить кланове начало на противагу партійному. Зазначимо, що праві ті, хто каже, що саму «Громаду» значною мірою створено за клановим принципом, однак клан перестає бути кланом, оформлюючись у партію. У партій свої закони існування, й у «Громади», по-хорошому, було два виходи — або стати «нормальною» партією, або зникнути. Що б із неї вийшло, ми не дізнаємося, але позитивні тенденції, такі як всередині НДП і Руху, в «Громаді» були...
І останній висновок. Павло Іванович, вступивши в «Громаду», можливо, неусвідомлено і десь проти своєї волі вибрав публічну політику. Доти, доки він дотримувався ролі лідера партії, Президент нічого не міг із ним вдіяти. Але все треба доводити до кінця. Виграти вирішальну дуель із Президентом Лазаренко міг лише в тому випадку, якби з’явився в парламенті й виступив на свій захист. Він не зробив цього, погодившись, як стверджують, на якісь залаштункові переговори й угоди, відмовившись від публічної політики на користь інтриги. Це означає, що він погодився грати без правил і — програв. Можливо, сам Павло Іванович вважає, що він виграв у цій історії, хоча б тому, що залишився живим. Звісно, ми не маємо права його судити за зроблений ним вибір, але...
