У третє тисячоліття з Марчуком. Іваном

Прикладів щирої поваги або, якщо хочете, схиляння суспільства перед митцем історія може пригадати не так уже багато взагалі, а вітчизняна — і поготів. Особливо, коли творець усупереч усім і всьому не зраджує собі, своєму призначенню. Чи то на догоду публіці, чи то хвилинній моді, чи то політичному моментові. Та чи так насправді й важливо, якими словами виправдати відступництво від таланту, дарованого Богом? За такими мірками важко жити. Але саме так входять у історію, оскільки в ній у результаті залишається тільки істинне.

Прикладом справжнього і є творчість Івана Марчука, а сам він давно став живою легендою українського образотворчого мистецтва. Проте легенди вміють цінувати і, як заведено нині говорити, розкручувати на Заході. А в нас остання персональна виставка митця відбулася три роки тому, до 60-річчя майстра. Сьогодні ж його роботи можна побачити, власне, лише в майстерні Івана Степановича. Нещодавно на запрошення художника в ній побував Євген Марчук.

Господар і гість до цього були знайомі лише заочно. Швидко й легко роззнайомилися, багато й невимушено спілкувалися. Стався під час зустрічі один епізод, який мені здався ключовим у розумінні їх взаємного та неприхованого інтересу один до одного. Іван Марчук водив гостя майстернею, де від насиченості полотен на один квадратний сантиметр просто очі розбігаються, і раптом Євген Кирилович надовго зупинився біля трьох картин. Вони просто вражали концентрацією тривоги й напруженості, якою від них віяло.

«Це триптих «Монолог», — пояснив художник. — Я його закінчив за два тижні до Чорнобиля». «І виявилося — передбачили», — задумливо зауважив гість.

На картині було зображено людину, що наче зависла над землею, але вона не ширяла, а горювала, втратила грунт під ногами, була розгубленою і зневіреною. Чи не так і ми, або принаймні більшість із нас, почували себе в ті спекотні дні чорнобильської весни? Чи не ті ж почуття з’являються у нас при зіткненні з нинішньою вітчизняною дійсністю, багатою на всякого роду катаклізми? А ось Марчуки належать до тієї рідкісної породи людей, які здатні втриматися на ногах за будь-яких обставин. Вони дуже різні, незважаючи на те, що мають однакове прізвище. Іван Марчук — з Тернопільщини, Євген — з Кіровоградщини. У кожного своя доля і свій шлях. Але ось зв’язок з землею — безперечний. І що далі вони спілкувалися, то очевиднішим це ставало.

— Двері своєї майстерні я тримаю відчиненими для людей, — признається митець. — Якщо картини намальовані, їх необхідно показувати. Це — якийсь обмін енергією. Глядач її отримує через полотна, автор — від глядачів. Навіть коли роботи не приймають, лають, художник дістає емоційний поштовх. Та й, зрештою, якась критика може бути своєрідною похвалою. Адже люди — різні. Одному треба одне, іншому — інше. Я й сам існую в семи різних іпостасях. Не тому, що хочу догодити комусь, а передусім — самому собі. Звідси й з’явилися мої цикли: «Голос моєї душі», пейзажний, «Цвітіння», портрети, «Кольорові прелюдії», натюрморти й «Нові експресії». Крім «Цвітіння» й портретів, кожен iз розділів я постійно продовжую. Інша річ, що вони згодом міняються, з’являється нова пластика, нові прийоми. Це нове далеко не завжди дається легко, іноді працюється тяжко, з потугами. Але я — ненаситна людина. У тому плані, що хочу бачити масу картин. От і примушую себе.

— Як вам працюється в Києві? — поцікавився Євген Кирилович.

— В Україні цікаво жити, але важко працювати. Мені цікаво буквально все: спілкуватися з людьми, читати газети. Навіть політикою цікавлюся. На красивих дівчат, гарніших за яких я не зустрічав ніде, подобається задивлятися. Все це потребує часу й не додає стимулів до роботи.

— Але вважається, що якраз жінки надихають митця, — засумнівався хтось iз гостей, присутніх на цій зустрічі.

— Це якщо є персональний об’єкт, а коли всі довкола красуні, то хочеться просто милуватися.

Та й узагалі, примусити художника працювати може лише одне — усвідомлення власного призначення. Тут хочеш не хочеш, а прокидаєшся о шостій ранку й стаєш до полотна. Ось тоді я відлітаю до Нью-Йорка, зачиняюся там у своїй в’язниці, тобто студії, на 48 годин на добу і працюю. Там нічого не заважає. Нікуди йти, немає з ким спілкуватися. Всі заробляють гроші. Ось і я ховаюся та пишу картини. А потім привожу їх до Києва, кожного разу ще на митниці вмовляю, щоб пропустили.

Слухаючи Івана Степановича, у присутніх мимоволi виникало здивування, яким вони ризикнули поділитися з господарем. Йому, художникові зі світовим ім’ям, якраз на Батьківщині напевно непросто реалізувати свої роботи за адекватну ціну. Це що, життєве кредо — митець, мовляв, повинен бути голодним? Чи наш горезвісний національний менталітет, нібито несумісний з ринковими відносинами?

— Колись у мене спитали, — лукаво всміхаючись розказує Іван Марчук, — як у вас з побутом? Я чесно відповів: ніяк. Мої запити надто скромні. Головне, щоб вистачило грошей на фарбу, на оплату житла, щоб була можливість літати куди хочу. Для цього досить продати декілька робіт в Америці, Австралії або Канаді, де вони розходяться, скажу без зайвої скромності, добре. Але я не працюю для того, щоб багатіти, і тому з більшістю своїх творів не розлучаюся. Я вільний від грошей, потреби комфорту, всяких там життєвих благ. Так завжди було. Чим, до речі, я дуже дратував у радянський час можновладцiв. Оскільки я не потребував ні їх замовлень, ні їх гонорарів. А значить — на мене не можна було впливати.

Вони критикували, душили, але я завжди співав свою пісню. Тому що знав: так, як я зроблю, не зможе ніхто. Краще, гірше, по-іншому — можливо, але не так, як я. Масу з тих технічних прийомів, котрі я вигадав, також не зможе ніхто реалізувати. Власне, на деякі технологічні знахідки можна сміливо видавати авторські свідоцтва.

Бачте, є художники дуже хороші, а є — унікальні. Ці поняття далеко не завжди збігаються. Унікальний може бути більш слабким у чомусь, але він неповторний. Як наші Марія Примаченко або Катерина Білокур. У нас сьогодні ціла плеяда фантастично хороших митців (своїм американським знайомим я завжди говорю, що їду в Україну, щоб побачити справжнє мистецтво), але таких, як я, що вигадує кожний рік які-небудь нові технології, немає.

Це «немає» прозвучало обеззброююче, якось по-дитячому безпосередньо. Але в цьому не було й тіні самозакоханості. Скоріше — законна гордість талановитої людини, яка до того ж по-селянському міцна, чим і пишається не менше, ніж своїм малярським хистом.

Іван Степанович показав своєму однофамільцеві ті знамениті на весь світ пейзажі, створені унікальною пластичною мовою, коли живописна в’язь створює деяку подібність старовинного мистецтва плетіння лози. Саме ця техніка вважається візитною карткою Івана Марчука. Більше того, в багатьох країнах вона в певному значенні символізує для публіки сучасний український живопис загалом. У них, як, проте, і в натурі самого художника, дуже органічно поєдналися по-європейському широкий погляд на світ і зв’язок із давнім генетичним корінням.

Євген Марчук із цікавістю оглядав унікальні полотна.

— Філігранна робота. Скільки ж ви працюєте над однією картиною?

— Тиждень-два по десять годин на день. Проте були випадки, коли зроблю картину, а відчуваю — не те. Перекриваю полотно і переробляю. І так іноді по два-три рази. Тоді просто відчуваю опір полотна. А мені обов’язково хочеться його подолати.

Гість розуміюче усміхнувся.

Філософська насиченість і глибина полотен Івана Марчука народжується з безлічі деталей та образів, що переходять із картини в картину. Євген Кирилович, розглядаючи роботи, раптом спитав:

— Ви, очевидно, коней любите?

Художник пожвавився. А коли Євген Кирилович, зупинившись біля одного з полотен, зазначив:

— Від них запахом осені повіяло, — стало зрозуміло, що гість, торкнувся чогось дуже важливого.

— Ви знаєте, адже я тому й подумую припинити своє життя на два доми, точніше — на дві країни. І тут остаточно влаштуватися. Мені в Америці запаху наших трав не вистачає. Ну немає чого там нюхати. От ми говорили про натхнення. Так воно для мене, мабуть, у запахах. Квітів, осінньої пожухлої трави, старих хатин або печеної картоплі...

— Ні-ні, — несподівано перебив господаря Євген Марчук, — краще печеного цукрового буряка.

— Ну, того довше пекти.

— Але ж смачно...

Ця несподівано виникла дискусія на «кулінарну тему» дуже розвеселила навколишніх. І Марчуки, переглянувшись, мовляв, що з них, які нічого не розуміють у справжніх земних задоволеннях, узяти, повернулися до прози життя. Оскільки вона, на жаль, навіть високе мистецтво часом опускає на землю.

— Мої роботи розсіяні сьогодні по п’яти континентах, а от із пейзажною серією не хочу розлучатися. Намагаюся зберегти її тут, в Україні, — признався художник. — У майстерні їй уже просто тісно. А в приватні руки віддавати... Признатися, люди, які колись колекціонували мої картини, — лікарі, письменники, наукові працівники, — сьогодні просто не в змозі їх купити.

— А як ви взагалі оцінюєте нинішню культурну ситуацію в Україні, зокрема в образотворчому мистецтві?

— Звичайно, її не можна порівняти з тим, що відбувається на Заході. Там арт-ринок — це серйозний і налагоджений бізнес. Як існує мережа магазинів одягу або продуктів, точно так само і художніх галерей. Однак це не означає, що в них панує високе мистецтво. На сотню знайдеться, може, з десяток, де виставляються дійсно серйозні художники. А в інших — просто товар, що відповідає рівню робіт, які в нас продаються, наприклад, на Андріївському узвозі. Проте там на всякий товар є попит.

А в нас до галерей іще не звикли. Та й ті, що є (хоч для Києва їх треба не менше як сотня), — на аматорському рівні. Однак галереї — це, звичайно, ще не все. Треба, щоб суспільство, люди дозріли. Сьогодні ж потреби в тому ж образотворчому мистецтві немає. Одні вважають за краще витрачати гроші в казино, інші шукають, де б заробити на хліб насущний.

— Але ж декілька років тому жити було начебто не легше, а певне пожвавлення в культурному житті було, — сказав Євген Кирилович.

— Було, тому що була надія, а значить, і піднесення, й інтерес. Та коли минає рік-два і нічого не змінюється на краще, то й надія зникає, а з нею згасає зацікавлення.

— То що нині, по-вашому, надії немає?

— Скажу одне: Ренесансом тепер і не пахне. Одна з важливих, якщо не головних, причин цього — те, що немає потреби в культурі на державному рівні. Для кожної нормальної духовної країни талант — це надбання, предмет гордості й турботи. Однак щоб талант проріс, немов стеблинка через асфальт, потрібне духовно насичене поживне середовище. А воно в нас сьогодні якесь розріджене. Та й лише пустити паросток — замало.

Як треба плекати дерево, щоб воно пустило гілки на всі боки, так і талант потребує підтримки. Проте я щось не пригадаю, щоб ми за останні 70 років, та за останні сiм, хоч би один музейчик відкрили. Хіба що Іванові Гончару, але це народне мистецтво, а професійне забуте. Я от двадцять років про музей мрію. Та якби було це в іншій країні, впевнений, здійснилася б уже мрія. Адже я готовий віддати свої роботи людям. Через те й на Заході намагаюсь мінімум їх продавати. Однак ідея з музеєм, схоже, тут нікого не приваблює.

— Те, що немає в Києві музею Івана Марчука, звичайно, гріх, — сказав Євген Кирилович.— Це оцінка і державі, і Києву, і всім нам. Думав, сьогодні про політику — ні слова. Та от не можу втриматися. Ринкові відносини й конкуренція зайшли на верхні поверхи, в тому числі й суспільного життя. А це дикість. Ви ж не можете ринковими методами витісняти одного художника з галереї або він вас. Ви обидва різні й оригінальні. Але ж так чи інакше існують деякі пріоритети. І тут важлива роль вищого керівництва, коли політичний лідер, керівник або президент не просто відвідує визначену за протоколом кількість вернісажів або спектаклів, а своїм словом, своїм авторитетом акцентує увагу на значущому для духовного життя країни явищі. Так відбувається в нормальних державах. Так мало бути і в нас, але, на жаль, поки що не створено того, що називається попитом на мистецтво на вищому державному рівні.

І все ж повернімося до теми музею. Скільки площі необхідно для розміщення постійно діючої експозиції?

— 500—700 квадратних метрів, щоб розмістити хоч би 250—300 картин. У мене, як у кожного художника, є мрія. Пройтися залами, де весь твій світ, як мовиться, на виду. Ну, весь зібрати вже неможливо. У мене півтори тисячі картин, багато з них у колекціях. Проте краще я зберігаю, багато що із задуманого ще на папері. Я готовий подарувати це людям.

— Упевнений, — сказав Євген Марчук, — у вашому музеї завжди буде багатолюдно. Сьогодні багато молодих людей нестандартно мислять і сприймають навколишній світ. Ваша творчість може стати своєрідним кодом для кращого розуміння цього світу. Сподіваюсь, — усміхнувся Євген Кирилович, — ми повернемося до цього питання після осені.