Убивці мови

Від редакції: 24 вересня ц.р. вчена рада Національного університету «Києво-Могилянська академія» прийняла рішення, яким підтримала експертний висновок щодо неконституційності та необхідності зняття з розгляду в парламенті проекту Закону України «Про мови в Україні», внесеного до Верховної Ради народними депутатами Олександром Єфремовим, Петром Симоненком та Сергієм Гриневецьким. Рішення вченої ради і висновок експертів — доктора юридичних наук, Надзвичайного і Повноважного Посла Володимира Василенка та доктора філологічних наук, народного депутата І скликання Володимира Панченка — направлено Президентові України та голові Верховної Ради України.

Пропонуємо увазі читачів статтю Володимира Панченка, в якій він аргументує оцінку законопроекту як такого, що суперечить Конституції України.

Ідеологія законопроекту «Про мови в Україні», внесеного 7 вересня ц.р. на розгляд Верховної Ради народними депутатами Олександром Єфремовим, Петром Симоненком, Сергієм Гриневецьким, цілком очевидна: він покликаний фактично зрівняти російську мову у правах із державною. Але так, щоб українська мова формально — лише формально! — зберігала свій статус державної. Авторів законопроекту надихав прийнятий ще в 2003 р. Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», а також, звичайно, політичні обіцянки Партії регіонів.

Що з того вийшло?

Аналіз законопроекту не залишає сумнівів, що він вступає у суперечність із чинною Конституцією України та рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року №10-рп/99 у справі про офіційне тлумачення положень ст. 10 Конституції України. Крім того, в ньому довільно, з присмаком політичної кон’юнктури тлумачиться і сама Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, яка начебто повинна була б надати авторам законопроекту бажані для них аргументи.

Перше, на що слід звернути увагу: законопроект Єфремова — Симоненка — Гриневецького змінює статус мов в Україні, він кардинально ревізує державну мовну політику в Україні. Виписана радше в публіцистичному, аніж у юридичному ключі стаття 7 визначає, що «важливим надбанням Українського народу» є «українсько-російська двомовність»; тут же можна прочитати «оду» російській мові, володіння якою (начебто!) «забезпечує громадянам України широкий доступ до здобутків світової науки і культури». Хоча насправді статистика заперечує патетику авторів: Максим Стріха на сторінках «Дня» вже наводив дані про те, що «понад 98 % науково-технічної інформації у світі сьогодні з’являється англійською мовою; решта несповна 2% — це переважно китайські і японські тексти; на російські припадає менше 0,1%».

У статті 4 проекту закону йдеться, що в ньому визначається лише «порядок застосування мов в Україні», проте насправді офіційне закріплення «українсько-російської двомовності» — це втручання у сферу державної мовної політики, себто в ту сферу, в якій правове регулювання здійснюється виключно Основним Законом. Нагадаю: згідно з рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. «поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом поняття «конституційний лад».