Україна пам’ятає

Минулого тижня в Гарвардському університеті відбулася Міжнародна наукова конференція, на якій розглядали наслідки українського Голодомору 1932—1933 рр. Повернувшись в Україну, хотів би поділитися з читачами газети «День» деякими висновками.

УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ У ГАРВАРДІ

Гарвардський університет — найстаріший і найбагатший в США. Свого часу лідер істориків української діаспори Омелян Пріцак не випадково вирішив використати зібрані громадою пожертвування на заснування Українського наукового інституту саме в Кембриджі (біля Бостона), де розташований цей університет. Інститут став інтегральною частиною Гарвардського університету. Саме в ньому почали розгортатися наукові дослідження голоду 1932—1933 рр.

Напередодні 50-х роковин співробітники інституту почали масштабні опитування свідків. До співпраці було залучено одного з найбільш авторитетних на Заході фахівців з історії СРСР міжвоєнного періоду Роберта Конквеста. У 1986 році інститут видав кількома мовами його монументальну працю «Жнива скорботи». Співробітник інституту Джеймс Мейс став виконавчим директором комісії Конгресу США з розслідування українського голоду 1932—1933 рр. Діяльність цієї комісії змусила керівників радянської України в грудні 1987 року визнати десятиліттями замовчуваний радянською владою факт голоду.

УЧАСНИКИ КОНФЕРЕНЦІЇ

Через чверть століття після завершення початкового етапу досліджень з історії Голодомору, які дістали в історіографії назву «гарвардський проект», керівництво Українського наукового інституту ухвалило рішення організувати представницьку наукову конференцію. З такою пропозицією воно звернулося до колишнього співробітника Гарварду Андреа Граціозі. Цей італійський професор здобув авторитет в широких колах істориків своїми фундаментальними працями з історії СРСР.

Впродовж року А. Граціозі разом зі співробітниками Українського інституту організовував конференцію. В Гарварді вдалося зібрати авторитетних фахівців з дев’яти країн. Найбільш представницькими виявилися делегації зі США й України. Американська делегація складалася з колишніх керівників Українського наукового інституту Григорія Грабовича і Романа Шпорлюка, дійсного директора Майкла Флієра, професорів Гарвардського університету Олександра Бабьонишева, Марка Крамера, Террі Мартіна, Сергія Плохія, Любомира Гайди, а також інших фахівців в галузі історії України — Брайана Боека (Університет Де Поул в Чикаго), Олега Воловини (Університет Північної Кароліни), Хіроакі Куромія (Університет Індіани), Тімоті Снайдера (Єльський університет). Українську делегацію представляли співробітники Інституту історії України НАН України Геннадій Боряк, Валерій Васильєв, Олександра Веселова, Людмила Гриневич, Геннадій Єфіменко, Георгій Касьянов, Станіслав Кульчицький, а також Юрій Шаповал з Інституту політичних та етнонаціональних досліджень. В роботі конференції взяли участь Роман Висоцький (Польща), Карел Беркгхофф (Нідерланди), Жак Валлен, Ніколя Верт, Франс Месле (Франція), Фелікс Вемхойєр (Австрія), Андреа Граціозі (Італія), Роман Сербин (Канада), Олег Хлевнюк (Росія).

Учасниками цієї зустрічі стали два науковці, які працювали на першій в світі конференції з історії Голодомору. Вона відбулася в Монреалі 1983 року. Мова йде про Олександра Бабьонишева (відомого в науковому світі під псевдонімом Сергій Максудов) і Романа Сербина. Майже всі фахівці з європейських країн, які з’їхалися в Гарвард, були приблизно їхнього віку. Однак співробітники Гарвардського університету та Інституту історії України були представлені в рівних пропорціях фахівцями старшого і середнього поколінь. Таке співвідношення було не випадковим. В Гарварді турбуються про те, щоб забезпечити майбутні дослідження з цієї теми як в Україні, так і в інших центрах світової науки.

Роботу конференції було організовано за стандартами західної науки. Учасники її завчасно надіслали електронною поштою тексти доповідей, а організатори переклали їх англійською мовою, якщо в цьому була потреба. Тому вчені могли формулювати в дискусійній формі запитання з обговорюваних проблем, а відповіді на них ставали предметом особливої уваги. Аудиторія, яка складалася переважно з аспірантів, захоплено слідкувала за полемікою, що відбувалася на винятково високому інтелектуальному рівні. Слабкі й сильні сторони кожної доповіді оцінювали модератори-дискутанти: один з авторів славнозвісної «Чорної книги комунізму» (влітку цього року вона з’явилася українською мовою) Ніколя Верт, авторитетний в світі фахівець в галузі дослідження архівів Кремля Олег Хлевнюк, професор Монреальського університету Роман Сербин, демограф Олег Воловина, головний редактор добре знаного у нас журналу «Критика» Григорій Грабович. Загальна оцінка роботи конференції прозвучала в заключних виступах Андреа Граціозі й Ніколя Верта.

ПРИРОДА ГОЛОДОМОРУ

Нема потреби переповідати зміст доповідей конференції. Тим більше, що всі вони друкуватимуться в англомовному журналі «Гарвардські студії українознавства» й будуть розміщені в інтернеті на сайті Українського наукового інституту. Хотілося б зупинитися тільки на дискусійних питаннях, які стали предметом серйозних непорозумінь між політичним керівництвом України й Росії. Коли президент Російської Федерації характеризує український Голодомор як «так званий» і забороняє проводити меморіальні заходи в своїй країні, виникають колізії суто морального змісту, які не потрібні ні російській, ні українській стороні. Якщо ми з росіянами самі не можемо розібратися у трьох соснах, то доводиться кликати на допомогу міжнародну громадськість.

У даному разі мова не йде про Український науковий інститут Гарвардського університету. Це все-таки — українська організація, як немало інших тематично побудованих університетських структур Гарварду, що лобіюють національні інтереси певних країн. Гарвардський університет — це організація з плюралістичними традиціями. Я маю на увазі сукупність фахівців з різних країн, які зацікавилися проблематикою українського Голодомору.

Розумію також, що в цій замітці не вдасться ні переконати опонентів, ні обѓрунтувати власну позицію. Треба домагатися іншого — поінформувати читачів газети про битви, які точаться на наукових конференціях в ім’я того, щоб цю найбільшу в тисячолітній історії народу трагедію не називали «так званою».

Думаю, що основний вклад у заперечення Голодомору внесли ті, хто старався під машкарою «щирих українських патріотів» використали трагедію для особистих цілей. Вони зробили все, щоб представити Голодомор етнічною чисткою, після чого вже не треба було б витрачати багато зусиль, щоб обтяжити виною не особисто Сталіна і навіть не тоталітарний сталінський режим, а російський народ. Адже етнічну чистку не можна зрозуміти інакше, як знелюднення території з метою її колонізації іншим народом. Як такі обвинувачення можуть сприймати росіяни, коли більшість із них вважає, що окремого українського народу немає, а українці — це ті ж самі росіяни, тільки з іншою історичною долею? Поширеність прикрих для нас уявлень є наслідком державної пропаганди, яка тривала століттями, і це треба розуміти. Однак боротися за власну ідентичність шляхом обтяження росіян відповідальністю за Голодомор — не тільки нераціонально, але й огидно.

Одна з сесій конференції пройшла під знаком гострого протистояння Романа Шпорлюка та Сергія Максудова. Останній представляв структуру Гарвардського університету, яка лобіює інші інтереси — Девісівський центр російських та євразійських студій. Шпорлюк переконливо доводив, що сталінський режим боровся з українцями не як з етнічною спільнотою, а як з виразниками певної позиції, спрямованої на відстоювання окремішньої національної ідентичності й державних прав, що гарантують її.

Максудова я знаю з 1990 року, і не раз зустрічався з ним у різних країнах під час обговорення проблем Голодомору. Свого часу скористався його професійними знаннями в галузі демографії, і ми опублікували в «Українському історичному журналі» спільну статтю про втрати населення під час Голодомору, хоча прийшли з ним до різних результатів. В кулуарах цієї конференції я мав довгу дискусію з Максудовим, але вона була позбавлена ворожості.

Тепер ми з ним представляємо найстарше покоління колишніх радянських людей. У нас було різне виховання, і тому склалася різна доля. В той рік, коли цей дисидент з найближчого оточення Андрія Сахарова змушений був їхати з сім’єю у вигнання, я опублікував публіцистичні нариси «Партія Леніна — сила народная» і пишався ними не менше, ніж своїми науковими монографіями. За останню чверть століття довелося пройти довгий шлях самолікування історичної свідомості, і тепер я пишаюся тим, що зробив для переосмислення нашого минулого більше, ніж деякі авторитетні фахівці західного світу. Але й Максудов повинен пройти свою частку шляху. Я переконався в тому, що він нічого не знає про визвольні змагання початку ХХ ст., якщо заявляє, що національна державність була подарована українцям більшовиками. Хіба можна з такими куцими знаннями переконатися в тому, що Голодомор був геноцидом?

Ми самі винні в тому, що росіяни не знають української історії, а тому не можуть оцінити такі її ключові моменти, як Голодомор. І це становище треба виправляти. Недавно «День» (№ 199) опублікував замітку Юрія Шаповала «Контакт або Точка дотику», в якій мова йшла про книги, видані українсько-російською комісією істориків, що її очолюють академік НАН України Валерій Смолій і академік РАН Олександр Чубар’ян. У Москві було видано російською мовою «Историю Украины» — фундаментальний том обсягом 1069 сторінок, а в Києві — «Нариси історії Росії» українською мовою обсягом 800 сторінок. Українські історики створили картину минулого свого народу, яка є абсолютно новою для вихованого в традиціях Карамзіна, Соловйова і Ключевського російського читача. Тому пишаюся тим, що був керівником цього авторитетного колективу. Людина, яка прочитає цю книгу, повинна переконатися, що український народ завжди мав колосальний державотворчий потенціал. Звідси вже недалеко до уявлення про місце українського народу в структурі «титульних націй», які були покладені в фундамент радянської державності. Тепер можна буде зрозуміти, чому в Кремлі сталінських часів боялися колосальних людських і матеріальних ресурсів України, її геополітичного становища на кордоні з Європою, конституційних прав, які більшовики змушені були надати завойованій ними Українській Народній Республіці.

ДЕМОГРАФІЯ ВТРАТ

Окрему сесію конференція присвятила проблемі демографічних наслідків Голодомору. В центрі обговорення були поставлені розрахунки французьких демографів Ж. Валлена та Ф. Месле. Обоє не змогли прибути в Київ 25—26 вересня на міжнародну конференцію під егідою ЮНЕСКО, де серед інших проблем розглядалося питання про демографічні наслідки Голодомору. Тоді був оприлюднений розрахунок учених Інституту демографії й соціальних досліджень НАН України, згідно з яким безпосередні втрати від голоду становили в УСРР у 1932—1933 рр. 3,4 млн. осіб, а опосередковані, через зниження народжуваності — 1,1 млн. осіб. Втрати на Кубані та в інших округах Північного Кавказу ніхто не підраховував. Існує лише експертна оцінка Роберта Конквеста, яка визначає прямі й опосередковані втрати у цьому регіоні в 1 млн. осіб.

У доповіді Жака Валлена були оприлюднені результати спільних з Франс Месле, Сергієм Адамцем (Москва—Париж) і Сергієм Пирожковим (Київ) розрахунків втрат, побудованих на підставі аналізу природного руху населення УСРР між переписами 1926 і 1939 рр. Оскільки розрахунки здійснювалися спільно з Інститутом демографії й соціальних досліджень НАН України, результат їх мало відрізнявся від оголошеного на конференції в Києві.

У доповіді Франс Месле були представлені нещодавно завершені підрахунки гіпотетичної чисельності населення України в її сучасних кордонах, якби вона не втрачала свого населення від терору голодом та інших сталінських репресій, під час Другої світової війни і, нарешті, через викликану різними причинами сучасну депопуляцію. Співставляючи реальну і гіпотетичну кількість людей кожного року народження (від 0 до 90 років), вона вивчала вплив демографічних катастроф на загальну чисельність населення. Відомо, що передчасна смерть людини негативно впливає на наступні покоління: не народжуються її діти, потім — онуки й правнуки. Виявилося, що втрати від Голодомору й досі впливають на динаміку народонаселення. Сукупна чисельність населення України, за розрахунками Месле, могла скласти за відсутності Голодомору й війни 79,5 млн. осіб. У світі нема, мабуть, іншої країни, яка зазнала б у ХХ ст. більших людських втрат.

Якими цифрами слід визначати демографічні наслідки Голодомору? Мабуть, не варто обмежуватися тільки прямими чи сукупними втратами у тогочасних кордонах Української республіки. Президент України у своїх виступах визначає втрати в 10 мільйонів осіб. Коли кореспондент газети «Франкфуртер альгемайне цайтунг» Конрад Шуллер запитав, чому ця цифра втричі вища від інших, В. А. Ющенко послався на розрахунки, оприлюднені в альбомі Українського інституту національної пам’яті (див. «День» від 22 листопада 2008 р., № 213).

У цьому альбомі наводяться два варіанти розрахунків, які дають більш-менш співпадаючий результат. Якщо прирівняти приріст населення в УСРР до середнього приросту в СРСР (17%), то кількість населення у нас за міжпереписний період 1927—1936 рр. мала б збільшитися порівняно з 1926 роком на 5,3 млн. осіб і становити 36,5 млн. А перепис 1937 року засвідчує, що вона була меншою від прогнозованої на 10,1 млн. осіб. Якщо прийняти приріст населення в Україні відповідним до такого ж в РСФРР (21%), то кількість населення УСРР на 1937 рік мала б становити 37,8 млн. осіб, тоді як перепис 1937 року зареєстрував лише 26,4 млн. осіб. Різниця дорівнює 11,4 млн. осіб.

Обидва розрахунки іззовні логічні, але ѓрунтуються на гіпотезах, а не на фактах. Високий приріст населення в Російській Федерації за міжпереписний період частково пояснювався примусовою реєстрацією українців як росіян під час перепису 1937 р. У Краснодарському краї було зареєстровано тільки 170 тис. українців — приїжджих з України. Корінні жителі Кубані та інших округів колишнього Північно-Кавказького краю, які вижили під час Голодомору, реєструвалися як росіяни.

Отже, потрібно відрізняти геноцид від етноциду. Щоб визначити демографічні втрати від Голодомору, доцільно користуватися, в першу чергу, розрахунками Франс Месле. Вони найбільш яскраво показують жахливий масштаб випробувань, яких зазнав український народ. Важливо, щоб ця інформація була засвоєна і нашими співвітчизниками, і всією міжнародною громадськістю.

На конференції в Гарварді відбулася серйозна розмова про безпосередні й довготривалі наслідки українського Голодомору. Таким був задум Андреа Граціозі, співзвучний тезі Джеймса Мейса про Україну як постгеноцидне суспільство. В ході обговорення виявилося немало пов’язаних із голодом 1932—1933 рр. «білих плям» вітчизняної історії. Досліджувати їх береться покоління науковців, яке тільки приходить в науку.