Україна — Росія: між пасивністю населення і «дозріванням» еліти

Політичні процеси, що відбуваються в Україні та Росії, — це тема міжнародного експертного семінару, який проходив 19—20 травня у Львові. (Організатори — журнали «Політична думка», «Полис» (Росія), Фонд Фрідріха Еберта, журнал «Osteuropa» (Німеччина)). Політологи з України, Росії та Німеччини обговорювали тенденції розвитку суспільно-політичної ситуації в контексті минулих президентських і парламентських виборів у Росії та виборів Президента і проведення референдуму в Україні. Головними темами семінару були тенденції політичного розвитку України та Росії, особливості трансформації українських та російських політичних еліт, вивчення моделей політичної поведінки населення в обох країнах. Учора після закінчення семінару частина експертів — учасників цього заходу на прес-конференції запропонували свої оцінки явищ і тенденцій, що відбуваються в суспільно-політичному житті обох країн.

Володимир СІДЕНКО, завідувач відділу Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України:

— Як у Росії, так і в Україні останнім часом спостерігаються схожі тенденції економічного розвитку: за перше пострадянське десятиріччя відбулося формування бізнес-еліт, із притаманними їм особливостями. Ці еліти базувались на розподільчих та перерозподільчих процесах. Тому замість модернізації соціально-економічних відносин, запровадження ринкової економіки та інститутів громадянського суспільства відбулася своєрідна «архаїзація» суспільства. Нині відбувається певний процес «реабілітації» ідеї модернізації. Відбуваються не зовсім іще помітні зміни в середовищі великих бізнес-груп: з’являються групи, які, з одного боку, пристосувалися практично до відносин розподілу-перерозподілу, а із другого — розуміють необхідність переходу до виробництва та модернізації економіки в цілому. Схоже на те, що настає другий етап створення бізнес-еліт, які можуть стати носіями ідеї виробництва. При цьому цікаво те, що ці групи вчаться використовувати наслідки тих економічних процесів, які, на перший погляд, видаються негативними для економіки. Наприклад, у Росії, незважаючи на кризу 1998 року, минулого року в деяких галузях відбулося зростання ВВП на 30%. Цей показник лише частково можна пов’язувати із зростанням цін на нафту: головне в тому, що криза 1998 року дала можливість прийти в економіку носіям ідеї «модернізації». Ураховуючи російський досвід, нам також потрібно вчитися шукати вихід і робити висновки з подібних явищ, наприклад, з енергетичної кризи.

Сергій МАКЄЄВ, завідувач відділом Інституту соціології НАН України:

— У процесі розвитку суспільства України, Росії та Білорусі демонструють дедалі більше спільних рис. Ця схожість проявляється, по-перше, в гострій кризі ідеї парламентаризму. Парламенти були головними агентами, які ініціювали і законодавчо оформили відхід від старої радянської системи. За 10 років ситуація змінилася: в суспільній свідомості парламенти обох країн себе дискредитували. По-друге, фактично відбулося істотне відокремлення влади від основної маси населення. Для останньої категорії характерним явищем і, навіть більше, нормою стало ухиляння від будь-яких форм участі в політичному і суспільному житті. Мова йде про те, що суспільство не здійснює опору будь-яким діям влади. Наприклад, у Росії, коли Путін розпочав адміністративну реформу, влада навіть і не вважала за потрібне порадитись із суспільством із питань адміністративного устрою держави.

Вінфрід ШНАЙДЕР-ДЕТЕРС, керівник бюро із співробітництва в Україні Фонду Фрідріха Еберта:

— В Україні і Росії відбуваються надзвичайні і складні процеси. Я маю на увазі не лише трансформацію суспільно-політичних форм, але й ліквідацію технологічного відставання цих країн від передових країн світу . І в мене є дуже великі сумніви, що із цими процесами змогла б упоратись розвинута (і, отже, надзвичайно розгалужена) демократія. Тому я вважаю, що деяке посилення впливу виконавчої влади може допомогти провести ці надзвичайно складні процеси. Прикладом для України і Росії можуть бути «азіатські тигри». Вони змогли великими зусиллями, які організувала сильна виконавча влада, потрапити в число найбільш розвинутих держав світу. Але неодмінна передумова існування такої влади полягає в тому, що вона повинна керуватися, в першу чергу, національними, а не партикулярними інтересами. На жаль, в Україні групи, які прагнуть сконцентрувати в себе великий обсяг влади, не завжди керуються національними інтересами — дуже часто в їхніх мотивах переважає корпоративний і особистий інтерес.