Українська психіатрія потребує реформ

Раніше, коли проїжджала незнайомими місцями і мені зрідка на дорозі траплялися похмурі будівлі, обнесені колючим дротом поверх високого муру, завжди думала, що це — тюрма. Тепер знатиму, що це або тюрма, або психлікарня. Ці дві установи в Україні мало чим різняться не тільки за формою, а й, на превеликий жах, по суті, констатувала група психіатрів та психотерапевтів із Польщі та Німеччини, які нещодавно закінчили вивчати умови, в яких проживають в психіатричних лікарнях одні з найнещасніших у світі людей. Лише від самих умов життя можна зійти з розуму.

Найголовніше — кожна людина, щоб почуватися людиною, повинна мати свій особистий простір — квартиру, кімнату, кабінет, шафу, зрештою — куток, а в ньому тумбочку. А на відеокадрах, які продемонстрували експерти, — ліжко на ліжку, і хворий навіть ноги не може просунути між ними; ніяких тумбочок для особистих речей. В палаті — по кілька десятків людей, і їхній режим такий: зранку встав, поїв і ліг на ліжко, в обід встав, поїв і — на ліжко, так само увечері. І так — дні, місяці та роки. Лякає сам вигляд лікарень: пощерблені, облуплені підлога, стеля, стіни й сходи, жахливі санвузли, в деяких туалетах навіть немає унітазів. Додайте до цього грати на вікнах, подвір’я, обнесені височенною сіткою, дріт на огорожах.

«День» вже писав, що загалом в Україні є понад 1,2 мільйона людей, які страждають на психічні розлади різного ступеня складності (роздвоєння особистості, неврози, депресії, фобії тощо) і лише кожен п’ятий звертається по допомогу — як правило, це важкі випадки типу шизофренії. Але, з огляду на стан наших лікарень, їх можна зрозуміти.

— Під час відвідин українських лікарень найбільше нас вразила готовність лікарів відкрити нам двері та все нам показати (бо дістало — й мізерна зарплата, й умови, й «турбота» МОЗу. — Авт. ). На жаль, умови, в яких перебувають хворі в переповнених палатах, — несумісні з розумінням людської гідності, — констатував доктор медицини, головний лікар психлікарень у Більфельді та Люнебурзі (Німеччина) Нільс Перскен. — До психіатрії має бути більше уваги у вашому суспільстві, парламенті, виконавчій владі. Адже, як показав досвід Німеччини, в якій колись нацистський режим вирішив позбутися людей з психічними проблемами та розумово відсталих, та й в інших країнах, цей контингент — це «замикаючі» в ланцюгу, з якого складається суспільство. І не вирішивши їхні проблеми, суспільство страждатиме.

Група фахівців побувала в лікарнях у Києві та області, Одесі та АР Крим. І якщо в Києві умови ще можна назвати терпимими, то того, що робиться в кримських лікарнях, за словами зарубіжних колег, «вони ще не бачили»: всюди — крайнє зубожіння, хворим дають найдешевші медикаменти вчорашнього дня, а в деяких випадках людей виписують «без можливості отримати необхідні лікарські препарати».

Говорячи про необхідні зміни, пан Перскен «потішив», що нині українська психіатрія — в кращих умовах, ніж німецька в 70-х роках, коли там почалася реформа в цій галузі медицини. Він розповів, що за проект реформи в психіатрії проголосували депутати в парламенті, а потім держава створила всі умови для роботи, в тому числі виділила сотні мільйонів євро.

Тепер у Німеччині немає величезних лікарень, вщерть заповнених хворими. Натомість людей із психіатричними проблемами обслуговують переважно в невеличких шпиталях, і фахівці різного профілю роблять все можливе, аби людину не госпіталізувати. Над цим завданням працює не тільки психіатр, який виписує ліки, а й ціла мультидисциплінарна група професіоналів — психотерапевтів, психологів, соціальних працівників, ерготерапевтів та фізіотерапевтів. До речі, психіатри київських лікарень, відвідавши польські заклади, були вражені, що максимальна увага в лікуванні приділялася саме немедикаментозним способам (власне, роботі з психотерапевтами, в спеціальних реабілітаційних групах, застосовуючи терапію мистецтвом тощо), до того ж люди при цьому жили вдома («терапія середовищем»).

— Коли ми 1992 року почали реформу в Польщі, найскладнішою проблемою було створити простір для хворих. Норма — шість м 2 на одного, а в палаті має бути не більше п’яти осіб. Наша програма розрахована на 20 років, нині вона — в процесі втілення. Звісно, є багато проблем, у тому числі й фінансових, — поділився досвідом директор воєводської нейро-психіатричної лікарні, що в Ополє, Кшиштоф Назімек, якого найбільше вразила в Україні самовідданість медичного персоналу. — Але перш, ніж починати реформу в психіатрії, вам потрібно створити для людей нормальні умови для життя: не гірші за ті, які мають соматичні хворі.

Власне, у вищенаведеному — суть реформи, про яку понад 15 років говорить Асоціація психіатрів України: децентралізація (перейти від величезних лікарень до невеличких у районах) та залучення спеціалістів іншого профілю (аби уникнути госпіталізації та надати допомогу за місцем проживання). На все це потрібні великі кошти й, як показав європейський досвід, в першу чергу має бути бажання держави проводити реформу, тоді можуть піти інвестиції та запрацювати «знизу» фахівці.

І хоча Польща й Німеччина «готові брати участь у довгому шляху України», Україна, схоже, поки що йти лише збирається: чиновники нижчого рангу з МОЗу говорять «про перші кроки» і написання програм. Але про які програми може йти мова, якщо, за словами начальника відділу спеціальної медичної допомоги Департаменту організації допомоги МОЗу Ольги Колякової, на ці цілі навіть не виділяються окремим рядком кошти? Звісно, в міністерстві знають про страшне становище в психліарнях, але... Семен Глузман, голова Асоціації психіатрів України, зізнався, що МОЗ намагався зробити все, аби журналісти не дізналися про висновки європейської комісії. Тим не менше, він залишається оптимістом і сподівається, що «буде політична воля» запроваджувати реформу в українській психіатрії.

За словами Нільса Перскена, в Німеччині на цю реформу пішло ціле покоління, Польща — у процесі. Коли в нас розпочнеться справжня робота — невідомо. Європа готова нам допомагати, але там справедливо зауважують: «Перш за все — це ваша проблема».