Український Діоген

37-річний Микола Сас уже другий рік живе на дереві в лісі. Наче птах, зробив собі «гніздечко» — хату з колод на висоті метрів двадцять від землі — «аби ніхто не зміг мій спокій порушити». Такого житла, він певний, ще ніхто й ніколи у світі не ставив. Можна собі тільки уявити, як тяжко та завзято трудився на цих «риштуваннях» у повітрі. «Проект собі в голові склав, за одну зиму побудувався. Вже у березні новосілля справив», — каже філософ- відлюдник.

Хто ж він, цей дивний чоловік? Сільський. Народився у Завадівці Чемеровецького району, що на Хмельниччині. Там же зростав, до школи ходив. Потім навчався у Мелітопольському педагогічному інституті на біологічному факультеті. Згодом — учителював у рідній Завадівці — «навертав молоде покоління до знань законів природи». Має давнє захоплення альпінізмом: «Із багатьма в одній зв'язці ходив». Двічі одружувався і розлучався. Про інші подробиці свого «колишнього» життя-буття мовчить. А я і не допитуюсь. Дякую йому за те, що хоч розповів, навіщо він т ут, на дереві, оселився і як йому ведеться у храмі Природи.

Кореспондент «Дня» — перший журналіст, якому поталанило «відкрити» цього добровільного послідовника Робінзона, Мауглі, Тарзана... Уже знаю достеменно: крім нього, Миколи Саса, ніхто не переступить поріг цієї хати на дереві в лісі, ніхто, крім нього, не житиме в отих стінах і під отим дахом, що ген там на дереві...

На вершині старого ясеня заховалася серед зелених гілляк... хатка. Добротна — з колод і з димарем.

Мій попутник, учитель музики із села Великий Карабчіїв Олексій Трачук, гукає: «Агов, Миколо Миколайовичу, ти вдома?» (Він свого часу вчив у школі пожильця тієї хатки на дереві в темному лісі). «На місці», — чуємо відповідь. «То виходь, гості до тебе», — кличе мій Вергілій.

На жаль, почутим із вершини дерева запрошенням «ходіть до хати» нам не довелося скористатись. Хіба що Тарзаном треба було народитись, аби на те дерево піднятися. Ще тільки про те подумалось, а самітник уже тут як тут — стоїть під своїм ясенем, приязно вітається з нами...

Одначе — про місце «прописки» Миколи Миколайовича. Сюди від Хмельницького неблизький світ. Спочатку треба дістатися до райцентру Городок, потім — до села Великий Карабчіїв. А звідти вже з учителем-провідником — до села Грицьків. Від Грицькова до лісу — недалека дорога. Он воно, узлісся, завалене буреломами. Минаємо через кладку вузенький струмок, повертаємо праворуч — на стежину, що ледь вгадується, і далі, далі, в глибину лісу. Аж там наш поводир Олексій Трачук якось різко, несподівано зупинився, гукнув до свого колишнього учня...

Дерева шумлять під вітром, пташки різні шаленіють — славлять життя. Все, здається, любо та мило в цьому маленькому світі, в якому усамітнився 37-річний Микола Миколайович. І чого б то, з якої принуки, навіщо, запитую у відлюдника, до такого життя, хай дарує, докотився? Не обурюється, а дивується з оцього запитання. Не знічев'я, мовляв. «Я вже досяг того віку, коли схиляєшся до роздумів», — пояснює. Шукає відповідь на одвічне питання філософії: чи то природа, чи то ідея первинна? Хто шукає, той знаходить. Він — біолог за фахом. Свого часу вчителював у Завадівці, до якої звідси, від лісу, кілометрів п'ять чи шість. Там же у Завадівці й виріс. «Ареали сон-трави, лісової лілеї, ведмежої цибулі, інших трав зменшуються. Треба щось робити, аби не зникли геть», — розповідає Микола Миколайович. Він і робить — збирає насіння, сіє. Певний, що посіяне зійде, і не пропадуть, не зникнуть безслідно ті ареали.

«Збираю хмиз, розпалюю багаття, дивлюсь, як палахкотить полум'я. Тоді мені Кавказ згадується», — мовить Микола Миколайович. Чому Кавказ? На Кавказі він брав уроки з альпінізму. І тільки?

Мені, на жаль, не довелося побачити інтер'єр отих п'ятьох метрів квадратних «житлової площі» на сімох вітрах і на висоті метрів двадцять від землі. Мабуть, з тієї поважної причини, що на Кавказі не бував. Отож — із розповіді самого «пожильця»: «Що там? Хата як хата: ліжко, стіл, книжкова полиця, піч, де я трапезу собі готую».

Якщо зовні, то й справді, хата як хата: з вікном, дверима, комином і навіть ринвою. Що ж там, на книжковій полиці? Твори Бальзака, Вольтера, книжки з астрономії (і тут — «дивлюсь я на небо та й думку гадаю»), з біології, агрономії.

Оце воно, практичне поєднання знання із самопізнанням? Чи може, то нормально, що хоч один уторопав нарешті: він лише частка природи, а не цар. То й повернувся у своє середовище. Та чи, бува, не дорогою ціною — відмовився від звичайних, як у всіх, радощів життя, бодай певних ознак цивілізації? Згадав, що двічі був одружений. А що сталося та чому, то не пояснив. Допитуватися ж, ворушити чуже минуле було якось не по-людськи. Одначе він говорив про зраду, брехню, змови, лицедійство та фарисейство та ще багато про що... Від цього втік?

Іноді він залишає свою хатку, йде у Завадівку, де живе його старенька мати. Та перебування поміж людьми М.Саса таке недовге, як літня ніч. Знову поспішає у свій світ — там шестеро кволих лисенят, яких він «ставить на ноги». Там-таки чути, як дикі кабани дбають про своє продовження. Говорить про недавню несподівану зустріч на лісовій стежці з борсуками — «розминулися мирно».

Якось дуже дивно сей світ влаштовано. Той каже, що живемо, як у темному лісі. А сей будує хату в лісі й знаходить повну душевну злагоду з деревами, звірами та пташками. Годі щось уторопати. Та, мабуть, і не треба. У Грицькові, Великому Карабчієві про нього, Миколу Саса, кажуть: не від світу сього. Хіба то має якесь принципове значення для того, про кого кажуть? Переживає й буревії, коли його хату хитає-розхитує аж до сьомого неба — слухає, як гримлять громи, падають правічні дерева.

Дерева ламаються поодиноко, а ліси стоять. Його ж дерево — не крайнє в лісі. Й він, хоч і усамітнився, — не крайній. І хата його — не крайня. На галявині під ясенем , розробив ділянку, де вирощує все, з чого складається повсякденний раціон самітника. «Наче ведмідь, запасаюся енергією на зиму», — каже. Взимку ж не спить, як ведмідь.

День починається, коли ще тільки сходить сонце на небозводі. А він те раніше за всіх бачить, бо до сонця ближче. Аж на двадцять метрів. Тоді Микола мерщій спускається з височезного дерева, біжить метрів триста чи трохи більше до Смотрича, що в цьому урочищі тихо несе свої чисті води у глибокому каньйоні, і, наче птах, летить з високої кручі у воду, де йому ведеться, наче рибі...

Досяг повного єднання з природою, яку має за храм. Просто береже якусь свою таємницю чи намагається розгадати таємницю світобудови? І чи, бува, невдовзі не завиє вовком від цієї самотності? Мовчить. Якусь свою думу тяжку думає. Відтак мовить про печалі людські у Завадівці — народ трудиться та від того нічого, крім біди, не має. Ще не розгубив геть надії, ще на щось сподівається. То поки зійде сонце над Завадівкою, іншими близькими та далекими селами, він, сей молодий, здоровий душею й тілом чоловік, тут, у лісі, перебуде? А потім «назад» повернеться? «Можливо», — відповідає Микола Сас. І коли ж то сонце зійде, щоб йому, просвітленому від усамітнення, повернутися в село, до людей?..