Український стаціонар

Нинішній президент Монголії Нацакійн Бабаганді — випускник українського вищого навчального закладу, а саме — Одеської академії харчових технологій. Його студентські роки у нас припали ще на часи поголовного безкоштовного навчання іноземців, коли в Україні цифра охочих приїхати з далеких країн та здобути тут вищу освіту не опускалася нижче 31 тисячі. Тоді всi договори підписували в Москві, а вітчизняні вищі навчальні заклади виступали лише як виконавці, звалюючи на свої плечі практично четверту частину всього іноземного контингенту охочих навчатися в Радянському Союзі. У 1992 році, після рішення Колегії Мiнiстерства освіти та встановлення нею нижньої межі плати (не менше 1000 доларів на рік — за підготовчий курс, 1500 — за основний, 2500 — аспірантуру та 300 доларів на місяць за стажування) недивно, що лави іноземних студентів істотно порідішали. Начальник департаменту міжнародної співпраці Міністерства освіти Омелян Сухолиткий признається, що цей час для всіх був важким. Керівництво вищих навчальних закладів притискувало іноземців — студентів IV і V курсів — до стінки і ставило ультиматум: або ти платиш, або забуваєш про диплом. На щастя, гуманізм переміг — чиновники зметикували, що нововведення варто застосовувати лише до щойно прибулих. Але так чи інакше, кількість іноземних студентів в Україні стала як мінімум на 10 тисяч меншою, тоді як у незалежній РФ їхні кількісні показники практично не змінилися: і на сьогодні там вчаться і стажуються 70 тисяч студентів із далекого зарубіжжя.

Крім плати (вона, до речі, у нас відносно невисока), існують і об’єктивні причини того, що Україна приваблива переважно тільки для китайців і арабів. По-перше, це банальне незнання України через невисоку, порівняно з тією ж Росією, кількість її посольств та консульств у світі. По-друге, для багатьох наша країна асоціюється з Чорнобильською катастрофою, і це відлякує. По-третє, — українська мова, знання якої не стане вирішальним у кар’єрі майбутніх випускників. І нарешті, тяганина з візами. Після подій 11 вересня Україна стала особливо ретельно підходити до відбору кандидатів на студентську лаву. Крім посилення вимог для отримання візи у посольстві та контролю в аеропорту, видозмінили й механізм отримання запрошення. Якщо раніше їх реалізовувала відповідна служба при Міносвіти, а при оформленні документів досить було пред’явити копію запрошення, то сьогодні проходить лише оригінал, який, до речі, щоб уникнути його підробок, має багаторівневу систему захисту.

Контролем за іноземними студентами вже на території України займається масштабна міжвідомча комісія, куди входять і МЗС, і МВС, і СБУ, і Податкова інспекція, і Держкомкордону. Ці служби також ретельно стежать за тим, щоб студент не працював, а після закінчення навчання протягом місяця виїхав із країни, оскільки його вже вважають потенційним нелегальним мігрантом.

Останні чинники з певного погляду також не додають Україні очок. Свого часу США, Південна Корея, Японія, а сьогодні і Німеччина, навпаки, намагалися поповнити своє населення цінними кваліфікованими кадрами, і тому докладали всіх зусиль, щоб після закінчення вищого навчального закладу забезпечити особливо обдарованим студентам-іноземцям більш вигідні умови роботи, ніж на батьківщині. Неможливість легально працевлаштуватися важко переносять студенти, які навчаються в Україні за так званою державною стипендією, тобто безкоштовно, оскільки саме вони часто не з найзаможніших сімей. Стипендію вони отримують, як наші студенти, тобто максимум 53 гривні, а через зрозумілі причини допомоги з дому їм дочекатися набагато складніше, ніж нашим співвітчизникам. На сьогодні в Україні навчаються 4 тисячі держстипендіантів, і щорічно їхні ряди повинні поповнюватися ще на тисячу. Є. Сухолиткий, щоправда, признався, що наша країна намагається не використовувати бюджетні місця на всі сто. Зазвичай їх заповнюють відсотків на шістдесят. Як правило, до даного списку потрапляють іноземні громадяни українського походження за програмою «Закордонне українство», за клопотанням посольства і за зверненнями національних культурних товариств. Переважно намагаються, щоб у «благодійницькому» порядку у нас навчалися переважно ті, хто може згодом стати у себе на батьківщині пропагандистом всього українського — історії, мови, культури. Але часто трапляється, що, вступаючи на відповідні факультети, студенти через кілька тижнів просять перевести їх, скажімо, на юридичний, економічний чи математичний. Їхні країни пишуть потім «пояснювальні» нашому координуючому органу, тобто Міністерству освіти, в яких говорять, що українська мова — це, звичайно, добре, але нам потрібні хороші фахівці у всіх сферах, а українська вища школа саме таких і готує. Не можуть студенти, які навчаються в Україні за державними стипендіями, і замовляти собі мову, якою їм читатимуть лекції. Хочеш — не хочеш, а доводиться задовольнятися нашою державною, на відміну від контрактників, які мають право навчатися навіть англійською.

Вивчати у нас прагнуть переважно медицину (майже 50%), оскільки вважається, що такої освіти більш дешевої та якісної не знайти. Популярністю серед іноземців користується й українська технічна школа. Зі слів начальника департаменту міжнародної співпраці, багато іноземних студентів в Університеті Авіакосмічних технологій (колишній ХАІ), Національному авіаційному університеті (КІЦА), Миколаївському кораблебудівному інституті, Університеті архітектури й будівництва (КІБІ). А безперечний лідер — Харківська фармацевтична академія, і це не кажучи вже про вищі навчальні заклади, що підпорядковуються Міністерству культури.

Цілком природно, що завдання України — залучати сюди вчитися якнайбільше іноземців, оскільки дане питання швидше політичне. Адже за кількістю іноземних студентів можна судити про імідж нашої держави на міжнародній арені. Як говорить Є. Сухолиткий, нормальний ректор повинен розуміти, що забезпеченням комфортних умов перебування та проживання іноземців він вносить і свій внесок у формування цього ж іміджу.

З чуток, найкомфортніші умови проживання забезпечив своїм студентам Київський національний університет ім. Т. Шевченка. Але кореспондентам «Дня» вдалося побувати в гостях у іноземців- творців, а саме — в гуртожитку Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Переступивши його поріг, само по собі спадає на думку запитання: «Цікаво, а як тут можна жити?» Коридорні «аромати» з незвички можна спокійно пережити лише в протигазі, поїздка в ліфті загрожує довічною клаустрофобією, а гори сміття в коридорах — перекрученням поняття про смак. Кімнати, де живуть іноземні студенти (сьогодні тільки китайці), виглядають трохи пристойніше. Коли студентів запитуєш про умови проживання, вони збентежено посміхаються. «Майже завжди трапляються проблеми з гарячою водою, а пральну машину ми купили самі. Як же інакше прати? — не розуміють китайці. — Ще вночі буває вельми холодно, і тому дуже часто нам хочеться додому».

Української їжі китайці побоюються, оскільки вважають, що вона радіоактивна; харчуються вони переважно продуктами з супермаркетів та національних кафе. З українськими сусідами майже не спілкуються — розказують, що практично щоночі прокидаються від гучної музики, криків та лайки. Через ці причини студенти не особливо охоче розповідають про своє проживання тут і спрямовують розмову на тему київських і кримських визначних пам’яток. Ці Юйцзе весь час дивується, чому в Україні не розмовляють українською. На підготовчому факультеті він вивчав саме державну мову країни, куди приїхав учитися. Але розмовляти нею практично ні з ким. Коли він звертається до місцевих жителів по-українськи, йому відповідають російською. І зараз Ці Юйцзе навіть не розуміє, коли чує нове слово, українська це чи російська. Зате його вражає творчість як класиків українського живопису, так і сучасних художників, він розповідає, що в Китаї дуже ціниться українська школа мистецтв.

За розрахунками фахівців, на даний момент держава отримує за навчання іноземних студентів близько 40 мільйонів доларів на рік. Багато країн за рахунок іноземців формують левову частку бюджету освіти. Це, насамперед, характерно для США, де навчаються 32% іноземних студентів. У нашому міністерстві завдання розуміють: треба скасувати вулицю з одностороннім рухом. Тільки через Міносвіти на навчання за кордон виїжджає у кілька разів більша кількість українців, ніж кількість іноземців, які приїжджають сюди вчитися, не кажучи вже про мiжвузівські домовленості та приватні поїздки. Для цього Департамент з питань міжнародної співпраці організовує виставки вищої освіти України в інших країнах та формує групи, які пропагуватимуть за кордоном українську освіту. Адже Україна готова навчати втричі більше студентів, ніж сьогодні. Але для цього слід популяризувати нашу освіту і, зрозуміло, забезпечити комфорт іноземцям, щоб не доводилося вибирати між якісною освітою та приємною.