УПА: не виграна битва, але й не програна війна
З висоти цих років, оцінюючи здобутки і втрати на шляху державного визнання боротьби УПА, можна зробити, на перший погляд, невтішний висновок. Влада і суспільство не наблизилися, а, навпаки, віддалилися від позитивного розв’язання однієї з пекучих проблем суспільства. Більше того, складається враження, що всі зусилля науковців, громадськості, окремих партій, народних депутатів і навіть урядів і президента (Віктор Ющенко виступав за державне визнання УПА) виявилися даремними й непотрібними. Адже сьогодні ніхто серйозно не вважає, що вже завтра Верховна Рада ухвалить доленосне для УПА рішення. Іншими словами: битву програно...
І все ж програти битву не означає програти війну. Понад 20 років боротьби за державне визнання УПА не були даремними. Спробую це довести.
Гадаю, мало хто заперечить, що діяльність УПА як військової формації часів Другої світової війни, не без допомоги так званої радянської історичної науки, донедавна трактувалася вкрай негативно. Сьогодні все змінилося. Результати соціологічних досліджень, проведених Соціологічною групою «Рейтинг» у березні-квітні 2011 року, показали, що оцінки діяльності УПА хоч і різняться в окремих регіонах, але в середньому учасниками боротьби за незалежність України її воїнів вважають 27 % українців.
Це багато чи мало? Переконаний, що якби якась провладна чи опозиційна політична сила мала такий відсоток підтримки, то вважала б це не просто успіхом, а політичним тріумфом. При цьому не закриваю очі на те, що у Східних і Південних регіонах України на діяльність УПА дивляться не так схвально, як, скажімо, на Галичині чи Буковині. Однак — це питання часу.
Очевидно, що найбільших зусиль для популяризації УПА доклали її апологети. І це зрозуміло. Однак, на мою думку, несправедливо недооцінюється роль вітчизняних науковців, які, врешті-решт, зуміли закласти історичні підвалини українського, а не малоросійського, розуміння місця й ролі УПА.
Нагадаю, що у травні 1997 року президент Л. Кучма дав доручення створити Урядову комісію з вивчення діяльності ОУН і УПА. Робоча група при Урядовій комісії була сформована в Інституті історії України НАН України. Саме вона й підготувала документ під назвою «Звіт робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Основні тези з проблеми ОУН — УПА (історичний висновок)». Загалом проблему діяльності ОУН і УПА вивчало двадцять науковців. Серед них — відомі широкій громадськості імена, зокрема С. Кульчицький (керівник робочої групи), Ю. Шаповал, А. Кентій, Г. Касьянов, І. Ілюшин та інші.
Зазначений документ важливий тим, що в ньому можна знайти відповіді на питання, які постійно загострюються під час дискусії щодо місця й ролі ОУН і УПА під час Другої світової війни.
Так, найпоширенішим аргументом проти державного визнання ОУН і УПА було й є звинувачення українських націоналістів у співпраці з гітлерівської Німеччиною. Автори звіту, обробивши чималий масив документів, прийшли до кількох висновків.
По-перше, не виникає жодних сумнівів у тому, що діяльність ОУН і УПА ставила за мету відновлення незалежності України, а тому була спрямована проти країн, які, на переконання лідерів націоналістичного руху, були окупантами, а саме Радянського союзу, Німеччини та Польщі.
По-друге, українських націоналістів не вдалося зв’язати з конкретними епізодами злочинної діяльності, що розглядалися на Нюрнберзькому процесі.
По-третє, історики не ставлять під сумнів факту, що коли більш-менш стали відомі реальні плани Гітлера щодо України, ОУН і УПА включилися в активну збройну боротьбу з Німеччиною. Це підтверджується передусім німецькими архівними джерелами. У Звіті зафіксовано, що «в документах нацистської поліції безпеки і СД, які кожні два тижні надходили до Берліну з окупованих східних областей, на зламі 1941 і 1942 рр. з’явилася рубрика «Український рух опору». Його складовими частинами німецькі експерти називали ОУН(Б) і ОУН(М), а також загони отамана Т. Боровця-Бульби, котрий зв’язував себе політично з Державним центром УНР», тобто формування, які склали бойовий кістяк УПА.
Врешті, у Звіті розставлені чіткі акценти щодо визнання УПА воюючою стороною. «Гітлерівський режим, так само як і будь-який інший, не міг дозволити існування в своєму запіллі не контрольованої ним сили. З утворенням повстанської армії українські повстанці ставали воюючою стороною незалежно від свого бажання воювати з Німеччиною», — констатується у документі.
Неупереджений аналіз Звіту свідчить, що українська влада приречена визнати УПА на державному рівні.
Ще один, можливо, найважливіший аспект проблеми, — це долі колишніх бійців УПА. З року в рік їх стає все менше й менше. І хоча в Західній Україні, де у переважній більшості вони живуть, влада надає їм всіляку, передусім соціальну, підтримку, не виключаю, що, з огляду на існуючу політичну кон’юнктуру, їм живеться вкрай дискомфортно. І це найбільша трагедія покоління, яке зі зброєю в руках захищало честь своєї нації й держави, але так і не дочекається державного визнання. Але зверніть увагу, що незважаючи ні на що, ветерани УПА ніколи «уклінно» не просили будь-яку владу їх визнати. Для них це не ціль життя. Як і 70 років тому, вони переконані, що немає біди в тому, що програна битва. Головне виграти війну — зберегти й утвердити державність України.
