Уроки 11 вересня

Терористичні акти в Нью-Йорку та Вашингтоні 11 вересня 2001 року привели до серйозних змін у Сполучених Штатах, звернувши основну увагу уряду на зовнішню політику. Згідно з новою стратегією національної безпеки, розробленою адміністрацією Буша та оприлюдненою у вересні 2002 року, поєднання тероризму, вороже налаштованих держав і зброї масового знищення є сьогодні основною загрозою Сполученим Штатам. Більшість людей погоджується з новим напрямом зовнішньої політики США, однак розходиться у думках щодо засобів, використовуваних для її проведення. Чи є ця загроза настільки серйозною, що Сполученим Штатам необхідно діяти самостійно, чи ж Америка все-таки має заручитися підтримкою міжнародних організацій, навіть якщо це уповільнить дії у відповідь з боку США? Події в Іраку є чудовою ілюстрацією до цієї полеміки, але її причини криються набагато глибше.

Під час передвиборної кампанії 2000 року Джордж Буш сказав: «Якщо ми поведемося самовпевнено та зарозуміло, світ сприйме нас саме таким чином, однак якщо Америка покаже себе скромною державою, світ нас поважатиме». Він мав слушність, але, на жаль, протягом перших восьми місяців перебування при владi його адміністрації багато дружніх Америці держав бачили з боку американського уряду лише переслідування вузьких інтересів США, зосередженість на нарощуванні військової могутностi та заперечення міжнародних договорів, норм і багатостороннього співробітництва. Категорична заява адміністрації Буша про те, що Кіотський протокол із питань глобальних кліматичних змін можна вважати мертвим, викликала різку реакцію з боку інших країн, що коштувало США місця у Комісії ООН з питань прав людини.

Події 11 вересня, на загальну думку, докорінно змінили ситуацію. Американський конгрес нарешті виплатив борг США ООН, а президент спрямував зусилля на створення коаліції з боротьби з тероризмом. Однак швидкий успіх війни в Афганістані привів деяких членів адміністрації, а також деяких коментаторів до висновку, що односторонні дії приносять бажані плоди.

Оглядач Чарльз Краутхаммер, наприклад, говорить про «новий унілатералізм», за якого Америка відмовиться відігравати роль «слухняного члена міжнародної спільноти» і розпочне самовпевнено переслідувати власні цілі.

Однак нові унілатералісти припускаються помилки, надаючи надто великого значення військовій силі. Дійсно, військова міць Америки, базована на бюджеті, що дорівнює сумі оборонних бюджетів восьми наступних за нею країн, необхідна для підтримки стабільності в усьому світі та є обов’язковим компонентом боротьби з тероризмом. Однак успіх воєнних дій не повинен закривати нам очі на той факт, що успішна боротьба з тероризмом потребуватиме багатьох років терпеливої цивільної співпраці з іншими країнами у таких сферах, як обмін розвідувальними даними, робота поліції, відстеження фінансових потоків та співпраця між митними службами.

Військовий успіх в Афганістані вирішив найлегшу частину проблеми. «Аль-Каїда», як і раніше, зберігає терористичну мережу в приблизно п’ятдесяти країнах світу. Тому частковий характер успіху в Афганістані не є доказом правоти прихильників односторонніх дій, а, навпаки, демонструє необхідність багатостороннього співробітництва. Так само перемогти у війні проти режиму Саддама виявилося набагато легше, ніж встановити мир в Іраку.

Основною проблемою для американців у ХХI столітті стане те, що сьогодні навіть наймогутніша у світі держава не спроможна контролювати набагато більшу кількість питань і набагато більшу кількість озброєних груп, ніж будь-коли раніше. Терористичні акти 11-го вересня продемонстрували, що інформаційна революція та глобалізація змінили світову політику таким чином, що Америка більше не може досягнути своїх зовнішньополітичних цілей, діючи самостійно.

США не має необхідних умов ані всередині країни, ані за кордоном для вирішення внутрішніх конфліктів в інших суспільствах, а також для нагляду та контролю над транснаціональними операціями, що загрожують американцям у їхній власній країні. Застосування військової сили є неефективним для вирішення багатьох важливих проблем, як, приміром, міжнародна фінансова стабільність, контрабанда наркотиків, поширення хвороб або глобальні кліматичні зміни. Більше того, її використання може призвести до протилежного ефекту. Тому Америка повинна намагатися мобілізувати міжнародні коаліції для усунення спільних загроз та вирішення спільних проблем.

Готовність до співробітництва з боку інших країн частково залежить від їхніх власних інтересів, але також і від привабливості позицій США. Я називаю здатність притягувати до себе інших «м’якою владою». Це означає, що інші хочуть того самого, що й ти, а тому немає потреби використовувати батоги та пряники, щоб змусити їх чинити по-твоєму.

Жорстка влада бере початок у військовій та економічній потужності країни. М’яка влада є результатом привабливості культури, ідеалів і політики держави. Жорстка влада ніколи не втратить свого значення, однак саме м’яка влада набуватиме дедалі більшої важливості для вирішення транснаціональних проблем, що потребують багатостороннього співробітництва.

Жодна велика країна не може повністю дотримуватися принципів мультилатералізму, і іноді Америка повинна брати на себе провідну роль, як вона зробила це в Афганістані. Але в іракському питанні президент Буш мав наслідувати приклад свого батька і створити широку міжнародну коаліцію. Нині, коли його адміністрація звертається до ООН за новою резолюцією, яка дозволить іншим країнам зробити свій внесок, військами та ресурсами, в установлення миру в Іраку та відновлення цієї країни, він розплачується за те, як США вступили в цю війну.

Безсумнівно, менші країни можуть скористатися мультилатералізмом з метою обмежити свободу дій США, що, слід сказати, не завжди суперечить інтересам самої Америки. Проведення американської політики у рамках багатостороннього співробітництва забезпечить невідповідно величезній владі США більшу легітимність та прийнятність в очах інших країн. Навіть американці, які мають найдобріші наміри, не захищені від того, про що попереджав лорд Актон, а саме, що «влада розбещує». Вміння слухати інших і визначати інтереси США, враховуючи інтереси інших країн, є життєво важливим для зміцнення м’якої влади США, а також для того, наскільки прихильно поставиться інший світ до переваги Америки.

Парадокс американської могутності полягає в тому, що в епоху глобальної інформації найбільша з часів Стародавнього Риму держава не може досягнути багатьох своїх цілей в односторонньому порядку. Америка повинна приділяти набагато більше уваги м’якій влади та багатосторонньому співробітництву. Це і є істинний урок 11-го вересня.

Джозеф С. Най — декан Школи державного управління імені Кеннеді при Гарвардському університетi, автор книги «Парадокс американської могутності: чому єдина у світі супердержава не може впоратися з цим самостійно»