«Уроки війни»

Володимир Мединський — постать помітна. Депутат Державної Думи і член президентської комісії з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії, він бореться з тими, хто невірно трактує історію, словом і ділом. От і зараз: його книга, присвячена Другій світовій війні, відкрила нову серію з гучною назвою «Міфи СРСР» (Мединский В.Р. Война. Мифы СССР. 1939—1945. — М.: ЗАО «ОЛМА Медиа Групп», 2011. — 656 с. — 100 000 экз.).

Оцінили обсяг книги? А наклад? Куди там незалежним історикам!

Утім, Володимир Мединський починає саме з того, що активно демонструє свою незалежність від ідеологем минулих часів. Він гнівно констатує: «...В СССР, как ни странно, оказалось мало достоверной информации о войне. Народ мог с равным успехом верить в любые утверждения официоза или вообще не верить ни во что. В результате новые мифы сочинял буквально всяк кому не лень, и по любому удобному поводу, в то время как официальные наши издания по истории Великой Отечественной были довольно скромны». Констатація правдива тільки частково. Інформації справді було обмаль, але зовсім не тому, що офіційні видання були «скромні». Вони були, скажемо прямо, брехливі. Так само, як і абсолютна більшість мемуарів радянських маршалів та генералів. Певні факти, описи ситуацій, спостереження були правдиві, але загальна картина навіть на рівні полків та батальйонів — викривлена. Щоправда, траплялися й винятки. Перше видання спогадів визначного льотчика Олександра Покришкіна чи так само перше видання мемуарів танкіста Миколи Попеля прямо вказують на шалену підготовку Сталіна до агресивної війни улітку 1941 року — і навіть коментарі Віктора Суворова не потрібні: «У квітні 1941 року в Рівному, в штабі армії ми, як кажуть штабники, «програвали» на картах початок війни. Висхідним пунктом гри була ймовірність, що ворог не перешкодить нам відмобілізуватися, зосередитися й розгорнутися для бойових дій... У штабних іграх і на вченнях ми — боронь Боже! — аж ніяк не припускали переваги сил противника... Не передбачали ми й оборонного варіанта прикордонних боїв, не говорячи вже про відхід. Тільки вперед, тільки на чужій землі! У нас не було плану взаємодії з прикордонними військами, плану висадження в повітря мостів, мінування бродів тощо. У нас не було навіть задовільних карт своєї території, лише карти району на захід від кордону...» (Попель М. Дні в полум’ї. — К.: Дніпро, 1968.). Чи, скажімо, у цілком лояльних до режиму спогадах маршала Баграмяна (якого у середовищі його колег звали «хитрим лисом»), містяться помітні тільки кваліфікованому оку факти, які вщент руйнують офіційну картину початку війни. Наприклад, ось восени 1940 року майбутній маршал приїздить до 72-ї стрілецької дивізії генерала Абрамідзе. «Узнав, кто я и по какому делу приехал, генерал стал охотно рассказывать о дивизии, которая переформировывалась в горнострелковую. — Хорошо! — воскликнул он. — Люблю горы и знаю, как в них воевать». (Баграмян И.X. Так начиналась война. — М.: Воениздат, 1971). Дивізія тим часом розташована над Сяном. Якщо вести оборону, то гірські стрільці не потрібні. А от якщо стрімко йти в бік Кракова, то якраз треба буде прикривати лівий фланг...

Але головним чинником в осмисленні війни у радянські часи була художня література — проза та поезія, особливо так звана лейтенантська. Якщо не можна було сказати всю правду, то молодші офіцери та сержанти воєнних часів — на відміну від золотопогонних авторів мемуарів та офіційних опусів — говорили людям хоча б «окопну правду». Чи не їх має на увазі російський депутат-правдоборець, говорячи, що «міфи вигадували всі, кому не ліньки»?

Хто конкретно вигадує ці міфи, депутат-правдошукач не вказує. І не дивно. Бо далі починає розповідати під виглядом правди такі речі, які не лізуть у жодні ворота, будувати таку міфологію, що куди там сталінській.

«Самый первый контрудар Красная Армия нанесла уже утром второго дня войны — 23 июня южнее Гродно — во фланг вражеской группировке. Шесть немецких дивизий оказались на несколько суток прикованы к району Гродно и понесли большие потери». Точно! Прикутими — шість піхотних дивізій без жодного танка, на які намагалася наступати оперативна група Болдіна, що мала у своєму складі понад півтори тисячі танків, у тому числі — понад півтисячі найновіших Т-34 та КВ-1. Якби у Гудеріана були тоді такі танки, він би точно увійшов до Москви. А так — ця танкова армада зникла невідь-як.

А депутат-правдошукач продовжує: мовляв, це міф, що у бійців народного ополчення була одна гвинтівка на трьох, і міф ворожий. «Дивизии народного ополчения были недоукомплектованы бойцами. Соответственно, обычно оружия в них было больше, чем солдат. Не одна винтовка на троих, а три винтовки на двоих — даже так. По вооружению дивизий ополчения есть исследования военных историков, есть статистика», — авторитетно роз’яснює він. Статистика, звісно, велика річ, але радянська статистика та брутальна реальність — це принципові різні речі. Отож слово творцям того самого міфу — солдатам 1941 року. Ось як згадував про літо й осінь 1941 року колишній боєць Іжорського батальйону С. Сорокін: «Мы, бойцы маленького заводского отряда, пошли на войну, где смерть на каждом шагу, где нужно самому бить врага. Как бить — мы сами не знали. Бить и все. Хоть кулаком, хоть винтовкой, но только бить! И в самом деле, что мы тогда могли противопоставить врагу? Свои военные знания? Их у нас не было. Боевой опыт? Его тоже не было. Оружие? Сначала оно у нас было очень плачевным. Что же тогда? Грудь! И мы ее подставили». А ось що згадував П. Чугай, колишній механік-водій 84-го танкового батальйону: «3-го или 4-го (липня. — С.Г.) подошли ополченцы 4-й дивизии. Вид у них был плачевный: многие без обмундирования, винтовка — только у старшего, у остальных — ничего» (цит. за Бешанов В. Ленинградская оборона. М.: ООО «Издательство АСТ», Мн.: Харвест. — 2005). До цього можна додати, що гвинтівки ті були канадськими, поставлені до Росії союзниками ще 1916 року, у Першу світову війну, кількість патронів до них — украй обмежена.

Невипадково ж маршал Ворошилов після прориву німецьких військ до Ленінграду у відчаї віддав наказ: «Ковать пики и ножи». Проти танків...

Це тільки деякі «викриті» російським депутатом «міфологеми». Спинятися на подальших не буду — вистачить і цих. А от на що варто звернути особливу увагу — так це на висновки члена президентської комісії з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії, які він зве «уроками війни».

«Вместо унылого великорусского мазохизма: дороги... дураки... Сталин-идиот... чудовищные потери... бессмысленная победа... Вместо этого жалкого скуления да придет осознание главного: мы — вершители истории. Как мы сломали хребет объединенной континентальной Европе Наполеона, так же — и объединённой Европе Гитлера. Американцы вообще ни разу не скрестили оружие с нацистами до 1944 года — они возились с Японией. И не британцы решили исход войны где-то в пустынях Африки. Только после Сталинграда самим немцам стало предельно ясно: «поход на Восток» обречён. И это сделали мы!!! Вот главный урок: МЫ ВЫИГРАЛИ ВОЙНУ. Остальные нам только помогали. А рядом с первым и главным — второй важный урок: урок великодушия. Мы победили, но мы — не мстили».

Доктор Геббельс плаче від заздрощів...

А ось що говорив у товариській розмові за чаркою — вже після відставки — маршал Георгій Жуков (за термінологією російського депутата — «унылый великорусский мазохист»). Оскільки полководець не знав, що розмови у нього на дачі записує прихована апаратура, то був щирим: «Сейчас говорят, что союзники никогда нам не помогали... Но ведь нельзя отрицать, что американцы нам гнали столько материалов, без которых мы бы не могли формировать свои резервы и не могли бы продолжать войну... Получили 350 тысяч автомашин, да каких машин!.. У нас не было взрывчатки, пороха. Не было чем снаряжать патроны. Американцы по-настоящему выручили нас с порохом, взрывчаткой. А сколько они нам гнали листовой стали! Разве мы могли бы быстро наладить производство танков, если бы не американская помощь сталью?! А сейчас представляют дело так, что у нас все это было свое в изобилии» (Из донесения председателя КГБ В. Семичастного — Н. С. Хрущеву; гриф «Совершенно секретно» // Зенькович Н.Я. Маршалы и генсеки. М.: Русич. — 1997). Ото ж бо: «вершителі історії» під проводом Сталіна, які нездатні були самостійно продовжувати війну, тобто фактично її програли! Ось якими є мінімальні оцінки частки поставок за ленд-лізом у загальних ресурсах радянського фронту і тилу з осені 1941 року по кінець війни: 16% бронетанкової техніки; 15,3% літаків; 32,4% бойових кораблів; 18,4% зенітної артилерії; понад 80% радіолокаторів (решту було терміново скопійовано із західних); 20,6% тракторів; 23,1% металорізальних верстатів; 42,1% паровозів; 66,1% вантажних та легкових авто; 80% медикаментів і медичного обладнання (це скільки мільйонів врятованих життів, а?); понад 50% паливно-мастильних матеріалів (серед них майже весь авіабензин)...

Навіть якби американці (а головні поставки йшли від них) і справді до 1944 року жодного разу не схрестили зброю з нацистами, то перерахованого вище одержаного за ленд-лізом було б достатньо, щоби вважати їх повноправними співавторами перемоги. Бо ж, крім усього іншого, кожен північний конвой до Мурманська та Архангельська — це була масштабна військова операція, в якій брали участь десятки тисяч моряків, які несли часом дуже значні втрати. Втім, ж насправді американці вперше схрестили зброю з нацистами ще в Іспанії. Льотчики-добровольці зі США прибули туди у вересні 1936 року; один із них, Фред Тінкер, став одним із кращих асів Республіки, збивши вісім ворожих літаків, у тому числі німецький Ме-109. Близько 3000 американських волонтерів билися в лавах республіканської армії: понад 600 із них примножили свій бойовий досвід у Другій світовій війні. І там американці почали воювати ще до офіційного вступу США у війну: 1940 року льотчики-добровольці билися в небі над Британією, а розвідувальні літаки американських ВМС наводили англійський флот на німецькі підводні човни та рейдери. Потім на Британські острови перебазувалися з’єднання американських бомбардувальників, які розпочали масовані нальоти на територію Третього Рейху. Ну а восени 1942 року регулярні війська США висадилися в Північній Африці; через півроку у «котлі», влаштованому союзниками під Тунісом і Бізертою, опинилося і змушено було капітулювати більше німецько-італійських військ, ніж під Сталінградом. А далі була висадка в Італії, вихід цієї держави з війни (літо-осінь 1943 року) та бої з німецькими військами, які окупували північ країни. І це все — до висадки у Нормандії 6 червня 1944 року.

Абеткові істини? Так, як і результати воєнних операцій: на Східному фронті втрати вермахту становили 2/3 від його загальних втрат, утрати люфтваффе — 1/3 від загальних, а втрати кріѓсмаріне там були мізерними.

Іншими словами, загалом перемога була спільною. Із суттєвим уточненням: Британія за підтримки формально невоюючих США рік протрималася у війні з Німеччиною та Італією, яким допомагав СРСР (літо 1940 р. — літо 1941 р.), а от Червона армія без ленд-лізу влітку 1942 року просто припинила б існування. Але не тільки у ленд-лізі тут справа: під час радянського наступу під Сталінградом 10 тисяч 88-міліметрових зеніток, снаряди яких наскрізь прошивали Т-34 та КВ, захищали небо Німеччини від американської та британської авіації. А якби їх встановили на фронті, щоб прямою наводкою бити по танках, — чи був би успішним той наступ? А от американський наступ на Європу апріорі був би успішним, якби навіть США і Британія діяли самотужки: адже 1945 року у них би уже була атомна бомба...

Ну, а слова про «об’єднану Європу Гітлера» у цьому контексті — просто блюзнірство. Бо ж нацистам і фашистам Європи протистояла Європа Опору, яка відволікала з фронтів десятки дивізій загарбників і зривала нацистські плани (скажімо, норвезькі патріоти завдали тяжкого удару німецькій ядерній програмі та навели британську авіацію на надпотужний лінкор «Тірпіц»).

Що ж стосується «уроку великодушності» та «ми не мстилися» — відсилаю читача до спогадів фронтовика, художника і поета Леоніда Рабичева (Война все спишет. Воспоминания офицера-связиста 31-й армии. М.: Центрполиграф. — 2009). Тут же я процитую ще одного «ворога народу» — нобелівського лауреата, 1945 року — капітана артилерії Олександра Солженіцина: «Да! Три недели уже война шла в Германии, и все мы хорошо знали: окажись девушки немки — их можно было изнасиловать, следом расстрелять, и это было бы почти боевое отличие; окажись они польки или наши угнанные русачки — их можно было бы во всяком случае гонять голыми по огороду и хлопать по ляжкам — забавная шутка, не больше». (Александр Солженицын. Архипелаг ГУЛАГ. Т1. М.: Центр «Новый мир». — 1990). Та це була навіть не помста — так, розвага вояків армії однієї тоталітарної держави на завойованій території іншої такої держави.

А депутат-правдошукач продовжує про «уроки»: «Мы не отрицаем секретных протоколов 1939 года. Но и не считаем их позором. Такие договоры хотели подписать или подписывали с Гитлером, по сути, все. Сталин лишь оказался проворнее других. Так нам что теперь, каяться, что наши лидеры перехитрили западных?! Не дождутся». Знову Геббельс ридає від заздрощів — це де і хто підписував чи хотів підписати з Гітлером таємні угоди про поділ Європи? І друге: якою була ціна цього «перехитрили»? 1939 року вермахт був нездатен воювати з Червоною армією, хоча б тому, що боєприпасів мав приблизно на місяць напружених бойових дій. А от 1941 року нацисти вже розгорнули значно більші сили — і не внаслідок допомоги з боку Європи, а завдяки радянським поставкам стратегічних матеріалів...

Та годі. Книга Володимира Мединського виглядала б просто хамським та некомпетентним опусом зарозумілого політика, якби за останні роки такі книги не виходили в Росії десятками. Йдеться про чітко визначену стратегію — під виглядом гучно розрекламованої десталінізації провести ресталінізацію російського, і не лише російського, суспільства. Певен, значна частина 100-тисячного накладу опиниться в бібліотеках українських шкіл та вишів. А це означає, що фальсифікація історії ХХ століття не просто триває — її всіма засобами намагаються посилити. Як і майже завжди раніше, це відбувається сьогодні за співчутливого мовчання наче-української влади.