Валентина БОРИСЕНКО:

— Якщо говорити про свято зимового сонцестояння, то тут є тріада традиційних свят. Спочатку іде Свята вечеря, потім — Різдво, Новий рік за старим стилем — з 13-14 січня і Водохреща, яке замикає дану тріаду. Ці свята у нас завжди були дуже розвинені, із вшануванням різноманітних культів, насамперед культу рослинності (традиційний сніп — Дідух), культу пращурів, що проходить «червоною ниткою» крізь всі ці свята. Проте, протягом двадцятого століття відбулися дуже цікаві трансформації, навіть деформації народних звичаїв. Ще в двадцятих роках були намагання витіснити традиційну обрядовість так званою «червоною» обрядовістю — червоні колядки, червоні весілля, червоні хрестини і т. д. Оскільки все це не прижилося, колядки, щедрівки, святкування старого Нового року просто почали забороняти. В двадцяті роки під гоніння підпала навіть ялинка як релігійний пережиток царської Росії. Потім же, коли відбулася ялинка в Кремлі, почали відроджувати цю традицію і в школах — таким шляхом вона прийшла до села. Все це свідчить про те, що традиція має свої внутрішні закони розвитку: вона може на певний час «стихнути», а потім — знов набрати силу. Це зумовлено універсальною формою закладених в ній цінностей, властивих для України — символи зимових свят, символи очищення через вогонь та воду. Вони також властиві і для багатьох народів Азії та Європи, а також дуже чітко проступають у вітчизняних традиціях. Наприклад, після нового року сміття, що загортали в хаті, виносили в садок і спалювали там — це мало принести очищення саду, сприяти урожайності. Слід зазначити, що українська обрядовість, якщо порівнювати її з іншими слов’янськими, зберегла дуже багато старовинних етнографічних реліктових форм та чимало дохристиянських вірувань. Одне з характерних — це те, що воли у новорічну ніч між собою розмовляють. Цікаво, що цю розмову не можна було підслуховувати. Згідно з переказом, один господар підслухав, що воли говорили, і був жорстоко покараний. Пророцтво волів щодо його смерті виправдалось. Багато традицій пов’язано із культом пращурів: існують вірування, що померлі приходять вечеряти, тому ввечері не забирають миски з кутею зі столу, кладуть ложки.

— Скажіть, чи не існує протиріччя між традиційними святами і сучасним календарем?

— Протиріччя, скоріше, знаходиться у нашій застиглій свідомості: ми оголосили Різдво вихідним днем, але не святкуємо його по-справжньому. Скажімо, у студентів різдвяні свята супроводжуються екзаменаційною сесією. Це, на мій погляд, не зовсім правильно. Люди повинні святкувати це величне свято, під час якого відбувається гіперболізація почуттів, людина відчуває свою причетність до цього величного дійства. Ця казка і всі ці вірування взагалі дуже потрібні людям, адже фантастичний світ — невід’ємна риса для кожної людини. І, я думаю, що, відзначивши Новий рік, ніщо не заважало б нашим людям святкувати Різдво. Скажімо, традиція, коли на Свят-вечір вся родина повинна збиратися за столом, добре збережена в західних областях, але наші студенти не можуть приїхати додому, щоб відсвяткувати Різдво. І це — залишки радянського минулого, що породжує внутрішній конфлікт, адже багато хто повертається до Різдва і хоче святкувати його. А все це призводить до появи того вакууму в людських душах, про який так багато зараз говорять.

— Зараз дуже посилилася міграція по лінії село- місто, чи можна говорити про асиміляцію носіїв традиційної культури містом? Або вони самі поволі змінюють міські традиції?

— Тут є певний взаємозв’язок — єднання цих двох культур і необхідність однієї і другої. Наприклад, коли колядки забороняли, шестидесятники ходили і колядували по містах. Цим самим вони згуртували спалах національної ідеї і того самого, засудженого потім, національного відродження. Тобто сільська традиція, яка була заборонена в селах, була відновлена в місті, що справило дуже великий вплив на духовну частину шестидесятництва. Натомість зараз вже місто може допомогти деградованому селу, яке багато втратило. І місто також зможе тим самим себе збагатити. До того ж, багато міських жителів мають своє коріння в селі, і саме ця ностальгія за дитинством, що є найяскравішою сторінкою в житті людини і тим, що залишається на все життя, впливає на те, що люди навіть в місті не хочуть позбавляти себе якихось традицій, до яких вони звикли з дитинства. І, я думаю, те, що наші ЗМІ ігнорують традиції під маркою того, що це «шароварщина», що це «село», все це — політизація цих процесів. По-перше, коли термін «шароварщина» використовували Винниченко та Хвильовий, вони мали на увазі ті речі, що зараз процвітають в нашому житті, і всі ці вуличні наспіви та ж Вєрка Сердючка — це і є «шароварщина», а не етнокультура. І зараз Західна Європа, яка в процесі урбанізації суспільства втратила чимало етнографізмів, намагається усіма силами зберегти все, що в них залишилося. У нас, на щастя, поки що всі ці етнографічні елементи дуже добре збережені. Я кажу «поки що», бо зараз ми є свідками теракту великої руйнівної сили, бо під гаслом боротьби із «шароварщиною» штучно руйнуються елементи народної культури.

— Чи можна говорити про необхідність осучаснення традиційної культури?

— Осучаснення культури відбувалося впродовж століть, і якщо мистецтво актуальне, воно не потребує осучаснення. Взяти, наприклад, наші колядки та щедрівки — це ж найглибший пласт дохристиянської культури, який сучасний і сьогодні: там немає таких речей, що не були б співзвучні сучасним категоріям добра, любові і т. д. Звичайно, деякі елементи, наприклад, рядження, можна осучаснити, і вони осучаснюються, додаються нові персонажі, нові сюжети. Не треба боятися виникнення нового елементу, актуального для нового сторіччя. Бо якщо елемент культури — цікавий та натуральний, а не насаджений, він буде існувати. Можна осучаснювати деякі елементи культури, але не треба займатися сучасним міфотворенням, як це зазвичай робиться. Наприклад, вживання терміну «куліч», або слов’янська, читай російська, масляна. Справа в тому, що українська масляна кардинально відрізняється від російської — їй притаманна загальноєвропейська традиція карнавалу або театральних дійств. Про це писав навіть Міллер ще у ХIХ столітті, тобто це відмічали навіть європейські дослідники. І зараз витіснення притаманних нашій культурі таких сакральних елементів призведе до дуже трагічних наслідків, адже руйнуються традиційнi мислення, мова, обряди і т. д.

— Чи мають традиційні коріння такі нові традиції святкування Нового року, як масові гуляння та масові вуличні театральні дійства?

— Так, звичайно. Взагалі, форми спілкування: і громадські, і особливо, сімейні — дуже пов’язані із календарем. В традиційному побуті існували парубочі і дівочі громади, і ясно, що вони виходили за межі традиційного сімейного свята, бо їм потрібне було молодіжне і більш широке, ніж родинне спілкування. Все це має традиційну і дуже давню форму, яка походить не від українців, а від багатьох давніх народів. Адже саме в зимові свята молоді люди вчилися колядувати, обирали кращого і, посвяткувавши в хаті, звичайно, виходили на гуляння. Зараз же всі ці гуляння і є сучасним прототипом тих святкувань молодіжних громад.