Валентина РУДЕНКО: «З вдячністю ставлюся до міфів часів мого дитинства»
ТЕЛЕБАЧЕННЯ ЯК... БОТИ
— Вам подобається пісня «Гагарін, я вас любила»?
— Не можу сказати, що подобається пісня, але дуже подобається приспів. Коли чую популярну музику, намагаюся розчути слова, і дуже ображаюся, якщо їх не розумію.
— Ваш фільм став джерелом для чийогось натхнення. А що для вас може стати мотивом для творчості?
— Цьому фільму вже десять років. Він для мене багато в чому данина минулому, данина тому часу, з якого я вийшла, який мене створив. Це сьогодні у всіх відеомагнітофони, мобільні телефони, комп’ютери — і практично вже не так важливо, у місті з яким населенням ти живеш, тому що ти не відчуваєш себе відірваним від цивілізації. Я жила в маленькому містечку. Країна була закритою й ідеали були іншої природи. Гагарін був одним із них. Мій фільм не про Гагаріна, а про ставлення до міфу. Я з великою вдячністю ставлюся до міфів, які мене оточували в дитинстві. На мою думку, те, що сьогодні називають модним словом «піар», у радянські часи називали простим словом «пропаганда». Природно, нас виховували у дусі, що є «їхня» пропаганда, яка пропагує «їхній» спосіб життя, а «нашої» пропаганди ніби й не існувало. Її тоді, як модно нині говорити, не позиціонували, але всі розуміють, що всі ми були жертвами цієї ж пропаганди. Пропаганда всі ці ідеали дуже точно вибрала, дуже добре посіяла і дуже правильно виростила в наших душах. І це проростало нашим величезним бажанням досягати якихось цілей, народжувало в нас енергію. Я впевнена, що це був справжній грамотний піар. А Гагарін — це один із міфів. Тому фільм загалом про те, що таке цей міф у моїй душі. Зараз переглянула фільм — і жахнулася, наскільки він наївний та сентиментальний. Але я тоді так думала й анітрохи сьогодні про це не жалкую.
З чого власне все почалося? Я приїхала до Зоряного містечка до своїх знайомих, вийшла на балкон і внизу під балконом побачила пам’ятник Гагаріну. Мені стало недобре. У цьому будинку жила його сім’я, на 11 поверсі. І ось з 11 поверху його дружина щодня бачила його плечі, спину, руки. У фільмі звучить рефреном ця фраза: «И каждый день из своего окна она видит его руки, плечи, спину — и остается всегда одна». Це й послугувало поштовхом. Мені приємно, коли через стільки років хтось до фільму повертається, і він може розбурхати юнака, який грає незрозумілу для мене музику та співає незрозумілі для мене пісні, але, проте, виходить — про одне і те ж саме.
— Ваш документальний телесеріал «Своє кіно» — це також ніби реакція на пам’ятник іншому міфу — українському кіно. І в чому ви бачите своє надзавдання, пропагуючи українське кіно? Адже, здається, про українське кіно писано-переписано, складно щось нове сказати...
— Ідея «Свого кіно» належить О. Роднянському. Внаслідок того, що наш канал комерційний, він не може це демонструвати у праймі. Але я не впевнена, що якби цей проект показали в інший час, аудиторія була б більшою, ніж є. Мені здається, що ті, хто любить українське кіно, дивитимуться його в будь-який час. Я з дитинства любила українське кіно. У нашій сім’ї завжди виписували журнал «Новини кіноекрану» — моя мама його дуже любила читати. І я досі в потрібний момент обов’язково у своїй пам’яті відшукаю щось, що я вичитала в 1969 році про фільм, наприклад, Григорія Кохана «Хліб і сіль». Я навіть пам’ятаю обкладинку цього журналу, хоч тоді мені було зовсім мало років. За три роки роботи над проектом я для себе відкрила дуже багато речей.
Я завжди любила наше кіно і завжди з великим пієтетом ставилася до людей, які працювали в ньому. Зрештою, все, що пов’язане з кіно, — це також міф. Тому що кіно — це один із найбільших та найсерйозніших міфів, створених людством.
— Телебачення також?
— Телебачення — це вже реальність. Це не міф. Тому що кіно — це все-таки мистецтво. А телебачення — це цілком утилітарне явище, яке завжди з нами, як боти, як плащ, як парасолька, як сумка, як метро. І тому, наскільки ти є жертвою телебачення, — це вже справа особиста. У кожного своя міра. І нема сенсу заперечувати і сперечатися стосовно того, що телебачення — частина нашого життя.
Мені телебачення уявляється дуже серйозним інструментом впливу. Інша річ, що тут діють інші закони. Якщо в кіно у тебе є можливість бути режисером, реалізовувати свої думки, свої творчі мотиви за рахунок когось: або держави, або спонсора, або якихось грантів, то в телебаченні трохи інші закони. Телебачення — це індустрія. Тому, якщо ти працюєш, і це приносить гроші, то — будь ласка, якщо це не приносить грошей, то — вибачите...
ЧАСИ ДІВЧИНКИ НАТАШІ РОСТОВОЇ
— Якби була можливість створити «своє» телебачення, як би воно виглядало і хто був би його глядачем? Щоправда, у вас, судячи з усього, немає ідеалістичного уявлення про ТБ...
— Мені уявляється виразною схема, що, на мою думку, не завжди розуміється людьми, які розмірковують на тему телебачення. Мене душить сміх, коли я слухаю різних чиновників, які починають розповідати, правильно чи неправильно щось роблять на каналі «1+1». Якщо ти працюєш на телебаченні, що повністю чи частково фінансується державою, закони його існування будуть одними, як і правила та вимоги, що висуває до нього аудиторія. І вони завжди відрізнятимуться від правил і законів, за якими розвивається комерційне ТБ. І тому, якби була можливість створити канал, я б не хотіла, щоб це був державний канал, тому що це були б державні ресурси, і попит на них ішов би в чиновницькому порядку, і ти ніколи не зможеш там відчувати себе вільним і віддаватися своєму творчому польоту. А якщо ти працюєш на комерційному телебаченні, то, звісно, тут діють інші закони, за якими ти також будеш скований. І я точно так само не хотіла б робити свій канал комерційним. Це як у тому анекдоті: жити добре в дорозі, тому що погано і вдома, і в гостях. Якщо пригадати часи, коли я отримувала кіноосвіту, то загалом це були чудові часи. Ти вигадував ідею, звичайно, намагався її препарувати до тематики, над якою працювала студія, приносив заявку, і якщо заявка подобалася редактору — ти отримував фінансування, робив картину. Так, у Держкіно могли і вирізати репліки, але це в порівнянні з тим, як сьогодні продюсер говорить: буде так, так і так, був просто дитячий лепет. Повірте, це були часи дівчинки Наташі Ростової, у порівнянні з тим, як живуть люди, які працюють сьогодні на телебаченні. Я пам’ятаю, як усе було прекрасно, коли я починала. Тоді, коли всі на кухнях розповідали, яка навколо несвобода. Не так давно прочитала у Діми Бикова в його чудовій публікації в «Огоньке»: з тим, з чим не впоралася тоталітарна машина, цілком спокійно впоралося наше демократичне сьогодні. Тому що одне — душити свободу слова від імені Маркса, Енгельса та Леніна, а інше — душити її сьогодні від імені святих загальнолюдських цінностей. У боротьбі з Марксом та Енгельсом ще можна було стати героєм, якщо тебе не задушили. А ось якщо, не дай, Бог, люди, які сьогодні формують думку щодо загальнолюдських цінностей, розкажуть, що щось не так робиш, то після цього вже не вижити.
МЕНІ ЦІКАВІ ЛЮДИ, З ЯКИМИ ПРАЦЮЮ
— На свої цінності орієнтований ваш канал. Його «картинка» завжди має своє «обличчя» — обличчя конкретної людини. Якщо Голлівуд — це фабрика зірок, то те саме можна сказати про ваш канал, оскільки ваші «обличчя» — найрозкрученіші в країні. Зрозуміло, що є схеми розкручування. Але важче працювати із самим «об’єктом». Тут важливий психологічний аспект. Ваші колеги говорять про вас, як про генія спілкування. Спілкування вимагає дуже багато сил. Звідки ви їх берете?
— Я дуже люблю людей. Мені подобається спілкуватися з людьми. Крім того, я дуже цікава. Коли людина відчуває, що вона тобі цікава, можеш із нею робити все, що завгодно. Я не кривлю душею, коли кажу, що мені цікаві люди, з якими я тут працюю. Я напевно щаслива людина, тому що рідко ловлю себе на тому, що я з кимось нещира. Буває, коли ти граєш якусь соціальну роль, то відчуваєш, що в цій ситуації, будучи собою, поводилася б інакше. Так ось, таке буває надто рідко. Тому що мої колеги завжди мені цікаві. Багато в чому це заслуга нашого генерального продюсера, який уміє зібрати навколо себе чудових людей. Я давно його знаю — і з самої молодості його завжди оточувала неймовірно цікава компанія. Вдома, в інституті, на роботі. Він завжди їх притягував до себе. І те ж саме сталося тут. Якщо я була добре знайома з Юрою Макаровим, Анатолієм Борсюком, Олею Сумською, то я, наприклад, ніколи не знала Олю Герасим’юк, не знала Аллу Мазур, не була знайома з В’ячеславом Піховшеком. Це люди, втягнені у моє життя саме робочими обставинами. Для мене це люди, з якими не просто приємно спілкуватися, а цікаво проживати життя. Тому що це справді кращі люди в нашій журналістиці. І не тільки в журналістиці, а, я думаю, в суспільстві. Я їх усіх дуже люблю. І цілком спокійно для себе виконую свою роботу для того, щоб країна дізналася про цих людей. Вони кращі, тому їх повинні знати всі.
— А це не міфи?
— Зовсім ні.
— Ми говоримо про зірок. У вас на каналі найголовніша зірка — його керівник. Можна сказати, що сьогодні у творчості Роднянського закінчився «український» період. Нині у нього — «міжнародний» період. У чому особливість такого типу людей? У чому секрет їхнього успіху?
— У Роднянського в житті одна проблема: те, що в добі 24 години. Якби в добі було годин 35 — йому взагалі ніхто тоді не був би потрібен. Усі кращі ідеї завжди спочатку з’являлися в його голові. Дуже багато його друзів займають якісь посади навколо нього, виконують якісь професійні обов’язки. Це все пов’язане з реалізацією тих планів, на виконання яких у нього самого фізично немає часу. Це людина з рідкісною можливістю комунікації. Він створює навколо себе таку турбулентність, що все починає крутитися так, як йому треба. Це особливий талант.
Що стосується «міжнародного» періоду, то я дуже рада, що це не виявився проект де-небудь в Америці чи в серйозних медійних центрах — у Лондоні чи Парижі, а все- таки в Москві.
— За часів близьких відносин України з Росією багато українців вважали за краще реалізовувати себе в Москві. Зі здобуттям незалежності багато «переорієнтувалися» на Захід. І ось сьогодні знову кращі кадри виявляються у Росії. Що це означає, на вашу думку?
— Якщо говорити про наш випадок, то тут Олександр вигадав спосіб зближення двох каналів — «1+1» та СТС, тому що тільки міжнародні союзи дають сьогодні можливість реалізації дорогих проектів. Одне — гроші одного каналу, інше — гроші двох каналів. Чи могло десять років тому прийти комусь на думку, що буде коли-небудь такий проект, як «Останній герой» чи «Гарем», які коштують мільйони? Це ж було смішно обговорювати. Сьогодні проекти реального телебачення коштують як серйозні кінематографічні проекти. І мені здається, що це дуже добре, коли для реалізації проектів компанії плюсують свої зусилля. Крім того, запрошення Роднянського до Москви є визнанням у ньому менеджера міжнародного класу, який в Україні зробив, як пишуть у російській пресі, кращий український канал. Я вважаю, що дуже важлива для іміджу України констатація, що тут є менеджери з досвідом керівництва транснаціональними компаніями.
— Ось ви нині розглядаєте цю проблему в контексті відносин двох компаній. А якщо говорити про неї з більш загальних позицій. Мені здається, що сьогодні вже інший час, коли говорити про витік мізків з однієї країни в іншу — вже неправильно...
— По-хуторянськи. Тут ще дуже важливо кожному усвідомлювати всередині себе якісь вічні істини: хто ти, що ти, звідки ти. І мені здається, якщо людина для себе це все визначила, то відправ її хоч на Берег Слонової Кості, вона однаково залишатиметься тим, з чого вона виросла.
НАСТРІЙ ПОВЕРХ ПАЛЬТА
— На стіні у вашому кабінеті — карти Лондона і Парижа. А чому немає карт Києва і Москви? Що означають ці два міста у вашому житті?
— Москва — це моє нелюбиме місто. Напевно, це правильне місце для професійної самореалізації. Що стосується Києва — це частина мене самої. Я люблю Київ з усією його недосконалістю і проблемами. І при цьому в ньому стільки достоїнств. Щоразу, коли приїжджаю до Києва, я їду дорогою з Борисполя, і ось ця дорога додому — напевно, найщасливіші хвилини. І точно так само щиро сумую, коли його залишаю. І якби справді можна було б прожити життя там, де ти хочеш, — це напевно був би тільки Київ. А Париж і Лондон — це просто міста, в яких я бувала. Париж я обожнюю. Але він ні до кого ніколи не буває ласкавим. Він живе своїм життям. А коли я приїжджаю до Києва, мені здається, що навіть погода тут змінюється.
— Ви справляєте враження оптимістичної людини. Багатьох нинішнє життя дратує, не влаштовує. Навколо — тотальний песимізм. У чому ви знаходите джерело для оптимізму?
— Я завжди вважала, що немає у мене права навантажувати навколишніх своєю внутрішньою невлаштованістю. Я так довго у своїй молодості жила невлаштовано. Якби я цьому надавала ще якесь значення, то я б уже просто збожеволіла. Я пам’ятаю часи, коли вранці не знала, де ночуватиму. Коли згадую, мені все це здається жахом. Але думаю, що саме тоді я загартувалася, тому що мені щоразу треба було бути підтягнутою, я не могла собі дозволити прийти до людей у незібраному стані. Я завжди себе впаковую в хороший настрій. Тому не люблю людей, у яких поверх пальта поганий настрій, нерви. У нас у всіх є проблеми, нам усім однаково важко жити — і тим, у кого багато грошей, і тим, у кого їх мало, і тим, у кого хороше здоров’я, і тим, у кого погане. Все одно повинна бути якась внутрішня дисципліна. Ще так склалося, тому що всі мої друзі і близькі завжди абсолютно так само себе поводили. Що стосується оптимізму, то це, звичайно, від батьків. Тато у мене і нині дуже оптимістично сприймає життя. Йому весь час здається, що все чудово і все добре. А у наших батьків життя було більш складним, ніж у нас. Отже, треба триматися.
РОЗЧЕРК ПЕРА ДЛЯ ПОВОРОТУ ДОЛІ
— Везіння грає велику роль у долі творчої людини. У чому ваше везіння?
— Я вважаю себе везучою людиною в одному значенні — на зустрічі з людьми. В інститут я вступила — страшно сказати — з четвертого разу. Яке ж тут везіння? Мені, як і кожному абітурієнту, здавалося, що це несправедливо. І досі мені так іноді здається, але я просто намагаюся не повертатися до тих обставин, сьогодні це вже непродуктивно. Весь цей час я накопичував досвід — це напевно для мене було корисно. Але зустрічі з людьми — це справді везіння. Тому що люди, які мені траплялися в житті, — це просто величезний подарунок долі (мрію написати про них книжку). У моєму житті кілька разів були такі ситуації, коли розчерку чийогось пера було досить для того, щоб моє життя різко змінилося. Або простої розмови на кухні. Пам’ятаю, як я прийшла одного разу до Роднянських у гості, і Олександр сказав: може, ти поїдеш, вступиш до Москви на Вищі сценарні курси? Це цілком не вписувалося в те моє життя, зовсім незрозуміло, чим це було викликане, але ось він так сказав і я чомусь сказала: так, давай спробуємо. Я написала три чи чотири сценарії, і Олександр схопив їх під пахву та побіг із ними — відбір в Україні вже було закінчено — до Олександра Ітигілова, який тоді був головою відбіркової комісії у Держкіно. Той вдома у вихідні їх прочитав (також незрозуміло, чому людина повинна була заради мене залишити всі свої домашні справи). Пам’ятаю, як вони зробили мені це направлення та як я поїхала до Москви, а там уже, виявляється, закінчено відбір. І я приходжу до директора курсів, яка мені говорить: ну, дайте, я почитаю ваші роботи. Вона подивилася мої роботи, покликала тоді — мені це здалося нереальним — Володимира Меншова, Нікіту Михалкова, Ельдара Рязанова і сказала: почитайте ці роботи. Я пам’ятаю стан непритомності, у якому я знаходилася. І ці люди сказали: так, ми допустимо її до вступних іспитів. Або пригадати, як я вступала в інститут. У мене для здачі документів не вистачало медичної форми 283. Я пам’ятаю, як я прийшла у поліклініку — у мене завтра останній день здачі документів — до першого терапевта, який трапився, і кажу: дайте мені, будь ласка, довідку 283, якщо ви мені її не дасте, то я не вступлю в інститут. Мені дають цю форму, і саме того року я нарешті вступаю. Це був невідомий мені лікар. Думаю, що так трапляється в житті кожної людини. Все залежить від того, як ми одне з одним спілкуємося і наскільки ми можемо почути, допомогти, піти назустріч, наскільки ми в цей момент не знаходимося в ступорі, наскільки ми відкриті для цього спілкування. Тому хочеться якось це повернути, але як? Але наскільки це в житті вдається — Бог суддя. Але я стараюся.
Валентина РУДЕНКО — керівник відділу маркетингу та PR каналу «1+1». Народилася в Прилуках Чернігівської області. У 1985 році закінчила факультет театрознавства Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка- Карого. У 1990 році — Вищі курси сценаристів і режисерів Держкіно СРСР у Москві. Режисер кількох документальних фільмів. Лауреат міжнародних і вітчизняних кінофестивалів. З 1996 року очолювала прес-службу каналу «1+1». З 1997 року — керівник відділу маркетингу та PR каналу «1+1».
