Успадкувавши уламки військової міці Радянського Союзу, ми не лише не зробили жодного кроку назад, до гіршого, а досягли того, що наша армія набула національних рис і відповідає потребам незалежної країни. Ця досить оптимістична теза пролунала з вуст міністра оборони Олександра Кузьмука з нагоди 6 грудня — сьомої річниці існування Збройних сил України. Якою ж вона є, ця наша армія, — на тлі нескінченних скорочень, кадрових рокіровок та традиційного недофінансування?

Армія або готується до війни, або воює... Це є аксіомою мілітарного буття. Наші генерали прагнуть її шанувати. Війська, які з території України у складі «непобедимой и легендарной» мали непереможно дійти до Ла-маншу, нині вчаться іншого — «чужого нам не треба, але свого не віддамо». І для цього, за словами міністра, вже зроблено чимало. Готується нова військова доктрина. Уперше ухвалено стратегічне рішення на застосування Збройних сил. Частинам визначені нові завдання. Освоєно нові погляди на види й способи застосування військ, завершено формування принципово нових функціональних компонентів — від Сил стримування до Мобільних сил тощо. Країна перейшла на нову систему військво-адміністративного поділу — оперативні командування, а в основу оборони покладено територіальний принцип. На 40 відсотків зменшено управлінські структури. А сама армія за сім років свого існування скоротилася з 700 до 320 тисяч. Проте все одно ми залишаємося країною, що має третю за чисельністю армію в Європі — після Росії та Туреччини. Відтак ми сила. Як ця сила воює? «Добре», — стверджують генерали за висновками стратегічних навчань на кшталт «Осінь-98». У це справді хочеться вірити, хоча б заради впевненості в тому, що хоч десь гроші платників податків використовуються вдало.

Проте Українську армію досі грошима ніколи не балували. І воювати на картах з «зеленим» чи «блакитним» ворогом простіше, ніж брати гору у битвах фінансових. Бюджет на оборону 1998 року був удвічі меншим від мінімальних потреб Збройних сил. Але й з обіцяного армія отримала лише частки: 82% — на власне утримання (це платня, харчі, одяг), на закупівлю військової техніки — 7,7% від плану. Капітальне будівництво та будівництво житла — відповідно 8,5 та 19,8% від обіцяного. Забезпечення участі в міжнародних заходах з підтримки миру — 19%. «Армію в цілому забезпечували на 50%, а ми свої завдання виконували на всі 100», — невдоволено констатує військовий міністр.

На наступний рік армія хоче мати близько 3,6 млрд. гривень. Пропонують, як завжди, вдвічі менше. Тож «ми будемо битися за бюджет. І за його збільшення», — каже Олександр Кузьмук. А нині всі перешкоди військо, за його словами, долає на професіоналізмі та ентузіазмі офіцерів.

Що ж думають про свою долю та майбутнє самі офіцери? Грунтовні соціологічні дослідження в армії останнім часом не проводилися. Відтоді як дослідження 1992—1994 років показали досить тривожні тенденції майбутнього. Вже тоді прогнозувалося, що відбувається розшарування військової касти — коли молодші, старші офіцери та генерали керуватимуться в службі різною мотивацією. Тоді ж було визначено, що для офіцерів із вислугою від 5 до 10 років така особистісна цінність як «честь офіцера» не є вирішальною, як і цінність власної професійної компетенції. Нині цей прошарок молодших офіцерів фактично є середньою керівною ланкою. Чи й досі вони сповідують подібні настрої? Якщо це так, то в цьому криється небезпека більша, ніж старіння наших арсеналів. Проте фактично влада не дуже піклувалася про те, аби в людей у погонах з’явилася пристойна мотивація служби. Черга на житло серед безквартирних військовиків майже не скорочується — це 70 тисяч безквартирних. І щоб свої 60—70 доларів — стільки у перерахунку становить платня офіцера — він отримував вчасно, а не з затримкою у два-три місяці. А іноді й довше. Військовому, на відміну від цивільного, за законом підробляти не дозволено. І якщо у великих містах на цю вимогу командири закривають часом очі, то в автономних гарнізонах і підробити ніде. По таких гарнізонах розкидано чи не 90 відсотків армії. Тож на такому тлі аналітики поволі починають приміряти російські лекала на українські реалії. Так, під Нижнім Новгородом майор Бєляєв на знак протесту проти хронічних невиплат вивів свій танк із розташування частини і приїхав страйкувати на головну площу сусіднього містечка, де його підтримало місцеве населення. За твердженням політолога Валерія Матвієнка, оцінка вчинку майора Бєляєва серед українських офіцерів не є дуже обнадійливою, позаяк при опитуванні більше половини були на боці того майора. А 65% оцінюють своє матеріальне становище як жахливе.

Наскільки грунтовними є ці висновки — визначити важко. Проте показово, що на підбитті підсумків річної діяльності Збройних сил цього тижня Верховний Головнокомандувач Леонід Кучма цілком резонно говорив про те, що це справді неподобство, коли офіцери бідкаються, а армія ледь зводить кінці з кінцями. Але нині ця турбота чомусь сприймається вже більше в сенсі неоголошеної президентської кампанії, ніж постійної турботи про військо. Можна припустити, що чим ближче до виборів — тим краще буде з вчасною платнею не лише в силовиків. Проте все ж не хочеться, щоб на армію звертали увагу час від часу — лише на політичних переломах. Позаяк це все ж армія, а не розмінна монета.

№234 05.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»