Велика цивілізаційна ідея

Якщо Україна не рухається до Європи, то Європа має прийти до України. Точніше, повернутися до нас. Принаймні поки що на рівні теорії це переконання висловлює відомий американський політолог Збігнєв Бжезинський, який має славу дуже точного прогнозиста. У своїй новій книжці «Стратегічне передбачення» він прогнозує ситуацію у світі до 2025 року і в ще дальшій перспективі та пропонує перенести штаб-квартиру Ради Європи до Києва — «давньої столиці Київської Русі». «Оскільки будь-яке тяжіння Росії в напрямку до Заходу, ймовірно, супроводжуватиметься (або якій навіть передуватиме) подібним тяжінням України, то інституційне місце такого колективного консультативного органу (чи, можливо, тимчасово, як штаб-квартира Ради Європи) мало б розташовуватися в Києві (давній столиці Київської Русі, яка тисячу років тому мала реальні зв’язки із Заходом). Розміщення такого центру в Східній Європі, на півночі від Туреччини, символізуватиме відновлення життєздатності Заходу й розширення його території», — наголошує Бжезінський.

Важливо, щоб цю ідею почули та правильно сприйняли в Києві. На практиці вона мало б стати, без перебільшення, планом століття. Дороги, готелі, культурна інфраструктура — не лише для Євро-2012, а й для значно більш крупних планів. Адже поки російська влада готується до відзначення 1150-річчя заснування Російської державності, українська боїться навіть вимовити слова «1160-річчя заснування Української державності». Зрозуміло чому. Бо це велика відповідальність, до якої серед можновладців мало хто готовий. Натомість Бжезинський має велику інтелектуальну сміливість пропонувати.

Сумно, але навряд чи ідея Бжезинського буде всерйоз сприйнята українською владою. Але, можливо, важливішим є її сприйняття в суспільстві. Особливо в середовищі активної молоді. Навіть на рівні ідеї, планки стратегічного бачення ролі нашої країни в Європі. Звісно, сьогодні думка американського політолога багато кому здається, м’яко кажучи, екзотичною. Але не нам — книжку «Сила м’якого знака...» ми видали не просто так... Утім, ми чудово розуміємо, яка серйозна попередня підготовка для цього потрібна, яку масштабну духовну, культурну і «санітарну» роботу треба зробити. І це — справжній виклик для суспільства.

На початку 1990-х один західний дипломат назвав тодішнє українське керівництво «слоном із повадками цуценяти», маючи на увазі нездатність провінційного партійного керівництва представляти новопосталу велику європейську державу.

Чи щось змінилося з того часу? Якщо й так, — то у світі, а не в Україні.

Відомий американський політолог Збігнев Бжезинський запропонував перенести Раду Європи до Києва. Така ідея міститься в його новій книзі «Стратегічне передбачення», в якій він намагається передбачити ситуацію в світі до 2025 року і на більш далеку перспективу. Робота щойно вийшла з друку. Нині штаб-квартира Ради Європи розташовується у французькому Страсбурзі. Ідею перенесення її в «древню столицю Київської Русі» Бжезинський висуває в контексті роздумів про «розширення конфігурації Заходу» за рахунок приєднання до неї Росії, Туреччини та України. Як зазначає політолог, розташування Ради Європи «на нинішньому сході Європи і дещо північніше Туреччини символізувало б відновлення життєвих сил і розширення територіального простору Заходу».

Отже, які причини такої ідеї? По-перше, вихідною точкою для цієї концепції є визнання «згасання Заходу» і «пересування центра ваги у світі із Заходу на Схід».

Підстав для таких висновків у Бжезинського досить. Європа все ще залишається найбільшою економікою світу, але демографічні проблеми перетворюють її на «криву качку» модернізації. Біологія свідчить, що зміни, ризик, експерименти, підприємливість — справа швидше молодих, ніж людей старшого покоління. Європейцям подобається жити для себе вже наразі, а не турбуватися про своїх дітей. Хоч це в Європі робити значно легше, ніж деінде. Дітьми у Європі переважно переймаються вихідці з країн третього світу. Ось уже десятиліття, з 2001 року, як у «столиці» ЄС Брюселі найпоширеніше ім’я новонароджених хлопчиків — Мухамед.

При крахові політики мультикультуралізму в перспективі це загрожує Європі, на додачу до уповільнення модернізації, ще й внутрішніми тертями місцевого населення з нещодавніми іммігрантами.

Проте, усе це виглядає грою в пісочниці у порівнянні зі світовими економічними трендами. За прогнозом МВФ, уже 2016 року економіка Китаю стане більшою за економіку США. PricewaterhouseCoopers вважає, що це трапиться 2018 року. Індія обжене США у 2050 році. Звичайно, про темпи можна сперечатися. Для Китаю зберігаються ризики різкого уповільнення зростання, за прикладом СРСР та Латинської Америки в 1970-і роки, Індонезії і Таїланду — в 1990-і роки, через розбалансування економіки. Але хоч як там було, тенденція очевидна: економічний центр світу абсолютно явно зміщується з Європи і США у Східну і Південну Азію.

Збігнев Бжезинський є фігурою досить непопулярною серед прихильників радянської імперії. Як говорив один філософ, якщо у вас є вороги, значить ви у цьому житті за щось постояли. Інтелектуальний внесок Збігнева Бжезинського в розвал СРСР справді дуже значний. До його порад дослухалися не лише адміністрації демократів, але й республіканців. Прогнози Бжезинського збувалися із лякаючою «імперців» регулярністю, що свідчить про те, що він, на відміну від багатьох інших, бачить те, що відбувається «за горою».

Для тих, хто вважав і вважає Бжезинського закоренілим русофобом, він дарує сюрприз: «за горою» Бжезинського Росія вже не загроза для Заходу, а навіть, можливо, його складова.

Світ змінюється, змінюються й загрози для Заходу. У Росії — ті ж проблеми, що й у Європи, тільки поглиблені ще швидшим зменшенням і старінням населення, ще гострішими міжетнічними проблемами. А якщо помножити все це на сировинну і вкрай неконкурентоздатну економіку та соціальну сферу Росії (чого немає в Європі), то вимальовується картина, за якої Росія якщо й зможе бути для когось загрозою, то швидше для самої себе чи, максимум, для своїх сусідів.

У перспективі кількох десятиліть, під тиском Китаю та мусульманського Півдня у Росії не залишиться іншого виходу, крім як намагатися зблизитися із Заходом або стати меншим партнером Китаю, із перспективою розмивання державності.

В України ситуація дещо інша. У нас немає ядерної зброї і великих енергетичних запасів, які є в Росії. Але практично досягнутий консенсус щодо європейського шляху розвитку України.

Пропозиція Бжезинського із підняття європейської ідентичності Києва дає нам змогу подивитися на себе з боку і справді оцінити ті скарби історичної легітимності, які Україна принесла із собою з минулого.

Адже середньовічний Київ був інтегрований в античний контекст через Візантію і міста Південного Причорномор’я, а до європейського контексту — через християнство та династичні зв’язки Київської династії.

У нашій історії безліч символів. Київ заснувався від об’єднання братів Кия, Щека і Хорива. Як відомо, з двох братів-засновників Риму Ромул убив Рема. Натомість, Князь Кий не став убивати своїх братів, а об’єднався з ними. Брати у свою чергу створили з братом спільне місто, не сперечаючись за старшинство. За півтори тисячі років після князя Кия існує мегаполіс, названий його іменем, хоча відтоді десятки імперій впали й загинули.

Найбільшою рікою нашої країни є Дніпро, який дозволяв сполучатися з далекими заморськими землями — Скандинавією на півночі та Візантією на півдні. Водний шлях, який проходив Дніпром, уже з кінця І тис. н. е. зветься шляхом «із варяг у греки».

Захопивши Київ, норманський князь Олег почав вести себе як правитель Русі, тобто Наддніпрянщини. Він встановив, що Київ є головним її містом, сказавши, що «се буде мати міст Руських». Цікаво, що заява князя Олега про «мати міст руських» стосувалася лише міст Середньої Наддніпрянщини. Слід відзначити, що землі сучасної Центральної Росії за часів Олега ще не входили до складу Київської держави.

Якщо Україна не рухається до Європи, то Європа має прийти до України. Точніше, повернутися до нас. Принаймні поки що на рівні теорії це переконання висловлює відомий американський політолог Збігнєв Бжезинський, який має славу дуже точного прогнозиста. У своїй новій книжці «Стратегічне передбачення» він прогнозує ситуацію у світі до 2025 року і в ще дальшій перспективі та пропонує перенести штаб-квартиру Ради Європи до Києва — «давньої столиці Київської Русі». «Оскільки будь-яке тяжіння Росії в напрямку до Заходу, ймовірно, супроводжуватиметься (або якій навіть передуватиме) подібним тяжінням України, то інституційне місце такого колективного консультативного органу (чи, можливо, тимчасово, як штаб-квартира Ради Європи) мало б розташовуватися в Києві (давній столиці Київської Русі, яка тисячу років тому мала реальні зв’язки із Заходом). Розміщення такого центру в Східній Європі, на півночі від Туреччини, символізуватиме відновлення життєздатності Заходу й розширення його території», — наголошує Бжезінський.

Важливо, щоб цю ідею почули та правильно сприйняли в Києві. На практиці вона мало б стати, без перебільшення, планом століття. Дороги, готелі, культурна інфраструктура — не лише для Євро-2012, а й для значно більш крупних планів. Адже поки російська влада готується до відзначення 1150-річчя заснування Російської державності, українська боїться навіть вимовити слова «1160-річчя заснування Української державності». Зрозуміло чому. Бо це велика відповідальність, до якої серед можновладців мало хто готовий. Натомість Бжезинський має велику інтелектуальну сміливість пропонувати.

Сумно, але навряд чи ідея Бжезинського буде всерйоз сприйнята українською владою. Але, можливо, важливішим є її сприйняття в суспільстві. Особливо в середовищі активної молоді. Навіть на рівні ідеї, планки стратегічного бачення ролі нашої країни в Європі. Звісно, сьогодні думка американського політолога багато кому здається, м’яко кажучи, екзотичною. Але не нам — книжку «Сила м’якого знака...» ми видали не просто так... Утім, ми чудово розуміємо, яка серйозна попередня підготовка для цього потрібна, яку масштабну духовну, культурну і «санітарну» роботу треба зробити. І це — справжній виклик для суспільства.

На початку 1990-х один західний дипломат назвав тодішнє українське керівництво «слоном із повадками цуценяти», маючи на увазі нездатність провінційного партійного керівництва представляти новопосталу велику європейську державу.

Чи щось змінилося з того часу? Якщо й так, — то у світі, а не в Україні.

Відомий американський політолог Збігнев Бжезинський запропонував перенести Раду Європи до Києва. Така ідея міститься в його новій книзі «Стратегічне передбачення», в якій він намагається передбачити ситуацію в світі до 2025 року і на більш далеку перспективу. Робота щойно вийшла з друку. Нині штаб-квартира Ради Європи розташовується у французькому Страсбурзі. Ідею перенесення її в «древню столицю Київської Русі» Бжезинський висуває в контексті роздумів про «розширення конфігурації Заходу» за рахунок приєднання до неї Росії, Туреччини та України. Як зазначає політолог, розташування Ради Європи «на нинішньому сході Європи і дещо північніше Туреччини символізувало б відновлення життєвих сил і розширення територіального простору Заходу».

Отже, які причини такої ідеї? По-перше, вихідною точкою для цієї концепції є визнання «згасання Заходу» і «пересування центра ваги у світі із Заходу на Схід».

Підстав для таких висновків у Бжезинського досить. Європа все ще залишається найбільшою економікою світу, але демографічні проблеми перетворюють її на «криву качку» модернізації. Біологія свідчить, що зміни, ризик, експерименти, підприємливість — справа швидше молодих, ніж людей старшого покоління. Європейцям подобається жити для себе вже наразі, а не турбуватися про своїх дітей. Хоч це в Європі робити значно легше, ніж деінде. Дітьми у Європі переважно переймаються вихідці з країн третього світу. Ось уже десятиліття, з 2001 року, як у «столиці» ЄС Брюселі найпоширеніше ім’я новонароджених хлопчиків — Мухамед.

При крахові політики мультикультуралізму в перспективі це загрожує Європі, на додачу до уповільнення модернізації, ще й внутрішніми тертями місцевого населення з нещодавніми іммігрантами.

Проте, усе це виглядає грою в пісочниці у порівнянні зі світовими економічними трендами. За прогнозом МВФ, уже 2016 року економіка Китаю стане більшою за економіку США. PricewaterhouseCoopers вважає, що це трапиться 2018 року. Індія обжене США у 2050 році. Звичайно, про темпи можна сперечатися. Для Китаю зберігаються ризики різкого уповільнення зростання, за прикладом СРСР та Латинської Америки в 1970-і роки, Індонезії і Таїланду — в 1990-і роки, через розбалансування економіки. Але хоч як там було, тенденція очевидна: економічний центр світу абсолютно явно зміщується з Європи і США у Східну і Південну Азію.

Збігнев Бжезинський є фігурою досить непопулярною серед прихильників радянської імперії. Як говорив один філософ, якщо у вас є вороги, значить ви у цьому житті за щось постояли. Інтелектуальний внесок Збігнева Бжезинського в розвал СРСР справді дуже значний. До його порад дослухалися не лише адміністрації демократів, але й республіканців. Прогнози Бжезинського збувалися із лякаючою «імперців» регулярністю, що свідчить про те, що він, на відміну від багатьох інших, бачить те, що відбувається «за горою».

Для тих, хто вважав і вважає Бжезинського закоренілим русофобом, він дарує сюрприз: «за горою» Бжезинського Росія вже не загроза для Заходу, а навіть, можливо, його складова.

Світ змінюється, змінюються й загрози для Заходу. У Росії — ті ж проблеми, що й у Європи, тільки поглиблені ще швидшим зменшенням і старінням населення, ще гострішими міжетнічними проблемами. А якщо помножити все це на сировинну і вкрай неконкурентоздатну економіку та соціальну сферу Росії (чого немає в Європі), то вимальовується картина, за якої Росія якщо й зможе бути для когось загрозою, то швидше для самої себе чи, максимум, для своїх сусідів.

У перспективі кількох десятиліть, під тиском Китаю та мусульманського Півдня у Росії не залишиться іншого виходу, крім як намагатися зблизитися із Заходом або стати меншим партнером Китаю, із перспективою розмивання державності.

В України ситуація дещо інша. У нас немає ядерної зброї і великих енергетичних запасів, які є в Росії. Але практично досягнутий консенсус щодо європейського шляху розвитку України.

Пропозиція Бжезинського із підняття європейської ідентичності Києва дає нам змогу подивитися на себе з боку і справді оцінити ті скарби історичної легітимності, які Україна принесла із собою з минулого.

Адже середньовічний Київ був інтегрований в античний контекст через Візантію і міста Південного Причорномор’я, а до європейського контексту — через християнство та династичні зв’язки Київської династії.

У нашій історії безліч символів. Київ заснувався від об’єднання братів Кия, Щека і Хорива. Як відомо, з двох братів-засновників Риму Ромул убив Рема. Натомість, Князь Кий не став убивати своїх братів, а об’єднався з ними. Брати у свою чергу створили з братом спільне місто, не сперечаючись за старшинство. За півтори тисячі років після князя Кия існує мегаполіс, названий його іменем, хоча відтоді десятки імперій впали й загинули.

Найбільшою рікою нашої країни є Дніпро, який дозволяв сполучатися з далекими заморськими землями — Скандинавією на півночі та Візантією на півдні. Водний шлях, який проходив Дніпром, уже з кінця І тис. н. е. зветься шляхом «із варяг у греки».

Захопивши Київ, норманський князь Олег почав вести себе як правитель Русі, тобто Наддніпрянщини. Він встановив, що Київ є головним її містом, сказавши, що «се буде мати міст Руських». Цікаво, що заява князя Олега про «мати міст руських» стосувалася лише міст Середньої Наддніпрянщини. Слід відзначити, що землі сучасної Центральної Росії за часів Олега ще не входили до складу Київської держави.

Русь X—XII ст. перебувала в межах сучасних Київської, Чернігівської, Житомирської, значної частини Черкаської, Полтавської й Сумської, а також частини Вінницької областей. Мешканців цієї території, тобто представників племінних союзів полян і сіверян, а також згодом і древлян, називали русинами, або, рідше, русами. Із кінця ХІІ ст. Руссю, крім Центральної і Північної України, починають називатися і західноукраїнські землі. Вперше з’явившись в Україні щонайменше в VI столітті (задовго до варягів), назва Русь протрималася в Україні (Західній) до ХХ століття, а в Центральній Україні — до XVIII століття. Ще геніальний поет Іван Франко 1914 року писав «я єсмь русин». Деякі мешканці Закарпаття досі називають себе русинами.

Лише Святослав Хоробрий через майже сто років після Олега вперше в історії підпорядкував Києву землі майбутньої Центральної Росії.

Уже за п’ять століть після заснування, у ХІ ст. Київ став найбільшим містом Європи з населенням, за різними даними, у 50—150 тисяч осіб, значно перевищуючи тодішні Рим, Лондон і Париж, які мали заледве по 20 тисяч мешканців, і поступаючись у тогочасному відомому європейцям світі лише Константинополю. Потрапляючи на Русь, варяги дивувалися великій кількості фортець і звали територію України «країною міст».

Назва Русь — це всього лише давня назва України. А Україна, відповідно, більш молода (хоча вже й не така нова) назва Русі.

Така зміна назв країни є швидше правилом, ніж винятком. Скажімо, країна, яка нині відома як Китай, багатократно змінювала свою назву — кожен раз за ім’ям правлячої династії. Однак немає жодних сумнівів — під усіма цими назвами йдеться мова про один і той самий Китай і про китайський народ, який вповні зберігав етнічну спадковість.

Зовсім нещодавно тих же поляків звали ляхами, але це зовсім не означає, що ляхи не були поляками. Те ж саме — із українцями-русинами.

Той факт, що сучасна Росія запозичила історичну назву України є лише ознакою престижності імені Русі. Часто керівники тих країн, які вважають, що їм не вистачає своєї історії, намагаються привласнити чужу, більш авторитетну й шановану.

Офіційне літописання Київської Русі ХІІ століть відносить до слов’ян наступні племена: «поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани, волиняни». Літописцем до слов’ян не зараховано племена радимичів і в’ятичів. Слов’янські роди на території сучасної Росії зіштовхувалися й асимілювали з переважаючим чисельно фіно-угорським населенням. Окрім того, як каже літописець, радимичі й в’ятичі походять «від ляхів», тобто вийшли з території Польщі, а тому суттєво відрізнялися від інших слов’ян, об’єднаних русами.

В історії існує чимало «запозичень» чужих етнонімів. Сучасна Румунія запозичила свою назву від Риму, хоча римляни масово виселилися з території Румунії у 270-х рр., залишивши там місцеве латинізоване дакійське населення. За часів Середньовіччя Німеччина офіційно називалася «Священною Римською імперією», хоча внесок германців у Римську історію обмежувався переважно тим, що вони зруйнували Рим.

Саме ті землі України, які свого часу входили до складу Київської Русі, зберегли українську етнічну ідентичність.

На ім’я і спадок Київської Русі не може претендувати ще хтось, окрім народу, на споконвічній території якого розташовано основні державно-політичні, культурні й релігійні центри Русі — Київ, Чернігів, Переяслав, Канів, Білгород, Васильків, Вишгород, Юр’їв, Любеч, Овруч, Острог, Путивль, Новгород-Сіверський, Олешки, Прилуки, Володимир-Волинський, Луцьк, Галич, Львів, Звенигород, Теребовля тощо.

У вітчизняних літописах послідовно стверджується, що Руссю є виключно територія сучасної Центральної й Північної, а з кінця ХІІ століття — й Західної України. Жодні інші землі — ані Суздаль (Заліссся), ані Новгород, ані Смоленськ тощо — Руссю за часів Київської Русі не вважалися. Ніде в літописі не згадано ані «Суздальської Русі», ані «Заліської Русі», ані «Московської Русі» — все це пізні вигадки імперських ідеологів. Русь завжди була лише одна — Київщина, Переяславщина й Чернігівщина, а з кінця ХІІ століття — й землі Західної України.

Київська держава здійснила колосальні досягнення — розгромила хозарів, розбила численні войовничі тюркські народи, підкорила землі фіно-угорських народів (нинішню Центральну Росію). Особливо цінним був розгром у 1036 р. печенігів — тюркського племені, яке з IX століття контролювало більшу частину пониззя Дніпра і часто загрожувало самому Константинополю. Київ установив рівноправні відносини із Візантією та найбільшими європейськими державами. Ярослав Володимирович у відносинах з європейськими монархами виступає щонайменше як рівня, а подекуди й як зверхник — сюзерен.

Київська влада утверджується в Криму, коли під контроль Києва відійшли кримські володіння Хозарії, зокрема території колишнього Боспорського царства на Керченському півострові.

Частина тюркських племен у ХІ—ХІІ ст. були поселені на кордонах держави для боротьби проти інших кочовиків. Для решти кочовиків протистояння з Руссю закінчилися поразкою або відходом з території України, за винятком половців, які в низці битв були розбиті й ослаблені, але продовжували зберігати незалежність від Києва до самої монголо-татарської навали.

Вкрай важливі досягнення середньовічного Києва — християнізація та покровительство наукам та освіті.

Дуже часто московські імперські історики полюбляють говорити, що столиця «Русі» кудись переїхала з Києва, після його занепаду, який, мовляв, стався у XII столітті.

Але куди могла переїхати столиця Русі, якщо Володимиро-Суздальське князівство навіть Руссю не вважалося? І цьому підтвердження — сотні літописних згадок, яких цитувати — газети не вистачить.

Попри часті війни, Київ наприкінці ХІІ — на початку ХІІ ст., залишається головним політичним, культурним та єдиним релігійним центром для всіх земель, де правила династія Рюриковичів. Спроби відокремитися від Києва були доведені до кінця лише Володимиро-Суздальським князівством. Його князь Андрій Боголюбський 1169 року на короткий час захопив Київ, але вже 1173 року зазнав жорстокої поразки під Вишгородом від князів Київської династії, а невдовзі загинув.

Мстислав Хоробрий, захисник незалежності Русі від Суздаля та автор розгрому суздальців, навіть удостоївся церковної канонізації.

Хоча Суздалю в середині ХІІ ст. вдалося відокремитися від Київської держави, спроби суздальських князів встановити контроль на Руссю та основними підконтрольними їй землями (Новгородом і Смоленськом) провалилися. Русь зберегла незалежність. Київ залишився головним центром легітимності всіх земель, які входили до складу Київської держави протягом Х—ХІІ століть, потужним політичним, економічним і релігійним центром. Попри зміцнення влади місцевих династій у князівствах на периферії, за Київський стіл продовжується запекла боротьба.

Невдовзі Володимиро-Суздальське князівство розпалося під ударами князів Київської династії, зокрема Мстислава Удатного (сина Мстислава Хороброго), який, як і його батько, розгромив суздальське військо на р. Ліпиці 1216 року в одній з найбільших битв східноєвропейської середньовічної історії. Спроби суздальського князя Всеволода Велике Гніздо встановити окрему митрополію від Києва не привели до результату. Безпосередньо перед монголо-татарською навалою землі Новгорода, Смоленська та Полоцька залишаються міцно прив’язаними до Києва. У них, як правило, на той час керували князі, призначені великим Київським князем, або безпосередньо його діти.

Інша версія «переїзду» столиці з Києва пов’язується імперськими істориками з монголо-татарською навалою 1240 року. Проте, достеменно відомо, що навала не перервала державного життя в Києві. По-перше, монголо-татари відразу в 1241 році вийшли з території Русі в Угорщину. Згодом їхні невеликі пости зустрічалися за сто кілометрів на південь від Києва.

Уже в 1245—1246 рр. — через п’ять років після монголо-татарської навали, під час проїзду до монголо-татар посла Папи Римського Плано Карпіні та його повернення назад — у Києві був тисяцький, тобто управитель міста, а також інші знатні люди та єпископи. Населення від Волині до Києва вважали галицько-волинських князів Данила і Василька своїми князями. Вони дали учту в Києві на честь римського посла. У самому місті на той час перебували численні купці з італійських міст Венеції, Генуї, Пізи тощо. Це свідчить про досить швидке відновлення міста й торгівлі.

Київське князівство зберігалося до 1390-х років, поки не було ліквідоване литовськими князями. Проте згодом, у результаті національно-визвольної боротьби української знаті та населення в 1430—1440 рр., воно було відновлено й проіснувало до 1471 року. До першої згадки про українських козаків залишалося менше 20 років.

Тобто князівська історія Києва тривала тисячоліття після заснування міста й закінчилася за два десятиліття до того, як прапор боротьби за державність підхопила нова еліта — українське козацтво.

Міцна державницька ідеологія була в нас уже в ХІ—ХІІ століттях.

Літопис подає дві дуже показові історії, що легітимізували вивищення Києва: «... По сих же літах, по смерті братів сих (Кия, Щека і Хорива), утискувалися (поляни) деревлянами та іншими навколишніми (племенами). І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: «Платіте нам данину». Поляни тоді, порадившись, дали (їм) од диму по мечу. І понесли (це) хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: «Ось, знайшли ми данину нову». А ті запитали їх: «Звідки?». І вони сказали їм: «В лісі на горах, над рікою Дніпровською». А ті запитали: «Що вони дали?» І вони показали меч, і мовили старці хозарські: «Недобра (се) данина, княже. Ми здобули (її) однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель». І все це збулося, (бо) говорили вони не зі своєї волі, а за Божим повелінням...»

Українська літописна традиція свідчить, що апостол Андрій дійшов до Києва, де сказав учням, які були з ним: «Вірте мені, що на цих горах возсіяє благодать Божа; велике місто буде тут, і Господь воздвигне там багато церков і просвітить церковним хрещенням».

Усе це наші предки пречудово пам’ятали. У 1086 р. великий київський князь Всеволод наказав збудувати в Києві Андріївську церкву на честь відвідин апостола Андрія Скіфії. Між тим, нині наша історія ще навіть не осмислена. Хоча в нас уже 20 років є можливості читати історію такою, як вона була.

Після пари століть нав’язаної амнезії невже нам потрібен Збігнев Бжезинський, щоб придивитися до власних джерел і усвідомити своє значення?

КОМЕНТАРI

«ПОТРІБНА ДУХОВНА ТРАНСФОРМАЦІЯ НАРОДУ»

Мирослав МАРИНОВИЧ, віце-ректор Українського Католицького Університету, очільник Українського відділення міжнародного ПЕН-клубу:

— Звичайно, мені, як і будь-якому українцеві, дуже приємно, що Бжезінський розуміє ключову роль України в геополітичному просторі. Бжезінський бачить Київ як епіцентр, звідки почалася цивілізація, відповідно інакше бачить роль Росії та України.

Я з деякою обачністю ставлюся до тези про занепад Заходу. Вона широко обговорюється, і для цього є досить підстав, проте західна цивілізація вже не один раз продемонструвала здатність до відродження. Тому я не думаю, що в майбутньому відбуватиметься лише механічне згасання Заходу й піднесення Сходу, як кільканадцять століть тому, коли згас Схід і відбулося піднесення західної цивілізації. Але піднесення ролі Сходу, його пожвавлення — це очевидний факт. Зважаючи на це, я давно маю відчуття, що значення серединного простору між Заходом і Сходом (а слов’янщина потрапляє в нього) посилюватиметься. Але не в суто російський спосіб, коли Росія підміняє собою Схід, виступаючи контрагентом Заходу, його головним супротивником. Схід відновить своє значення балансу для Заходу, а Київ — це той епіцентр, який може згармонізувати Схід і Захід у серединному тілі й завдяки цьому буде однаково відкритий на одну і другу півкулю. Мені дуже симпатична думка про те, що ця філософія має бути підкріплена певними політичними, міжнародними рішеннями.

Щоби втілення цієї ідеї Бжезінського стало можливим, маємо бути відкритими для духовних багатств Заходу і Сходу. Поки що ми ніяк не можемо виплутатися з наших внутрішніх суперечностей. По-перше, дуже часто повторюємо суто російську модель — антитези до Заходу. Ми, звичайно, відрізняємося від суто західної, латинської цивілізації, але ця відмінність не повинна означати ворожої протиставленості — так, як це завжди відповідало моделі Третього Риму. Друга наша хиба — це духовна самоізоляція: ми, називаючи себе містком між Сходом і Заходом, насправді блокуємо виїзди на цей місток, чи то із західного боку, чи зі східного. Інакше кажучи, дуже часто формула захисту нашої ідентичності — опозиція і до Заходу, і до Сходу водночас. Це абсолютно хибна позиція — втечі від проблеми, а не розв’язування її. Потрібна духовна трансформація народу — маємо бути впевненими в собі. Замість страху перед усім світом ми повинні мати впевненість у тому, що посідаємо дуже важливе місце на геополітичній карті. Відповідно, в нас є певна місія, обов’язок перед людською цивілізацією. Цей обов’язок означає бути відкритим на впливи і Заходу, і Сходу.

«...КОНСТРУКТИВНА НЕОБХІДНІСТЬ»

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, проректор Національного університету «Острозька академія»:

— Пропозиція З. Бжезінського, яку він озвучив у своїй книжці «Стратегічне передбачення» і яка зводиться до того, щоб перенести Раду Європи зі Страсбурга до Києва, комусь може видатися дивацтвом, комусь утопією, а комусь... конструктивною необхідністю. Він не раз наголошував на особливій важливості України в нинішніх геополітичних реаліях — адже це країна зі значною територією та населенням, з великими природними багатствами й рекреаційними можливостями, з відносно високим рівнем освіченості населення, представники якого не раз і не два демонстрували свої здібності. Зрештою, Україна є важливим «транспортним коридором», перебуваючи між «Заходом і Сходом».

Важливість України для Європи, звісно, розуміли й до З. Бжезинського. Наприклад, про це говорили англійські інтелектуали і деякі англійські політики перед Другою світовою війною. Добре розумів ціну «українського питання» «батько Сталін». Як, зрештою, це розуміють і сучасні російські політики, намагаючись затягнути Україну чи то в «Русскій мір», чи то в Євразійський союз.

Розуміли значення України й українські мислителі міжвоєнного періоду. Вони навіть намагалися вибудувати своєрідні «месіанські» теорії. Так, М. Хвильовий висунув свого роду теорію «азіатського ренесансу»: мовляв, Захід уже вичерпав свою енергію творення; водночас зростає енергія Сходу; і в цих умовах Україна може стати центром «азійського ренесансу», який поєднає культуру Заходу та енергетику Сходу. Майже так само міркує З. Бжезінський, ведучи мову про потребу перенесення Ради Європи до Києва. Релігійний філософ А. Річинський у ті ж часи говорив про те, що саме українці здатні об’єднати західне християнство зі східним і тим самим посприяти духовному об’єднанню Європи. Навіть В. Липинський, який намагався максимально реалістично дивитися на речі, говорив про Україну як інтегратора Західної та Східної Європи.

Однак Україна так і не стала центром «азійського ренесансу», як і не стала європейським інтегратором. Більше того, на її землях відбулася одна з найбільших гуманітарних катастроф ХХ ст. Спочатку «вождь народів» Й. Сталін вирішував «українське питання» з допомогою обезголовлення української інтелігенції, масових репресій і Голодомору, а потім Україна опинилися в кривавому місиві Другої світової війни. Інакше кажучи, українці внаслідок різних причин не скористалися своїми можливостями. Навіть можна сказати так: ці можливості в низці випадків спрацювали проти них.

А чи зможемо ми зараз скористатися власними перевагами? Спостерігаючи за тим, що робилося і що робиться в Україні, радше, матимемо негативну відповідь, ніж позитивну. Спробуйте відповісти хоча б на декілька питань: чи захочуть європейці переносити Раду Європи в країну, де панує тотальна корупція, де, на думку тих же європейців, існують політичні переслідування, де звичною практикою є рейдерство, де немає незалежного й справедливого суду, де в міліцейських відділках катують і навіть убивають людей, де немає добрих доріг, де просто «дике» транспортне сполучення, де території захаращені сміттям, яке не переробляється?.. Перелік цих болючих для нашого суспільства проблем можна продовжувати. До речі, нещодавно в мас-медіа Заходу багато йшлося про варварське винищення бездомних тварин, яке здійснюється в Україні до Євро-2012. А зараз говорять про велику смертність людей від морозу. На жаль, це проблеми, які створюють нам не москалі, американці чи ще бозна-хто. Це проблеми, які ми самі собі створюємо.

Боюся, з таким «багажем» претендувати на перенесення Ради Європи до Києва ми не маємо підстав; навіть претендувати на помірну євроінтеграцію буде проблематично. І все ж... З. Бжезинський показав нам перспективу. А далі все залежить від нас.

Хотілося б бути оптимістом...

«БЖЕЗИНСЬКИЙ ОЗВУЧУЄ ТЕ, ЩО ДАВНО ВИСИТЬ У ПОВІТРІ»

Євген СВЕРСТЮК, публіцист, громадський і політичний діяч:

— Збігнєв Бжезинський — політичний мислитель широкого діапазону. Він озвучує те, що давно висить у повітрі. Дивлячись на геополітичну карту світу, він підіймається над сучасними політичними реаліями. Це цілком твереза і ясна думка. Звичайно, Бжезинський підноситься над кон’юнктурою моменту й над політичною погодою, яка зараз панує у Києві. Він розуміє, що це — сезонне захмарення, але в цілому Україна є центром Європи. І про це багато написано. Проте нині озвучення такої думки є дуже важливим. Для того, щоб ці думки народжувалися в Україні, треба, щоб була висока, незалежна, світла голова. Енергія народжується у великому серці й великому розумі, й вона має в чомусь або в комусь поляризуватися. Українське суспільство зараз дуже занедбане й духовно пасивне. Ми переживаємо період «відпливу», під час якого діють занепадницькі настрої, а тому всяка смілива думка буде здаватися дивною в нашому контексті. Українські політики, навіть найсміливіші, не говорять — вони нявкають. Обиватель навіть не признається, що він українець. Це — типовий дух відпливу. Нині ми переживаємо великий сором, під час якого не народжується ніяких сміливих та перспективних думок. Але з часом вони прийдуть.