Віра в силу добра живе
Нині й дитина твердо знає, що папороть не цвіте, бо розмножується спорами. Але варто ступити в гущавину цього дивовижного пралісу, уявити, як пір’ясте різьблене листя сягає височини найвищої сосни, а поміж ним неквапно бродять динозаври, як десь на самісінькому дні підсвідомості ледь чутно дзеленькає: а раптом... Раптом для тебе, єдиного, сяйне в чарівну купальську ніч дивоцвіт папороті. Всупереч усім законам природи, доказам розуму, очевидності буття... У дитинстві, років в десять-одинадцять, прочитала я видану в серії ЖЗЛ книжку про Томазо Кампанеллу, про цього монаха — подвижника добра, засудженого інквізицією за непокору догматам Церкви. Приречений на смерть у підвалах кам’яниці, Кампанелла написав свою мрію-трактат «Місто Сонця» — земний рай, побудований на підвалинах Віри, Надії і Любові, освячених мудрістю і терпінням. Його назвали утопістом, а він був квіткою папороті серед людського пралісу. І він, і Прометей, і Христос, і Данко. Справжні й вигадані, такі несхожі, різних вірувань і різного часу, вони в одному були єдині — жоден не тримав у руках зброї, а в серці — зла. Тисячу разів поруйнована віра в силу розуму та добра й досі жива, як і підсвідома надія хоча б один-єдиний раз за життя хоч одного покоління знайти цвіт папороті купальської ночі. Нізащо не погоджуйтесь, що це неможливо, бо хто стукає, відчиняється тому.
