Війна батьківщини Сталіна з батьківщиною сталінізму

Різнолика реакція на війну з Грузією швидко линула у ЗМІ й Інтернет. Але розпочате обговорення ще далеке від проникнення у першопричини. Останнім часом публічна полеміка у нас або відсутня, або імітується, обсяг «питань без відповіді» стає все більшим. Значить, почате обговорення обов’язково треба продовжити.

Відразу скажу, що людський вимір війни — мабуть, найважливіший, найбільш заплутаний і страхітливий — у короткій статті не обговорити. Я залишу його за дужками та нагадаю, що лише російська й грузинська православні церкви спільно закликали уникнути кровопролиття. Геополітична складова навпаки — доволі зрозуміла та прозора. Росія показала, що світ не є однополярним, і дала свою відповідь на самопроголошення Косово, бомбардування Белграда, введення військ до Афганістану й Іраку, на розширення НАТО... Здавалася б, усе правильно, справедливо, давно пора. Проте щось заважає тріумфувати й плескати в долоні. Що саме?

РОСІЯ ОПИНИЛАСЯ У ПОВНІЙ ПОЛІТИЧНІЙ ІЗОЛЯЦІЇ — ЧОМУ?

Визначмо, куди рухаються наші сусіди? Погляньмо, що сталося довкола нас за останні 15— 20 років, куди втекли колишні мешканці соцтабору, куди йдуть колишні республіки СРСР? Майже всі «братські країни» розпрощалися зі сталінізмом і звернулися до демократії. На практиці вони позбулися комуністичних чиновників (тобто провели люстрацію), здійснили (часто з великими складнощами) реституцію — повернули власність тим, у кого комуністи її незаконно відібрали. Багато хто відновив конституцію, правові норми (з неодмінною адаптацією та модернізацією), що існували до приходу «народної влади». Колишні соцсусіди створили різноманітні незалежні «інститути національної пам’яті», які відновлюють їхню історію, що десятиліттями цензурувалася. Зібрані по крихтах матеріали ці інститути направляють у школи й у ЗМІ. Країни, про які йдеться, повертаються до своїх традиційних, докомуністичних цінностей, відновлюють власну ідентичність і входять у європейську сім’ю народів. Ніхто не скаже, що ці багатоскладові процеси проходять гладенько, що демократії, що формуються, не стикаються зі старими й новими проблемами. Але загалом вектор руху від сталінізму до Європи, до демократичних цінностей абсолютно очевидний і цілком успішний. Достатньо нагадати, що середні прибутки населення, скажімо, в колишній радянській Балтії, що не має ні нафти, ні газу, перевищують нинішні прибутки росіян не на відсотки, а в рази! А в Калінінградській області ставиться завдання на найближче десятиліття — наздогнати сусідню Литву.

А що міняється у нас? З середини 80-х процес десталінізації обережно, але виразно й гласно розпочався в Радянському Союзі. Справу Горбачова, ледве не зламану й не зупинену ним самим, на початку 90-х продовжив Єльцин, хоча пам’ять про себе він лишив не дуже добру. Але прихід Путіна означав, що прощання з радянськими часами було припинене.

Що демонструють наші медіа. Сьогодні багато хто здивований — який відсталий у нас народ. У телегрі «Ім’я — Росія» на першому місці за популярністю опинився Сталін. Але з чого дивуватися, якщо основні телеканали й інші ЗМІ належать державі; у свідомості більшості осідає рівно те, що влада запускає в «зомбіящик». Відомо — і революції, і контрреволюції починаються в душах, а не на барикадах. А що саме заштовхується в душі, ми добре пам’ятаємо — від такого ж довгого, як і вбогого агітсеріалу «Сталін — лайф» до не всіма поміченої «душевної» статті в загальнонаціональній газеті про багатодітного батька, якому одному доводиться піднімати дев’ятеро дітей. Коли оповідь доходить до кульмінації, коли у читача навертаються сльози, і постає болісне питання — як усю цю вбогість і стреси витримує овдовілий чоловік, талановитий журналіст пропонує ненав’язливу відповідь; адже наш герой — справжня людина, людина «сталинской закалки»!

А що у школах і вузах? За минулі 20 років у нас не виникла нова патріотична, гуманітарна освіта. У Третьому рейху за командою Гітлера було створено Центральний науково-дослідний інститут націонал-соціалістичної ідеології та виховання, однак після 1945 року про нього ніхто не згадував. Коли ж сьогодні читаєш нашу учбову літературу, виникає відчуття, що Інститут марксизму-ленінізму не лише не закритий, але й не змінив вивіски. У забороненій для критики книжці Філіппова з історії для вчителів, що нещодавно з’явилася, Сталіна названо «великим політичним менеджером». Не дивно, що нинішня молодь настроєна просталінськи навіть більше, ніж старше покоління, а на Червоній площі, там, де знаходиться вічно живий, дорослі дядьки й тітки щороку привселюдно пов’язують тисячам нетямущих яскраво-червоні піонерські краватки. Як кажуть, час назад!

Картина нашої історії принципово не міняється. Під музику відновленого сталінського гімну реабілітацію останнього російського імператора провести неможливо. Подібні символічні дії мають глибокі наслідки. Фактично вони оголошують усю 1000-річну дорадянську історію «неправильною», а катастрофу радянських сімдесяти років — правильною. Існуюча влада де-юре і де-факто стала спадкоємицею влади радянської, що знищила стільки співвітчизників, скільки не снилося ніякому Гітлеру. Тому назвати офіційно кількість жертв вони не можуть, адже за це доведеться відповідати! Інакше кажучи, влада оголосила себе продовжувачкою держави, у якій життя трьох поколінь людей супроводжували кошмари: червоного терору, масового терору, громадянської війни, розкозачування, розкуркулення, голодомору, великого терору, масових передвоєнних і воєнних депортацій багатьох народів (їх депортували не за співпрацю з фашистами, а за опір радянській владі!), гулагу, варварського руйнування церкви, тотальної цензури всього духовного й інтелектуального життя, постійного політичного, ідеологічного, а часом і озброєного насилля над громадянами багатьох сусідніх держав...

І при цьому Кремль переконаний, що вибачатися йому немає за що?!

Зі сказаного випливає настільки ж сумний, наскільки очевидний висновок: колишній «соцтабір», саме це слово там без роздратування не згадують, повертається до цивілізованих норм життя, тоді як російська номенклатура нав’язує нам шлях модернізованого сталінізму. Під радісний політтехнологічний виск про Росію, що встає з колін, ми насправді все глибше провалюємося у похмуре минуле!

Поговорімо про Росію та сусідів конкретніше, чому ж росте ізоляція.

У дні цхінвальських битв до Москви ніхто не прилетів, а ось у Тбілісі пройшов масовий мітинг, на якому свою солідарність демонстрували лідери півдюжини держав. Чому наші недавні друзі нас покинули? Розгляньмо кілька конкретних сюжетів...

Однією з трагічних ран польської самосвідомості лишається трагедія Катині. Десятки тисяч польських офіцерів — квіт нації — були інтерновані, а потім на підставі таємного розпорядження Сталіна розстріляні під Харковом, Осташковом і Смоленськом. Єльцин устиг офіційно вибачитися перед поляками за це лиходійство, проте останнім часом стосовно катинської справи Москва дає зворотний хід. Її розслідування припинено, а новий фільм Анджея Вайди «Катинь», який приголомшує своїм драматизмом, правдою і глибиною, заборонений до показу в нашій країні, хоча нам він потрібніший, аніж полякам.

Російсько-польську картину доповню іншою маловідомою деталлю з історії наших відносин. За двадцять років до Катині Червона армія вперше напала на Польщу і здійснила кидок на Варшаву. Але похід на чолі з Тухачевським-Сталіним закінчився трагедією. Десятки тисяч наших співвітчизників потрапили у полон і всі до одного загинули. На відміну від польської влади, ні радянські, ні пострадянські керівники ніколи не намагалися ні врятувати, ні увічнити пам’ять своїх співгромадян. Та це й не дивно, чи варто згадувати про якісь 70 тисяч трупів, адже совість номенклатури пройшла «сталинскую закалку».

Чи варто тепер повторювати риторичне запитання — чому президент Качиньський прилетів на мітинг до Тбілісі, а не до Москви? Чи поквапився б він до Грузії, якщо б наша прокуратура провела чесне і повне розслідування катинської трагедії з всіма належними висновками?

Естонія нині також сусідня країна, її президент також полетів до Тбілісі, хоча за місяць до цього побував у Росії. (Але про поїздку до нас — трохи пізніше.) Нещодавно тамтешній суд розпочав розслідування щодо пана Мері, звинуваченого в причетності до депортацій естонців. Ще раніше Міжнародна комісія з розслідування злочинів проти людяності, що працювала в Таллінні, документально підтвердила факти насильницької депортації громадян. Було підтверджено, що, наприклад, 14 червня 1941 року до Сибіру з Естонії цілими родинами було вислано більше 10 тис. осіб (понад 5 тис. жінок, більше 2500 дітей молодше 16 років). Туди ж депортували не менше 400 естонських євреїв. Кремль досі не засудив це НКВСне звірство і не приніс ніяких вибачень. Натомість наші ЗМІ стали дружньо захищати і морально підтримувати останнього Героя СРСР пана Мері.

Картина наших взаємовідносин була б спрощеною, якби я, як і при аналізі контактів по лінії Москва — Варшава, не пригадав про інший нещодавній випадок, який погано вкладається в рамки здорового глузду. Перебуваючи на початку серпня в Росії, президент сусідньої країни Томас Ільвес взяв участь у роботі міжнародного конгресу угро-фінських народів, що проходив у нас. Виступивши в Ханти-Мансійську, президент закликав їх до суверенізації, тобто, перекладаючи на буденну мову, до виходу зі складу Росії. Пам’ятається, політик іншого масштабу — генерал Де Голль — дозволив собі щось схоже — перебуваючи у франкомовній частині Канади, він вигукнув — «Вітаю вас, мешканці вільного Квебеку». Треба зазначити, що наступного дня йому довелося залишити «країну кленового листа» і більше ніколи не користуватися її гостинністю, бо така поведінка не сумісна ні з людськими, ні з міжнародними, ні з дипломатичними нормами. Що ж до пана Ільвеса, наступного після виступу в столиці хантів і манси дня, йому вручали хліб-сіль в іншому російському місті, а наша загальнонаціональна газета з радістю інформувала про це у фотоматеріалі й репортажі на всю першу шпальту.

І тут у мене є запитання не до естонців, а до наших керівників — панове, невже таке хамство дозволено залишати непоміченим і без жодного на нього реагування? Чи для когось є головним не престиж Росії, а домовленість щодо прокладання «Північного потоку» через територіальні води сусіда?

Ще один учасник тбіліського мітингу — Президент Віктор Ющенко. Але і з цим візитом без звернення до історії не розберешся. Ющенко першим надав великого розголосу трагедії, що отримала назву Голодомор. Взимку 1932—1933 років багато українських сіл були блоковані військами НКВС. Перед цим всі запаси продовольства вилучалися. Справа дійшла до людожерства. Мільйони людей померли з голоду, а ті, що вціліли і могли рухатися, навесні поповзли вступати в колгоспи. Так проводилася сталінська колективізація сільського господарства! До того, як про це заговорила вся Україна, у нас про трагедію практично нічого не писали. Тепер Київ оголосив катастрофу голодної зими геноцидом росіян проти українців.

Що відповідають на це наші горе-історики? Дуже обурюються, не погоджуються, вважають заяви України свідомою образою росіян, називають інші цифри жертв і пояснюють подію важкими і неминучими витратами індустріалізації. Адже гроші на будівництво домен і мартенів можна було отримати тільки за рахунок максимального експорту сільгосппродуктів. Але це і є оновлений сталінізм!

Чому — та тому, що історія Росії так і не написана і мало хто знає, що індустріалізація розпочалася у нас не в роки сталінських п’ятирічок, а в роки правління Миколи II. Причому з 1890 по 1916 роки темпи зростання російського ВВП були найвищими у світі. Перше «економічне диво» ХХ ст. відбувалося не в післявоєнних Німеччині і Японії, а в Росії. За підрахунками Д.І. Менделєєва, який був не тільки великим хіміком, але і зачинателем росієзнавчих досліджень, до 1930 року (коли б не було більшовиків) Росія переходила з 4-го на 1 місце у світі за рівнем ВВП (а не на 10-е, як зараз). Руйнування економіки в роки Громадянської війни, конфронтація з усім навколишнім світом і з власним народом потребували від радянських володарів здійснення найжорстокішого контролю над суспільством в цілому, над кожною людиною і кожним виробничим осередком, зокрема. Російських селян, що працювали так, як уміють ще тільки польські і китайські селяни, заганяли в радянські колективні господарства, де їх було легко контролювати. Голодомор організували не росіяни проти українців — це пропаганда, а номенклатурно-більшовицька влада проти всіх народів нашої країни. Це був перший в історії випадок геноциду проти власного народу, колесо смерті прокотилося по росіянам і українцям, казахам, народам Поволжя і Дону, монголам, кавказцям.

І ось тепер — Кремль, усвідомлюючи свій глибинний зв’язок з радянською номенклатурою, сталінщину не здає. Але і Київ виходить зі своїх вузько прагматичних інтересів. Маючи всі можливості назвати речі своїми іменами, там хочуть врятовуватися самостійно, не думаючи про те, що в Росії живуть не тільки неосталіністи, але і багатостраждальний народ, який все одно, рано чи пізно, розставить всі крапки над «i». І в наш календар, як і в український, дні голодомору буде внесено чорною, трагічною позначкою.

Отже, час робити висновки. У цьому складному і суперечливому світі, де за місце під сонцем доводиться боротися, власті завжди виборюють інтереси сталінізму, але, далеко не завжди — інтереси держави. Поки ми не позбудемося «сталінського загартування», навіть наші найближчі сусіди в гості нас не покличуть і до нас з чистими помислами не прийдуть. Протистояння однополярного світу з позицій Леніна — Сталіна призведе до зростання конфронтації, але не зможе привести до перемоги. І в топці цього рукотворно-безглуздого конфлікту палатимуть всі нові й нові ресурси, що виснажують і що знекровлюють Росію.

Симптом номер два.

П’ЯТИДЕННА ВІЙНА І ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Чому розпадаються держави, створені за сталінськими лекалами? Ми всі ще пам’ятаємо те, що зберігалася сім десятиріч більшовицька назва країни, так, це був СРСР. Тисячолітнє слово Русь зникло, бо Росія в розумінні Леніна, Троцького, Сталіна служила банальним хмизом у вогнищі світової революції. Передбачалося, що в міру розгорнення «народних волевиявлень», нові соцкраїни легко і невимушено перетворяться на нові республіки Союзу, що розширяється. (Щось схоже зробив свого часу президент Насер, назвавши свою державу Об’єднаною Арабською Республікою. Ненадовго до неї увійшла Сирія, але потім Єгипет знову залишився єдиної ОАР і тоді він повернувся до колишньої назви). Тому і сам «первинний», початковий Совсоюз зшивався, як унія різних нацдержав — Білорусі, Башкирії, Евенкії і т. д. і т. ін. Формальне декларування рівності націй в СРСР супроводжувалося дійсним вибудовуванням їх у складну імперську ієрархію союзних і автономних республік, національних країв, округів, областей. У Російській імперії нічого схожого не було, в ній реалізовувався рівногубернский, демократичний устрій держави.

Проведене більшовиками нарізання за національною ознакою насправді майже безглузде, бо етнічно чистих територій не буває, більше того навіть окрема людина у своїй генеалогії має завжди різноетнічні складові. До речі, якщо особливо говорити про Росію, треба мати на увазі, що, незважаючи на кризову демографічну ситуацію, за кількістю генетичних «не захворювань» ми є світовими лідерами і одна з причин цього — найширший міжетнічний шлюбний вибір, здійснюваний протягом багатьох поколінь. Тобто наша демографічна криза — від придбаних, соціальних, а не генетично закладених захворювань. Інший очевидний чинник, той, що робить неефективним нацдержавні утворення полягає в тому, що багато представників даного конкретного етносу проживають за межами своєї території, це характерно для мегаполісів і інших середніх і навіть малих міст. У результаті, скажімо, удмурт в Петербурзі не має тих прав, які він мав би в Удмуртії, аналогічно і з не-удмуртом, який не має в Іжевську таких можливостей, які він може отримати в іншому регіоні.

Що ж виходить «на виході» криво зварґаненої будівлі сталінської державності? Відомо що — міжетнічне напруження, зростаючий потенціал міжнаціональної ненависті, який виливається в політичні конфлікти, а іноді в криваві етнічні чистки. У перспективі держави, побудовані за ленінсько-сталінською моделлю, не розширюються, а розпадаються. Задуми тиранів ведуть до результатів протилежним їхнім намірам. Наші політики і, з дозволу сказати, наші аналітики так і не зрозуміли — чого це розпався СРСР? Хоча про підступи ворогів, підступні задуми Єльцина і ще більш підступні — Горбачова сказано чимало. Але в Чехословаччині, Югославії, Азербайджані, який втрачає Нагірний Карабах, а тепер і в Грузії, яка з трьох автономій зберегла лише Аджарію, ні Єльцин, ні американські сіоністи особливо себе не виявили. А ось сталінська спадщина в організації їхньої державності очевидна. До речі, і братній Китай, який отримав не зрозуміло за що тисячу квадратних кілометрів нашої території — острови на Амурі — (площа Південно-Осетії — менше 4-х тисяч кв. кілометрів), почувши вибухи в Цхінвалі, скромно промовчав. Ще б пак, адже до складу народної республіки входить і Внутрішня Монголія, і Синцзян-Уйгурська автономія, і Тибет...

Власне, мене, передусім, цікавлять висновки, які випливають для нас, для Російської Федерації. Чи можемо ми, хоча б з другої спроби, проминути сталінський капкан? У принципі можемо, але, пам’ятаючи, що не існує ідеї, яку не можна було б довести до абсурду. Так у чому ідея?

По-перше, всі наші етноси повинні мати гарантовану можливість реалізації своїх культурних прав, вони повинні мати школи, книгозбірні, ЗМІ рідною мовою на всій території країни, а не лише в автономії. Адже й сьогодні мечеті діють не в одній Чечні, а синагоги — не лише в Єврейській АО. У цьому якраз полягає спадщина історичної Росії, а не СРСР, причому найбільші буддистські, ісламські, католицькі центри створювалися не в Елісті й не у Варшаві, а в Санкт-Петербурзі та Москві. Державною мовою Росії була і завжди буде російська.

Що ж до політичних прав, вони в усіх росіян повинні бути однаковими і якщо в Казані губернатором оберуть Шаймієва — чудово, нехай працює, ну а якщо переможе Абрамович, Тулєєв або Ткачов, значить їм і керувати наступні чотири роки... Проте, я сильно погарячкував, зараз міркувати на цю тему надутопічно, бо вибори тепер «сталінські»...

І ще декілька уточнень. Відомо, що найсильніші негативні переживання людина відчуває, коли зачіпають її релігійні та національні почуття. Тому зміни національно-територіального устрою можливі лише як результат активності знизу, як підсумок тривалих, відкритих і демократичних обговорень, почутих владою. Адміністративні перетворення можуть пройти поетапно, через декілька років після одного чи двох референдумів, проведених за підсумками всеохоплюючих обговорень. Можливо, в ряді територій (наприклад, у тій же Татарії), потяг, як кажуть, уже пішов і повернення до територіального поділу неможливе. І все ж таки, новітні події знову показують, що збереження національних утворень може ставити під питання саме існування саме малих народів.

І ще один істотний штрих. Важко зберігати єдність держави, якщо немає навіть спільного слова для назви всіх її громадян. Час погодитися, що в нас таких слів два — «русский» і «россиянин», ну, а хто і як саме себе ідентифікує — річ особиста. Успіх можливий якщо державні й недержавні ЗМІ проводять концепцію міжетнічного зближення, за якої кожен росіянин у нашій країні відчуває себе, природно, росіянином, але трошки й кавказцем, і трошки «северянином», а кожен представник північних народів — це й трохи росіянин, і татарин... Та не смішно це, це серйозно і так робили багато хто. Приблизно так чинять у Дагестані. А в США будь-який громадянин вважає себе американцем, хоча там живуть не лише всі нації, але й усі раси. Процес інтеграції намічається тепер і в Євросоюзі. Але ми ж живемо разом не 10 і не 200, а 1200 років!

ДЕСТАЛІНІЗАЦІЯ, ЧИ МОЖУТЬ НАМ ДОПОМОГТИ БЛИЗЬКІ І ДАЛЕКІ СУСІДИ?

Відповім на це запитання коротко, звертаючись до нещодавнього минулого. Визнаємо, що межувати з СРСР було справою вкрай небезпечною. Майже всі радянські сусіди швидко переходили до «будівництва соціалізму» або просто «вступали» до складу Союзу. Відомий лише один виняток — це Фінляндія. Після трьох воєн із червоним сусідом, у повоєнні роки вона мала дуже дружні відносини з Москвою, відмовчувалася й ніколи не робила ніяких ворожих щодо СРСР заяв. Тоді б фінам і на думку не спало влаштовувати щось на зразок третього позиційного району, навпаки, база в Поркалла-Удд довгі роки використовувалася радянськими військовими моряками. Свій суверенітет фіни гарантували «дружбою» з Радянським Союзом, яку доповнювали надійними зв’язками з Великою Британією та США. Лавіруючи між всіма, фіни змогли створити одну з найбільш економічно розвинутих держав світу, а їх некорумпованість і демократичність належать, як відомо, до зразків найвищої проби. (Власне, Фінляндія і є Росія, в якій перемогли білі, а не червоні. Не будь більшовиків, і ми б досягли не меншої планки, ніж Суомі!)

Сьогодні, мабуть, лише Азербайджан і Казахстан враховують фінський досвід, вони дружать і з Росією, і з Китаєм, і зі США. Міркуючи з позицій громадянського суспільства, потрібно визнати, що така лінія полегшує ліберальний маневр у Росії, не сприяє зміцненню російських яструбів і є зручною для стійкого реформування самих сусідніх з нами держав.

А яка роль традиційних демократій? Конфронтуючи з колишнім СРСР, Америка і країни старої Європи досить успішно проводили жорстку, принципову лінію. Коли раніше йшлося про порушення міжнародних норм, законність, права людини, Захід, згадую про це з вдячністю, умів поводитися дуже й дуже твердо. А ось сьогодні всі знають, що корумпована влада, неправова держава, сировинна економіка, цензуровані ЗМІ — найважчий тягар Росії. Але ніякого невдоволення з цього приводу від «старого» і «нового світу» ми не чуємо. Схоже, Захід і сам уже давно не «білий і пухнастий». Та й слабкість Росії, очевидно, багато кому на руку. Адже зробити навіть елементарний крок — притиснути казнокрадів, які зарвалися і мільярдами переправляють наші гроші до їхніх банків там не можуть, повинні, але не хочуть! Виходить, розраховувати нам залишається на самих себе?!

Поставимо тепер і таке запитання: десталінізація Росії

А ЩО НАТОМІСТЬ?

Із недавніх часів в пам’яті залишилося слово «антирадянський». Так називали все, що оголошувалося перешкодою більшовицькій державі. Сьогодні потрібно зрозуміти, що сталінізм — синонім поняття «антиросійський». Терміни сталінізм і фашизм багато в чому сходяться. Тим часом, Сталін — просто учень Леніна, тому і починати розгляд треба з Ілліча.

Усе свідоме життя Ленін мріяв про владу, сила цього прагнення була незрівнянна з іншими бажаннями, вона перевищувала навіть його власні психофізичні можливості. Повторю, що поведінка цієї людини не пояснюється любов’ю до Бога, Батьківщини, до прекрасного, до пізнання, науки, жінки або дітей — все це малопомітне. Над всім домінує любов до влади. Спробую коротко обгрунтувати сказане.

Для отримання влади Ленін створив специфічну команду, яку називають партією, соратники похрестили її орденом меченосців. Усвідомлюючи, що перемогти на виборах він не може, Ілліч робить ставку на таємну змову і силове захоплення важелів управління. Для виправдання путчу потрібна якась теорія, її прийнято називати ленінізмом. Це «вчення» замінило собою марксизм, ставши його знівеченою і спотвореною версією. Теорія Леніна — Сталіна співвідноситься з оригіналом приблизно так само, як співвідноситься з ним маоїзм або ідеї чучхе.

Крім партії і теорії, для захоплення влади потрібні були гроші. І політичний кримінал розгортає в країні терор, експри, грабує банки і заможних громадян. Але цих коштів у Росії, яка не знає про ленінізм і не має з ним нічого спільного, не вистачало. Тоді, у розпал Першої світової «вірні люди» домовляються про фінансування з німецьким МЗСом, тобто з владою держави, воюючої з Росією. З лютого 1915 р. по жовтень 1917 р. керівники РСДРП отримали 60 млн. DM (за теперішніх часів, з урахуванням інфляції, це приблизно півмільярда доларів). Тепер грошей вже вистачає, щоб захопити владу (тут вождь випереджає генерала Власова, який частково повторював більшовицький маршрут, створивши під час війни на кошти ворога антиурядові озброєні формування; але перший був щасливіший другого і потрапив за свої діяння не на шибеницю, а до мавзолею).

Прийшовши до влади, більшовики зіткнулися з новою проблемою — як її утримати при відсутності підтримки у суспільстві. Але і цього разу вождь знаходить рішення, яке полягає в небаченій в політичній історії двохходівці. Спочатку, в березні 18 року, підписується Брестський мир, і Росія виходить з війни. Нагадаю, що Росія разом з Англією та Францією входила до Антанти, яка, не дивлячись на зраду більшевизованої держави, перемогла Німеччину і Австро-Угорщину. Так Леніну вдалося позбавити Росію перемоги і програти Німеччині з її союзниками, які, через кілька місяців капітулювали перед Антантою. Навіщо Ленін всіх кинув — передусім, тому, щоб російська армія (більше 10 млн. ) повернулася додому. Це було необхідною умовою другого ходу — розколу країни на два табори і розв’язання громадянської війни. Давня мрія Володимира Ілліча про перетворення війни імперіалістичної на війну громадянську збулася, але і братовбивча бойня не знищувала необхідної кількості есдеківських ворогів.

Визнавши м’якотілість свого задуму, у 1918 році Ілліч зібрався залишити цю невдячну країну. Але тут на допомогу прийшли товариші — Троцький і Свердлов провели серйозну розмову з головою РНК і пояснили, що справу революції кидати ніяк не можна, що вихід є. У чому, спитав вождь — як в чому — в розв’язанні масового кривавого терору, відповіли тверді іскрівці. Ударивши на знак злагоди по руках, на тому і порішили, доповнивши Громадянську війну, що забрала 15 млн. життів, червоним терором, який за кілька днів, без всякого суду, знищив 10 тис. людей. Роль створеної більшовиками для організації масового насильства ВНК в міру «наближення до комунізму» не знижувалася, хоча в різні радянські десятиріччя вона мала різні назви. Розстріл імператора з сім’єю доповнили ліквідацією (соціальної і/чи фізичною) дворянства, купецтва, духовенства, інтелігенції, козацтва, царського офіцерства, пізніше і селянства і найбільш активної частини робітничого класу. Зрештою, винищивши Росію і створивши СРСР, Леніну вдалося утримати власну владу, але до цього часу не витримав його організм і вождь став божеволіти.

Проте, страждаючи від захворювання, Ілліч зрозумів, що владу він все-таки втрачає, вона вислизнула до рук його вірного учня і продовжувача товариша Сталіна... Через 70 років режим остаточно виснажився. «ГКЧП» не володів силами, готовими стріляти в народ, а від його комідеологічної маячні людей нудило. І радянська держава впала.

Однак, чи не пора автору, що далеко розбігся, відповісти на запитання, винесене в підзаголовок — що натомість? Пора, адже тут все взаємопов’язане і хочеться раніше, ніж відповісти, дати ще одне роз’яснення. У ХХ ст. Росія пережила дві ідентифікаційних кризи, двічі втрачала свою ідею і правила — вперше — коли згасала православна віра і падала імперія, вдруге — коли зникла віра в радянський комунізм і розвалився СРСР. Першу кризу супроводжувала величезна інтелектуальна робота. Те, що скромно називають срібним віком російської поезії насправді було діамантовим віком російської духовності. Колосальний пошук відбувався у сфері музики, театру, живопису, балету, літератури, релігії... Наші попередники шукали нові правила, нові цінності, прагнули реформувати глибинні традиції. А ось духовний пошук, що намітився з розпадом СРСР був швидко зупинений. У нас не з’явилися ані нові гуманітарні теорії, ані нове мистецтво, ані нова література. Як кажуть, «какой стол, такой и стул»! До того ж нові цінності не просто не запитані, вони відверто заважають злегка підгримованій старій владі.

Суспільство не допускається до дискусії й ідейного пошуку, культурні норми і цінності свідомо знижуються. Державні ЗМІ перейшли на нецензурну мову і безперервний регіт. Еротика і порно заповнили масові канали та інтернет. Героями часу держТБ не зробило людей духу, людей думки, людей праці (для них місця в ефірі не залишилося). Героїнею зробили дуже заможну, без певної професії дівчину з політичним прізвищем, яка вільно пливе по життю і охоче демонструє всі частини свого тіла. Це і є ідеал, що вбивається в молодь, який їй потрібно засвоїти і копіювати.

І останнє пояснення перед відповіддю на питання — що натомість сталінізму. Тисячолітня Росія, існування якої було перерване 90 років тому, мала ясні, прозорі і добре зрозумілі правила. Це була держава-церква, імперія, основою якої слугувало православ’я. Потім місце історичної Росії зайняла радянська держава. Її ключові правила і цінності також зрозумілі — це радянська версія комуністичної ідеї і комуністична ідеологія, до речі, незнайома Марксу, бо класик вважав, що будь-яка ідеологія є перекрученою картиною реальності. Незвичайна характеристика держави, існуючої з 1991 року полягає в тому... але тепер я відповім на головне питання — що натомість сталінізму?

Втрату ідентичності, що зникла разом із розпадом СРСР, кажучи формально, можна усунути трьома різними способами.

Спосіб перший, що заводить у глухий кут. Нова Росія може стати «зменшеним і виправленим» виданням СРСР. Це і є модернізований сталінізм, від якого нинішня КПРФ дещо далі, ніж т.зв. Єдина Росія. 70 років нашої історії ми вже втратили, втративши заодно світовий комрух, світовий соцтабір, сам СРСР і КПРС. Ми залишилися на самоті.

Спосіб другий, який також веде у безвихідь. Нова Росія може відмовитися від всього свого досвіду і радянського, і дорадянського і почати копіювати Захід. Цей підхід дуже близький СПС, не далеко від нього перебуває і Яблуко... Але чи до лиця старцювати людині заможній?!

Є і третій маршрут, зовсім не простий, але він-то і здатен вивести нас із глухого кута — наступництво з історичною Росією, продовження реформ Вітте — Столипіна, з урахуванням, зрозуміло, минулого часу і безповоротності історії. Традиції, цінності, досвід історичної Росії треба, наскільки це можливе, модернізувати і вписати у сучасність. Це і є відповідь сталіністам. Партію такого типу створити дуже складно, на відміну від існуючих, вона, звичайно ж, не може бути спроектована і завізована адміністрацією президента. Але теоретична основа російського самовоз’єднання як і концепція відродженої російської ідеї давно розроблена нашою «позасистемною» росієзнавчою наукою.

Проте, ми дещо захопилися теоретизуванням, подивимося, що відбувається на практиці? Повернімося до питання про незвичайність держави, існуючої з 1991 року. Особливість майже 20 минулих років полягає в тому, що влада взагалі відмовляється визначати природу, правила і характер керованої ними країни. Вони можуть поводитись то як в історичній Росії (скільки разів ми бачили керівників поруч з іконостасом), то як в СРСР — заклики, що повторюються, відновити пам’ятник Дзержинському змінились прямим відродженням сталінізму, то як на Заході — ми ж повноправні члени вісімки! Але, точно також, поведінка може бути і антиросійською (не реабілітувати імператора), і антирадянською (офіційні почесті автору «Архипелага» і «Красного колеса»), і антизахідною (передвиборні промови президента). Біда в тому, що в умовах «землетрусу ідей» держава нормально функціонувати не може, не працює Конституція і право, не може ефективно діяти армія й інші силові структури — яку батьківщину ним захищати — радянську чи антирадянську? Звичайні люди, необтяжені філософською рефлексією, втрачають орієнтири і мету життя, а держкерівники постійно скаржаться, що вимушені працювати в «режимі ручного управління». Ще кілька Цхінвалі і така конструкція може не витримати!

Рукотворний хаос ідентичностей породив найбільш глибоку і важку проблему Росії. Вона перебуває в демографічній кризі й виродженні нації. Ми стали світовими лідерами за споживанням алкоголю, тютюну, за вбивствами і самогубствами, за абортами, чисельністю ув’язнених, за автоаваріями, наркотикам... Смертність в сучасній Росії, дивуються і запитують західні демографи, неймовірно зашкалює, мабуть, у них якась прихована масова епідемія?

Але ми знаємо, як називається зараза — модернізований сталінізм. І якщо Росія хоче зцілитися, відповісти на виклики складного часу і бути привабливою, ми зобов’язані його поховати!