Власта ШОВКОВСЬКА: «Хочу навчити сина розуміти себе»
— Батьки завжди вчили мене цінувати кожну хвилинку, тому що ніколи не знаєш, коли твоє життя може закінчитися. Вони вчили мене цінувати те, що маєш, але в жодному разі не зупинятися на досягнутому. Мама завжди говорила, що жодна дитина не народжується просто так, що кожен приходить у світ для того, щоб зробити щось дуже важливе і значне для інших людей. Вона хотіла, щоб я була не просто дуже хорошою людиною, а могла багато давати людям, а їм, у свою чергу, було потім що повертати. Мене батьки ніколи не лаяли, просто пояснювали, що в житті добре і що погано. Дитині властиво помилятися, на те вона й дитина, а старшим краще прощати дитячі промахи, адже коли малюк виросте, то серйозні помилки далеко не завжди йому буде кому пробачити. Від мене у сім’ї завжди чекали хорошого навчання в школі, посиленої роботи на тренуваннях у спортивній секції з плавання, доброзичливого ставлення до оточуючих. Мама викладала фізкультуру в школі, і я також у майбутньому планувала стати вчителем, навіть педагогічний інститут закінчила. Проте вчителем я не стала. Відчула, що ніколи не зможу так сильно любити стількох чужих дітей, як любила їх моя мама, а ставати «напіввчителем» мені не хотілося. Передбачалося, що після успішного закінчення інституту доля буде до мене прихильною, і щасливий життєвий шлях мені буде забезпечено. Мій хрещений батько був льотчиком- випробувачем, і спілкування з ним породжувало у мені почуття величезної відповідальності за все, що роблю. І навіть тепер, коли я бачу на небі білі смуги від літаків, що пролетіли, я завжди згадую хрещеного і знову й знову поринаю в розуміння своєї значущості в цьому світі, відповідальності за людей, які живуть на цій землі. Мене завжди оточували розумні дорослі люди, у яких була серйозна робота, і це вселяло у мене бажання також чогось добитися. Колись моя прабабуся завела родову книгу, до якої заносила важливі сімейні події — народження дітей, одруження, основні дані про здоров’я членів сім’ї, значні досягнення в різних сферах діяльності. З народженням нового члена сім’ї книга передається бабусі новонародженого, яка і повинна стати черговим літописцем. Особисті щоденники у нас веде кожен член сім’ї, а Владик під чуйним керівництвом своєї бабусі пробує писати вірші.
Мене дещо непокоїть ранимість мого сина. Мені дуже боляче, коли його хтось кривдить, але ще більш боляче від того, що він зі своєю образою не може впоратися, засмучується через будь-що. Сьогодні мені хочеться закласти в нього побільше чоловічої жорсткості, хоч, можливо, через декілька років я про це і пожалкую, і згадуватиму сьогоднішні дні, як кращі у наших відносинах, ті миті, коли йому було дуже важливо потриматися за мою руку. Також мене непокоїть якась прямолінійність його характеру. Мені хочеться, щоб моя дитина навчилася вписуватися в різні життєві ситуації, не йдучи при цьому проти своєї совісті та не перебільшуючи становища, що склалося. Хочеться, щоб був дещо гнучкішим, м’якшим у спілкуванні з людьми, навчився краще відчувати людей. Можливо, це прийде з віком, а можливо, ні.
Мені байдуже, в якій сфері захоче реалізувати себе мій син, але я всіляко його підтримуватиму, якщо відчую, що у нього може щось путнє вийти в перспективі. Поки ж для нього дуже важливо у всьому прагнути до максимального результату: у школі — найвищої оцінки, на змаганнях — першого місця. Йому буває дуже прикро, що витрачений час не дав бажаного результату.
Ми змінили світ, у якому живемо, і наші діти повинні дорослішати вже в дещо інших умовах, ніж ми. Раніше не стояла так гостро проблема вибору будь-яких аспектів нашого життя. Модель успішного життєвого шляху пропонували практично одну: хороше навчання в школі, вищому навчальному закладі, активна участь у громадській роботі — такий ось життєвий сценарій. Сьогодні набагато складніше, і мені навіть страшно за сина. Я боюся, щоб він не розгубився, щоб ніхто не зміг збити його з вибраного ним шляху. Хочу навчити його самостійно приймати рішення, визначати, що йому в житті потрібно і що для нього важливо, вміти відсівати другорядне. Він повинен навчитися ставити в житті мету і в жодному разі у випадку невдач не відступати. Поки він ще маленький, і цю мету він зможе вибрати пізніше. Нині його цікавить усе: і спорт, і комп’ютер, й іноземні мови, і рухливі ігри з однолітками. Я беру його з собою на різні спортивні змагання, які відбуваються у Києві: баскетбол, футбол, легка атлетика, автогонки. Він хоче займатися всіма цими видами спорту, але поки ми визначилися — Владислав займається плаванням і теквандо.
Примітно, що серед телепередач сина цікавлять тільки новинні блоки, і в першу чергу, — передачі з моєю участю. Він завжди в курсі спортивного життя України, а з дитячих передач моїй дитині до душі мультики, які він, як правило, дивиться у відеозапису. Віддає перевагу вітчизняним перед зарубіжними, оскільки смислу в них більше і вони людянiші. Я, на жаль, не знайшла на українському телебаченні хороших дитячих програм, так що телевізор у нашій сім’ї займає далеко не перше місце у вільний час. Моя дитина дуже засмучується через повідомлення про різні біди та катастрофи, але я переконую його, що любов близьких може вберегти від прикрощів, і що поруч з батьками дитині нічого не загрожує. А Владик дарує мені свої саморобки, щиро вірячи, що він також таким чином оберігає мене від біди. З покоління в покоління у нашій сім’ї вірили, що любов близьких допомагає долати трудності і рятує в будь-яких ситуаціях.
Я прагну уникати якого- небудь тиску на сина, адже на нього певним чином тиснуть і в школі, і на тренуваннях. День ми завжди закінчуємо розмовою про пережите, і як би я не втомилася, ця традиція ніколи не порушується.
Практично з народження у Владислава завжди й у всьому є вибір: в їжі, одязі, в способах проведення вільного часу. Наприклад, для виконання шкільних домашніх завдань він відмовився відвідувати групу продовженого дня, зробивши вибір на користь самостійної підготовки. Протягом дня він часто мені телефонує, повідомляючи про те, що вже зробив та чим має намір ще зайнятися. Складається режим ось такої підконтрольної самостійності.
Я хочу, щоб він навчився розуміти себе, визначати, що потрібно особисто йому, а не комусь із його родичів чи друзів. Намагаюся навчити порівнювати свої потреби зі своїми можливостями. У Владика є скарбничка з власними невеликими грошима, які він витрачає на власний розсуд, а також він завжди в курсі наших сімейних фінансових можливостей. Хочу, щоб розумно витрачати гроші мій син навчився змалечку.
Читати Владик вчився на вуличних вивісках. Так він вчив букви, читав перші слова. Потім потягся до друкованого тексту різних книг, а оволодівши технікою читання, захопився казками Пушкіна. Сьогодні його більше цікавлять енциклопедії, переважно астрономічна та з фізіології людини. З комп’ютерних ігор я купую йому різні розвиваючі ігри, до речі, їх випускають безліч, а також добрі «бродилки», які не несуть у собі інформації про насильство.
Кожна людина вже народжується особистістю, я можу тільки щось коректувати і спрямовувати здібності своєї дитини, але я не маю права нічого змінювати. Хочеться вберегти від важких ситуацій. Я розумію, що труднощів не уникнути, але хочеться все ж звести їх до мінімуму. Дуже важливо, щоб перші невдачі не примусили мою дитину зійти із запланованого шляху. А ще я хочу, щоб він завжди пам’ятав, що не можна нічого в житті робити даремно, просто так. «Для чого це тобі треба?» — запитую я постійно сина і коли він щось має намір зробити, і коли просить що-небудь йому купити. Дуже хочеться, щоб у нього увійшло в звичку завжди про це запитувати себе самого.
