Володимир БОЙКО: «Історію українських міст і містечок треба переосмислити й перевидати»
Володимир Бойко — чернігівський історик, публіцист, постійний експерт і автор «Дня». Саме завдяки панові Володимиру наші читачі багато дізналися про магдебурзьке право в Україні й наші традиції міського самоврядування. Нещодавно пан Володимир навідався до редакції «Дня» й розповів нам про кілька цікавих видавничих проектів.
Зокрема про книжковий проект «Європейське місто», який реалізується на Чернігівщині вже кілька років поспіль, і який, сподіваємося, переросте в загальноукраїнський. Він став результатом співпраці Чернігівського центру підвищення кваліфікації державних службовців, Центру європейської інформації Чернігівської обласної наукової універсальної бібліотеки, фонду «Відродження» й Сіверського інституту регіональних досліджень. У рамках проекту вже видано сім брошур, які стисло й популярно розповідають про європейську традицію малих міст і містечок на Чернігівщині — Новгорода-Сіверського, Семенівки, Коропа, Ніжина, Чернігова, Сосниці, Козельця. Завдяки цим виданням, кожне з яких має на обкладинці претензійне словосполучення «Європейське місто», читачі дізнаються, що ж, власне, робить їхні міста й містечка європейськими. Над серією працюють Людмила Чабак, Сергій Леп’явко та Володимир Бойко.
Це не єдиний проект, яким здивував нас пан Володимир. Він привіз із собою також один із двох величезних томів підготовленої до друку публіцистики Сергія Єфремова періоду Української революції. Володимир Бойко сподівається, що цю унікальну спадщину українського інтелектуала вдасться видати найближчим часом.
Як виявилося, уже після нашого з паном Володимиром спілкування для розмови про місцеве самоврядування цими днями є ще один цікавий привід. На початку березня 1917 р. Міністерство внутрішніх справ за дорученням Тимчасового уряду створило «Особливу нараду з реформи мiсцевого самоврядування й управлiння». Складалася вона з семи комісій, одна з яких безпосередньо працювала над міською реформою. 9 квiтня новий закон про вибори, підготовлений зазначеною комісією, було затверджено на загальних зборах Особливої наради. Того ж дня Тимчасовий уряд ухвалив його у вигляді постанови, а 16, 20 квітня і 4 травня її надрукував «Вестник Временного правительства». Отже, минає 95 років першій спробі проведення демократичних виборів і переданню реальних повноважень органам міського самоврядування на теренах колишньої Російської імперії, зокрема й Наддніпрянської України.
Лариса ІВШИНА: — Історія України творилася не лише у великих містах, а й на хуторах. Скажімо... Суботів Богдана. За часів існування магдебурзького права... ми вже були в «Євросоюзі».
Володимир БОЙКО: — Справді, це був єдиний правовий, освітній, політичний, економічний простір.
Л.І.: — Нехай владі Євросоюз і незручний, тому що там — контроль, обмеження, визнані всіма правила гри, але розуміння, що нам треба повертатися до Європи, здається, є в багатьох.
В.Б.: — Так, і треба його поширювати далі. На Чернігівщині започатковано новий книжковий проект «Європейське місто». Якщо пригадуєте, наприкінці 1960-х — на початку 1970-х видавали багатотомну історію міст і сіл УРСР. З того часу, ясна річ, багато що змінилося. Не кажучи вже про ідеологічні моменти, цензуру. У науковому обігу з’явилася маса нових матеріалів, які раніше або були недоступними, або не використовувалися з інших причин. Видано також цілу низку нових історичних, краєзнавчих праць. Саме час повернутися до історії міст і сіл України з інакшої, необтяженої ідеологією минулого, точки зору. Суть нашого задуму полягає в тому, щоб крок за кроком написати історію населених пунктів Чернігівщини й видати її у вигляді невеликих книжечок із цікавим, читабельним матеріалом. Акцент — на тому, що саме робить ці міста європейськими.
Загалом у Чернігівській області — 42 міста й містечка. Нині ми видали сім книжок, присвячених різним населеним пунктам. Витратили на це два роки. Такими темпами за дев’ять-десять років можна охопити всю Чернігівщину. Це довго, але цілком реально. В ідеалі треба було б, звісно, видати такі книжки про всю Україну. А ще — підготувати концептуально нову історію міст і сіл України.
Л.І.: — Це унікально — як у людини може змінитися самооцінка, коли вона розглядатиме історію, скажімо, своєї рідної Семенівки в європейському контексті! Кого ви долучаєте як авторів?
В.Б.: — Переважно істориків. Наприклад, авторами книжки про Козелець стали викладач нашого університету Любов Шара та її колишня студентка, яка нині викладає в козелецькій школі, — Тамара Чумак. Книжку про Новгород-Сіверський написав депутат Новгород-Сіверської районної ради Борис Домоцький. Раніше він був директором школи в одному із сіл цього району, працював журналістом, наразі він, до речі, продовжує викладацьку діяльність, пише краєзнавчі книжки. Історія з книжкою про Семенівку — узагалі унікальна. Її написали міський голова Олександр Бичков і начальник відділу освіти Семенівської районної державної адміністрації Сергій Гузоватий.
Л.І.: — Країна наповнена цікавими подіями. Але, на жаль, із екранів телевізорів ми зазвичай чуємо тільки хроніку катастроф, а не те, що, наприклад, міський голова написав книжку про своє місто... Який наклад видань?
В.Б.: — 500 екземплярів. 150 примірників ми відразу віддаємо до обласної бібліотеки, тож книжка автоматично потрапляє до всіх районних бібліотек і в певну кількість сільських. 150 книжок — Парламентській бібліотеці, яка обіцяє поширити книжки на всі обласні. Певну частину примірників дістануть і вищі навчальні заклади. Звісно, безплатно. На цих книжках ніхто нічого не заробляє, тільки витрачає, усі автори працюють без гонорарів.
Л.І.: — Саме такі люди і є становим хребтом громадянського суспільства.
В.Б.: — Коли ми тільки-но розпочинали роботу над першою книжкою, виникли сумніви в доречності формулювання «... — європейське місто». До мене доходили різні чутки про реакцію на нашу ідею. Мовляв, яке із Сосниці європейське місто: подивіться на дороги, на обслуговування... Усе ж таки Європа для більшості українців — це передусім певний стандарт якості в інфраструктурі, обслуговуванні. Але, зрештою, відповідав я, таке формулювання може бути навіть своєрідною провокацією...
У чому ж полягає європейськість цих міст? У всіх них було самоврядування в тій чи іншій формі (магдебурзьке право, його спрощені варіанти, козацьке, земства), яке є основоположним фактором європейської традиції. У цих книжках ми показуємо, як розвивалися міста, як люди розв’язували свої проблеми, нагадуємо про особистостей, які були гордістю цих міст. Деякі з них дуже відомі в Європі й у світі. Звісно, не щоразу це Олександр Довженко. Але, наприклад, у Новгород-Сіверському — це Зіно Давидов (Генрі Давидофф), засновник однойменної компанії і бренду сигар. Чом би й ні? Зазвичай Новгород асоціюють із «Словом о полку Ігоревім», ми зробили наголос і на інших фактах та постатях — на поході Лжедмитрія І й реакції місцевого населення, на діяльності Лазаря Барановича, блискучій плеяді випускників чоловічої гімназії...
Коли ми працювали над книжкою про Сосницю, то згадали соліста італійської опери Марка Полторацького, кобзаря Павла Кулика, краєзнавця Юрія Виноградського і, звичайно, Олександра Довженка. Водночас вагалися: вміщати туди відомості про чекіста Блюмкіна (який, імовірно, народився в Сосниці) чи ні. Зрештою, вирішили: постать надто гнітюча. До речі, можливо, саме він став прототипом літературного героя Штірліца.
Л.І.: — Знаєте, а мені здається, що треба було помістити, тут тільки питання трактовок. Ясна річ, нам неприємний цей факт. Але маємо знати, скільки українці дали світові потвор, а скільки — героїв. Задум був зробити наголос передусім на тому, що долучає ці міста до загальноєвропейського культурного, освітнього, цивілізаційного ментального простору. Звісно, і дороги в нас мали б бути кращими, і сервіс, але нині найважливіше питання полягає в тому, із ким ми себе асоціюємо, із яким простором, із якими цінностями.
До речі, в середині січня в Новгород-Сіверському відбувся семінар щодо розвитку місцевого самоврядування. У ньому взяли участь сім голів наших територіальних громад і шість — російських. Було дуже цікаво спостерігати за їхнім спілкуванням: наші шановні голови територіальних громад, що звикли поводитися розкуто, розійшлися, відверто говорили все, що думають про рішення центральної влади. А росіяни сидять, дивляться і — мовчать. Після того, уже в кулуарах, вони сказали: «Так, у вас відчувається місцеве самоврядування!» Це при тому, що в нашого самоврядування, звісно, дуже багато проблем, воно позбавлене ресурсів, обтяжене заскорузлою адміністративно-територіальною структурою. Але ментальна різниця відчутна. І це та основа, на якій можна розвивати й удосконалювати українське місцеве самоврядування. Традиція — це не минуле, вона йде з минулого, але є частиною сьогодення.
ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОГО МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
Л.І.: — Ми завжди підкреслюємо, що кордони поширення магдебурзького права проходять фактично по українсько-російському кордону. Нещодавно на РТР була теледискусія з участю Дмитра Кисельова й Миколи Сванідзе про паралелі між помаранчевою революцією й російськими протестними подіями. Важливо бачити й розуміти, якими категоріями сьогодні оперують російські історики й інтелектуали. Усі вони на всіх інформаційних каналах стверджують, що Україна є частиною їхнього тисячолітнього цивілізаційного проекту. Мені здається, що така постановка запитання — небезпечніша за ту, яка була притаманна радянським часам. Тоді був напівколоніальний статут УРСР зі своєю мовою й придушеною культурою, але не культивували уявлення, що наш цивілізаційний проект — виявляється, зовсім не наш. Колись було «троє в колисці», а тепер нас узагалі викинули з «колиски», як і Білорусь. Щоправда, я не вірю в те, що цей зловісний задум вдасться реалізувати. Українська ідентичність уже не раз доводила свою живучість.
Як казала колись одна наша читачка, любити Україну — це поганий бізнес, а от не любити Україну — це бізнес. За це — платять. Як ви гадаєте, хто для Росії позитивний український герой? І чи є він?
В.Б.: — Так, він є. В уявленні росіян — це Богдан Хмельницький.
Л.І.: — Мабуть, тільки частина образу Богдана... Нещодавно в розмові з «Днем» історик Володимир Сергійчук говорив про епізод, коли батько Богдан на весь Чигирин кричав, як дізнався, що його послів не пустили до Вільна, до «посольської ізби», як «псів не пускають до церкви». У Чигирині Богдан сам приймав послів із усього світу, а тут раптом таке... Це був перший дзвінок. Після того, як кажуть, понеслося. І досі не зупинилося...
Звісно, нині українці не мають можливості набратися породи, утвердитися в своїй ідентичності, але так чи так в умовах свободи люди, які мають характер і харизму, проростають. Навіть попри потворну інформаційну політику.
Ваш проект «Європейські міста» важливий тим, що коли суспільство усвідомить свою належність до європейського простору, воно відчує потребу повернутися туди й жити інакше.
В.Б.: — Об’єктом для дослідження в наступній книзі нашої серії стане невеличке селище Варва. Селищний голова — учителька. У неї вже є численні краєзнавчі публікації, тому взятися за написання книжки ми запропонували саме їй. Цікавий момент: вона розповіла, що йшла на вибори з гаслом «Варва — європейське містечко!» Каже: із такого гасла сміялися, але мене вибрали. Загалом особливості місцевого самоврядування в Україні сьогодні — це окрема тема. От ще одна історія із життя українського місцевого самоврядування, історія майже драматична. Отже, розпочинається навчання новообраних голів територіальних громад. Приїздить селищний голова одного з містечок і в розмові починає скаржитися: який я дурень! Був нормальною людиною, займався бізнесом. Напередодні виборів заради сміху виставив свою кандидатуру на посаду селищного голови — і мене вибрали. Тепер мене вигнала з дому дружина, бо я весь час на роботі. Більше того, мені вже корупцію шиють, викликають до прокуратури. Ледь не щодня ходжу до голови адміністрації по вказівки. Сам блукаю селищем, збираючи сміття, — бо комунальної служби в нас фактично немає. Який же я дурень!..
Ось такі особливості українського місцевого самоврядування.
Л.І.: — Справді, ми, стежачи за подіями «нагорі», недостатньо знаємо про життя «внизу». А там, на місцевому рівні, керівники якраз стикаються з конкретними проблеми. На жаль, цих людей країна фактично не бачить. Еліту треба шукати не лише в кабінетах, а серед людей... Які не втратили відчуття гідності й знають, як треба жити в сьогоднішньому світі.
ПРОБЛЕМИ ЧАСІВ ЄФРЕМОВА ДОСІ НЕ РОЗВ’ЯЗАНО
Л.І.: — Пане Володимире, нам відомо також, що ви зібрали докупи публіцистику Сергія Єфремова періоду Української революції 1917 — 1921 років.
В. Б.: — Так. Це, власне, останній великий блок його творчості, який і досі не опубліковано.
Л.І.: — Про що думали, читаючи публіцистику Єфремова?
В.Б.: — До моменту, коли взяв до рук ці матеріали, із Єфремовим-публіцистом я не був знайомий, читав тільки його щоденники — а це трохи інше. Насамперед я був вражений кількістю. Він друкувався ледь не в кожному номері газети «Нова Рада», яку до того ж очолював. Мене дивує те, як він водночас утримував газету, відповідав за редакційну роботу, ще й ледь не щодня писав (часом трапляються дуже великі статті). Коли ми почали складати покажчик, здивувалися, як багато прізвищ різних часів він згадує. Це свідчить про те, якою освіченою людиною був. Не в кожного ви знайдете такий широкий спектр тем, як у Єфремова.
Він був принциповим і толерантним водночас. Виступав проти проголошення І Універсалу, але не тому, що був проти української автономії. Гадав, що на той час цей крок був поспішним і непідготованим, обѓрунтовував свою думку.
Єфремов працював у Генеральному секретаріаті, але недовго, бо вважав, що ця робота — «не його», краще він займатиметься публіцистикою і громадською роботою. Можливо, завдяки цьому нині ми можемо назвати його «совістю нації». Він не дистанціювався від важливих подій і дискусій, навпаки, але міг дозволити собі все критично оцінювати.
У роки Української революції кілька разів закривали українофобську газету «Киевлянин». Коли наприкінці 1917-го таке сталося вперше, Сергій Єфремов миттєво виступив із публікацією-протестом, адже йшлося про принципове для нього питання свободи преси, навіть у випадку діаметрально протилежної світоглядної думки.
Сергій Єфремов узагалі не любив державної влади. Навіть до представників української центральної влади він ставився, м’яко кажучи, не дуже схвально (за деякими винятками). Про більшовицьку годі говорити. І щодо царської влади, Павла Скоропадського, Тимчасового уряду теж особливо слів не добирав. Утім, його тональність змінювалася, коли йшлося про місцеве самоврядування. Він вважав, що державу треба будувати знизу, що для її процвітання необхідно створити ѓрунт: багато залежить від школи, місцевого самоврядування. А сьогодні в нас усе, мовляв, ненадійне й нетривке. У цій думці Єфремов, до речі, перегукувався з Євгеном Чикаленком.
Єфремов прагнув до публічності, використовував будь-які можливості для виступів. Часто його «Нова Рада» виходила за дуже складних обставин. Ось більшовики вже в Києві (кінець січня — лютий 1918 р.) — а «Нова Рада» виходить. У цей період він друкує «Лист без конверта». Центральна Рада повертається. Гетьманський переворот, який він не сприйняв і жорстко критикував його політичний режим. 1919 рік, більшовики наближаються до Києва, Директорії вже немає в місті — а газета виходить. Армія Денікіна увійшла до Києва, минає кілька днів — газета поновлюється під назвою «Рада». Щоправда, денікінці врешті-решт закрили видання. Що робить Єфремов? Перейменовує його на «Промінь» і знову починає випускати. Востаннє, коли УНР була в Києві, а це травень 1920 року, газета знову друкується. Така впертість, наполегливість... Думаю, він відчував свій громадський обов’язок саме в цьому полі.
Л.І.: — Українська революція була складним явищем. На той момент історія не дала нам рівновеликої процесу фігури. Натомість в Росії на перший план вийшов терорист Ленін, який, по суті, створив партію за принципом мафії. До речі, у своїх листах він так і писав: у ставленні до незгодних революціонери жодним чином не повинні обмежувати себе в засобах: убивати. У той час шанс здобути владу мали централізовані організації, а в Україні тим часом моральний авторитет мав Сергій Єфремов, люди, які давали змогу Шульгіну писати те, що він писав... Отже, у Росії була суперцентралізована терористична організація, а в Україні — гарні, освічені мрійливі люди. Чи не тому в нас досі така слабка держава, що ми занадто ідеалістично ставимося до навколишнього світу в найвідповідальніші моменти?
В.Б.: — У Джеймса Шерра була така фраза: нині українській державності зовні безпосередньо нічого не загрожує, але всередині країни дух державності дуже слабкий.
Л.І.: — Я не згодна з Шерром, гадаю, що українській державності загрожує неподілена ідентичність із Росією. У Криму намагаються розколоти кримських татар, у Запоріжжі створюється партія «Слов’янська гвардія», яка несе з собою Сталіна. Ні для кого не секрет, що вкладають величезні гроші, щоб розхитувати українську ситуацію. Наш сусід не дрімає. Ми не наполягли на ній, не утвердили її. Колись Рішельє заявив французам: один король, одна армія... хто не згоден — гільйотина. Так будували держави не тільки в Середньовіччі. А на українців у сьогоднішньому світі звалилися всі ці нерозв’язані завдання. Звісно, йдеться не про те, щоб стинати голови всім, хто не згоден. Ми не раз повторювали: якщо ти в політиці, вибери свою країну. Вибрали? А хто з цим не згоден — чемодан-вокзал... Не можна розводити «багно» і вважати, що це — демократичне середовище. До державного будівництва треба мати волю й не допускати до керівних органів скомпрометованих і тих, хто «на гачку». Задля самозбереження маємо усвідомити масштаби загроз, зрозуміти, в якому стані перебуває суспільна думка, журналістика.
Сьогодні, на жаль, дуже мало інтелектуалів рівня Єфремова працює в щоденних газетах. А для того, щоб розвивати розуміння суспільством певних вузлових проблем, тлумачити їх, окрім наполегливості, треба мати ще й відповідний інтелектуальний рівень. Як ви побачили для себе необхідність підготовки цієї публіцистики Єфремова до друку? Адже йдеться не лише про науковий інтерес, а й про розуміння сучасних нагальних потреб. Нехай ці смисли не буде засвоєно всім суспільством одночасно й миттєво, але необхідно розпочинати цю розмову з певних інтелектуальних центрів. Коли може бути видана ця публіцистика?
В.Б.: — Власне, ці матеріали було підготовлено під керівництвом професора Владислава Верстюка ще три роки тому. Раніше ми сподівалися, що їх видасть Український інститут національної пам’яті, але справа затяглася. Натомість матеріалом зацікавилося видавництво «Дух і літера». Однак нині все, як це часто буває, упирається в кошти. Чи візьме видавництво витрати на себе, чи доведеться шукати партнерів, поки достеменно невідомо. Сподіваємося на підтримку й розуміння.
Л.І.: — Тим часом для масової свідомості сьогоднішнього суспільства й особистість Єфремова, й уроки першої революції — це практично terra incognita.
В.Б.: — Так. Хоча насправді публіцистику Сергія Єфремова дуже легко читати. Її можна й варто популяризувати. Не кажучи вже про те, що деякі проблеми, які порушував Єфремов, залишаються нерозв’язаними й донині.
