Володимир ВИСОЦЬКИЙ: «Мне дожить не успеть!»
Двадцять років тому його не стало. Пам’ятаю шок від раптової, як затемнення, втрати, котра впала на країну. Його смерть стала особистим горем багатьох мільйонів. Помер той, хто увійшов у кров і плоть, у саме нутро народу, став «своїм» для роботяг і академіків, зеків і ментів, солдатів та інтелігентів. Хто у своїх надривних піснях дав новий голос цілій країні, позбавленій права слова власним керівництвом і його фарисейською ідеологією. Помер — і грандіозну Московську олімпіаду з її секундними пристрастями було забуто. Біля труни Висоцького вишикувалася не тільки багатосоттисячна черга у Москві — уся величезна країна справляла поминки по своєму співаку, пила по-чорному горілку, врубала на повну потужність «Коней привередливих» і захлиналася слізьми. Країна втратила свій голос.
Офіційна версія була — серце. Всі здогадувалися: травля, самотність, горілка. Вже потім, через багато років, просочилося: наркотики. Друзі й прихильники поета по крихтах, по слову зібрали все, що було хоч якось пов’язане з ним. Валерій Перевозчиков видав книгу «Правда смертного часа» — свідоцтва тих, хто був поруч з Володимиром Висоцьким в останні місяці, дні, години його життя. Це страшний документ про те, як надривався він у спробах «зіскочити з голки», якої жахливою була «ломка», коли однієї, зі страшними скандалами випрошеної ним ампули вистачало лише на годину-півтори, а далі знову починалося пекло.
У тому 80-у році смерть буквально впритул била по ньому і його оточенню. Ще у квітні лікарі сказали, що в такому стані, як у Висоцького, не тільки виступати — жити не можна. Вони давали йому від сили два місяці. У травні, коли він поїхав до Парижа до Марини Владі, покінчив життя самогубством батько Оксани Афанасьєвої — 20-річної дівчини, яка останні пару років фактично була дружиною Висоцького. Сам він у цей час загримів до французької психлікарні у Шаратоні — по дорозі до Парижа у літаку попутники-«шанувальники» допоїли Висоцького до білої гарячки.
У червні від раку крові померла сестра Марини Владі — Оділь Версуа, а він не зумів вирватися на її похорони (чи вже не міг?) На початку липня раптово помер його старий приятель, актор Таганки Олег Колокольников, і Володимир був під важким враженням від його смерті. А в середині місяця застрелився заступник міністра МВС, генерал Крилов, з яким Висоцький товаришував і який неодноразово витягував його з неприємних ситуацій. Усе це діяло на нього гнітюче, він часто повторював, що й сам невдовзі помре. «Голка» вимагала все нових і нових доз, він зі своїм неймовірним натиском, помноженим ще й «ломкою», вимолював їх у знайомих лікарів і медсестричок. Вони зі шкіри пнулися, лише б добути заповітну ампулу: «Сам Висоцький просив!»
Більшість колишніх друзів- акторів (він пішов з Таганки ще на початку 1980 року, залишивши за собою тільки ролі Гамлета і Свидригайлова) вже майже не намагалися хоча б якось вплинути на Висоцького, котрий остаточно пішов «врознос». Та вони й не знали про наркотики. Не здогадувалися, що лікарі швидкої допомоги, які чергували останнім часом на спектаклях з Висоцьким, були «свої», мали в запасі шприци не тільки з серцевими препаратами, але і з наркотиками.
Були відчайдушні спроби кількох друзів (Валерія Янкловича, Оксани, Валерія Нісанова) витягнути Володю з того світу. Вони днювали й ночували у квартирі Висоцького, сам він метався по кімнаті і днями кричав від болю, вимагав хоча б горілки — щоб приглушити муки. Його особистий лікар Анатолій Федотов випробував на ньому свою методику зняття «ломки», методику дуже спірну — але жодних інших не існувало. Висоцький дуже довіряв Федотову — одного разу той уже врятував його в Середній Азії, зробивши укол, коли у Висоцького зупинилося серце.
А тут ще деякі приятелі приносили пляшку-дві, Володимир випивав, і все лікування йшло нанівець. Після однієї такої появи актора І.Б., не витримавши, гримнула дверима Оксана. Внизу, біля під’їзду, вона глянула вгору — й завмерла: Висоцький висів на руках на балконі восьмого поверху і кричав: «Повернися!» Вона буквально злетіла на восьмий поверх і витягла його. (Висоцький хотів вінчатися з Оксаною, навіть купив обручки. І водночас поривався у Париж, до Марини, у нього був квиток на 29 липня).
Вранці 23 липня приїхали знайомі реаніматологи з інституту Скліфософського і побачили Висоцького посинілого — він, наколений Федотовим сумішшю седуксену і хлоралгідрату, був уже в несвідомому стані, в асфіксії. Хотіли терміново забрати його до лікарні. Але Федотов не дозволив. Та й забирати було нікуди — керівництво Скліфа до Висоцького ставилося різко негативно.
Увесь день 24 липня Висоцький метався по квартирі, був настільки несамовитий, що Федотову й Оксані довелося прив’язати його простирадлом до ліжка. Пізно увечері Федотов увів йому чергову дозу хлоралгідрату. І в буквальному сенсі проспав Висоцького. Приліг на годинку, схопився о пів на п’яту — а Володине серце зупинилося. Вдруге «запустити» його не вдалося...
Втім, чи могла мати ця історія інший фінал? Вони, ці друзі, наробили чимало помилок — але хто б зумів витягнути Висоцького з такої наркозалежності? «Зупинити його було все одно, що намагатися втримати на злеті реактивний лайнер». Це Алла Демидова.
Безглуздо комусь докоряти, у тому числі й акторам Таганки, котрі за життя ледь переносили грандіозну славу їхнього соратника, а після його смерті з’юрбилися біля труни зі своїми спогадами. Інші шанувальники великого поета просто присвячували йому свої вірші. Це було феноменальне явище, такого світова історія більше не знає: за півроку до створюваного музею Висоцького надійшло понад тисячі віршів і пісень, присвячених йому! Але в цій «висоцькіані» було кілька віршів іншої цінності: написаних ще за його життя. Один із них був мій. Мої друзі, актори Ленкому, передали його Володимиру Семеновичу 1977 року, і він, за їхніми словами, відгукнувся про нього прихильно.
Минуло двадцять років. Творчість Висоцького виявилася неймовірно живучою. Досі майже на будь-якій розкладці касет є його записи, та ще й у кількості, недоступній майже жодному сучасному співаку. Пару років тому російська шоу-братія підготувала до дня Володимира Семеновича концерт з його пісень. Краще б помовчали нинішні «звєздулі», не ганьбилися — настільки жалюгідними були потуги більшості з них своїми манірними голосками зобразити щось із Висоцького! Вийшло так, що він, зі свого далека, влаштував огляд сучасної естради — і вона продула по всіх статтях.
У кожної людини, незалежно від того, чи довелося їй особисто зустрічатися з Володимиром Семеновичем, чи знайомство було тільки заочне, яке обмежувалося лише прослуховуванням магнітофонних касет, був свій Висоцький. Ми попросили композитора Володимира БИСТРЯКОВА розповісти, що він означав у їхньому житті.
— Десь 1966 року театр на Таганці гастролював у Києві. Саме тоді вони показували найсильніші вистави, окрасою яких був Володимир Висоцький: «Пугачов» і «Десять днів, які приголомшили світ». Я ходив на всі постановки театру. Познайомився з багатьма артистами, але до Володимира Семеновича соромився підійти. Чекав оказії. Мої друзі домовилися привести Висоцького до мені в гості, зацікавивши його тим, що господар — великий шанувальник французького шансона. Ним захоплювався і Володимир. Я спеціально для цієї зустрічі підготував йому презент: платівку з піснями Шарля Азнавура. Накрив хороший стіл, але... Висоцького перехопили по дорозі й відвезли на якусь урядову дачу. Ми не зустрілися. Для мене Володимир Висоцький — це, передусім, реформатор пісні. Він зміг приземлити свої твори, прибравши помилковий пафос, який панував на тогочасній радянській естраді. Він співав мовою народу, його твори були енергетично сильними, а поєднання голосних і приголосних робило певну вольтову дугу. Одні тільки рикаючі звуки дозволяли твору робити мову жорсткою і дуже образною. Для мене Висоцький, передусім, поет-бард. Це явище й епоха в нашій культурі. Про його смерть я дізнався з маленького некролога 3 на 4 сантиметри, надрукованого в «Радянській культурі». Пам’ятаю, як защеміло серце. Адже він помер у розпал московської олімпіади, і його смерть стала напівпідпільною. Влада обмежувала відвідувачів, котрі хотіли попрощатися з артистом. У своїй смерті він повторив сумну долю великого Прокоф’єва, котрий теж помер в один день зі Сталіним. І смерть генія лишилася непоміченою.
