«...Вони постійно працюють над собою, борються, і це не може не надихати»

Кожен, хто хоч раз побував у дитячому будинку, будинку престарілих чи навіть притулку, ніколи не забуде цього. Не співчувати цим людям просто неможливо. Переступаючи поріг болю, вчишся розуміти біль інших як свій власний.

В Україні чомусь згадують про біль лише у державні свята чи пам’ятні дати, коли потрібно показово піднести подарунки чи оголосити статистику. Майже ніхто не замислюється над тим, що кожного дня в Україні на світ народжується 10 тисяч дітей-інвалідів, і ще невідомо, скільки людей отримують складні травми. Чорнобильська катастрофа, екологічна ситуація, демографічна криза і ще не менше десятка факторів відбирають здоров’я в сотень українців. Згідно статистичних даних, близько 5 % населення країни має інвалідність. І ця цифра є приблизною та постійно змінюється. Інвалідність — не проблема нового тисячоліття, як СНІД чи рак, людство сотнями років боролося з недугами і перемагали їх. Проблема насправді криється набагато глибше — в дефіциті людяності, доброти, співчуття та турботи. Якщо в кожному з нас ці риси знайти можна, то в державі їх залишається все менше.

Волонтерський рух в Україні ще не настільки популярний в порівнянні із Заходом. Проте існують люди, що присвячують свій вільний час, за людське «дякую», допомозі та спілкуванню з особливими громадянами, що прагнуть цієї допомоги.

По всій країні функціонують соціальні центри допомоги інвалідам. Про їхню роботу знають лише ті, хто щодня стикається із хворобою чи допомагає її долати іншим. Суспільство у своїй більшості не хоче бачити лиха, саме тому діти на візках не можуть відвідувати загальноосвітні школи. Не лише тому, що ЗОШ не обладнані необхідними турнікетами, а й тому, що батьки здорових дітей не хочуть, щоб їхні діти навчалися в одному класі з інвалідами. Проблем є дійсно багато — від фінансування до турботи, — проте завдяки тим небагатьом добрим серцям інваліди отримують допомогу.

До речі, Указом Президента від 27 листопада 1993 року 3 грудня в Україні визначено як Міжнародний день інвалідів. Найголовніше завдання цієї дати — привернути увагу суспільства до проблем осіб із обмеженими фізичними можливостями, оцінити досягнення в цій сфері та з’ясувати, що ще потрібно зробити. Напевно, найголовніше — усвідомити, що ці люди такі як інші, просто фізично менш здорові.

Напередодні Міжнародного дня волонтера (5 грудня) «День» з’ясовує, чому стають волонтерами і наскільки важливо просто любити людей.

Наталія Діхтяр, волонтер Центру соціально-психологічної реабілітації «Ірида» Оболонського району м. Києва, працює в соціальній службі близько чотирьох років. Для неї це не лише захоплення, а й майбутня професія — соціальний працівник.

— Скажіть, Наталіє, якими якостями повинна володіти особа, щоб працювати волонтером у соціальній службі? Чи можливо ці якості виховати в собі?

— Найперша якість — це толерантність, спокійна терпимість до людей та їхніх проблем. Погляд повинен бути чистим — не потрібно бачити в людині тільки хворобу, а зосередитися на її людських якостях та талантах. Важливим, якщо не ключовим, є здатність спілкуватися. Через слово можна достукатися в будь-які двері. І любов, безперечно, любов до людей. Я пам’ятаю, мене надзвичайно вразив фестиваль «Повір у себе!», який і був поштовхом до мого волонтерства. На сцену виходили дівчатка, що мали вади слуху, і чудово виконували танець під музику. Дуже зворушливо співали діти, які не ходять. Мені захотілося працювати в цій сфері, допомагати дітям розкривати себе, не зважаючи ні на що.

— Чи траплялися у вас випадки, що психологічна допомога та підтримка була більше необхідна, наприклад. батькам, а не дитині-інваліду?

— Пам’ятаю, випадок коли на заняття до психолога мама привела дитину з дитячим церебральним паралічем. Наскільки багато позитиву випромінювала ця жінка. Можливо, саме цей оптимізм підтримує її сина. За весь час моєї роботи я жодного разу не бачила, щоб батьки потребували психологічної допомоги, навпаки, саме вони підбадьорюють своїх дітей і вселяють їм віру в одужання. Проте, я не виключаю, що такі випадки можливі. Коли ми супроводжували дітей, проводжали додому і контактували з їхніми родичами, жодного разу не помічала зневіри чи розчарування.

— Чи були історії, що надзвичайно вам запам’яталися чи зворушили?

— Історій багато, в кожної дитини вона своя. Проте цих дітей єднає одне — неймовірна цілеспрямованість, мужність, вміння долати перешкоди та перемагати біль. Була одна дівчинка, що мала проблеми з ногами, їй важко було пересуватися. Під час концерту їй вдалося продемонструвати такі надзвичайні акробатичні трюки, які в її випадку, просто нероздільні з болем. Я була вражена, розчулена, схвильована. Ці діти здатні дивувати постійно, адже вони постійно працюють над собою, борються, і це не може не надихати.