Восьме березня

Дмитро Валентинович поспішає.

Він, узагалі, завжди поспішає, коли опиняючись на вулиці, надто ж у метро, навіть коли має час.

Він виймає з кишені магнітну картку, так званий місячний проїзний, і тикає нею у відповідну щілину. Чого боїться Дмитро Валентинович? Він боїться, що щось відбудеться без нього. А також — великого метеорита, котрий колись сильно вдарить Землю. Ще він уникає тих, кого називає гімназистами. Це переважно молоді самовпевнені люди, принаймні молодші за нього, які щовечора відбирають в інших людей центр міста, де п'ють пиво й гогочуть. А найбільше їх у кінозалах і в інтернеті. І там, і там вони займаються однією й тією ж справою: коментують. У тому числі фільми, які дивиться Дмитро Валентинович, або тексти, ним написані. Ті ж самі коментарі вони висловлюють при особистих зустрічах. Гімназисти — страшні. Бо в них борідки, пиво, матюки, і вони всюди. Один із них, вочевидь, їхній таємний ватажок, навіть проник одного разу в будапештську підземку й оштрафував Дмитра Валентиновича за неправильно прокомпостований квиток і решту не віддав, сволота. Аж тут — не Будапешт. Тут Київ. Тут...

— Куди?! Куди?!! З березневим! Проїзним!! — гучно зупиняє поспішний порух молода, але рівномірно опукла жінка у синіх пальті й кашкеті.

Так завбачливість Дмитра Валентиновича обернулася проти нього: купив березневий проїзний ще в лютому, дістав зарано, й ось тобі маєш — траєкторія його бігу прикро урвалася.

— Це я вас із 8 Березня хотів поздоровити, — дає собі раду Дмитро Валентинович. — Посміхніться, будь ласка, — сухо додає він.

Поміж верхніми опуклостями дійсно прорізається щось на кшталт посмішки.

— А що, така зла?

— Так! — відрубує Дмитро Валентинович, для солідності поправляючи нового чорного картуза, яким пишається. I він, нарешті, проходить турнікет.

А там, усередині, в іншому, охоронюваному просторі, чомусь біжить такса. Біжить і гавкає. Маленька, енергійна, дуже нахабна, в ошийнику, але без хазяйки — де її хазяйка? — гавкає й мчить по білій мармуровій підлозі, надзвичайно недоречна, бо клали ту підлогу зовсім-зовсім не для того, а тут, виходить, летить по ній галаслива руда торпедка із збитим наведенням, і не просто летить, а наввипередки з Дмитром Валентиновичем, що після таких клопотів сюди пробився.

Раптом Дмитро Валентинович зупиняється... обертається... і дзвінко гавкає у відповідь.

Отакої!

Такса відразу скаженіє й не просто заливається, а ще й починає гнатися за нашим героєм: ціль з'явилася!

Вагон підійшов дуже-дуже вчасно.

А у вагоні все звично, як завжди.

Дріботіли колеса, люди — одні штовхалися, другі читали, треті мовчали. Мовчав і Дмитро Валентинович.

Тітка у синьому щось мугикала собі під ніс, час від часу виказуючи досить непогане сопрано.