Впольовані
Такого я ще не бачив. Та й мало хто, мабуть, зможе пригадати. Чи то аномалія, чи диво (що одне й те ж, утім). Ви теж звернули увагу, так? Адже вони заполонили все місто. Цілими зграями кружляють над пишно-помаранчевими чорнобривцями. Застигають на осонні просто на стінах будинків. На тротуарах і бруківці. На дахах машин і будинків. В затінку ще не опалого листя. Великими чорними дужками виснуть на стелі. А коли їх потривожити, спалахують багряними крилами і вилітають геть, у розкішно теплий вересень. Метелики «павичеве око».
Загалом, вони в моєму дитинстві, коли, як відомо, ганяєш за всім, що літає та бігає, були бажаними трофеями, рідкісними і невловими створіннями. Здебільшого щастило на неквапних чорно-білих махаонів, скромними капусницями ніхто і не цікавився, ну а з бражниками йшла непримиренна війна. А «павичеве око» — зась. Аристократи. Багрянородні, як-не-як.
І ось раптом, — справжня навала.
Цілком імовірно, це знак, але чого?
Відповідей може бути стільки, скільки метеликів зараз кружляє по всьому Києву. Одна моя знайома художниця, наприклад, висловила суто цехове припущення, що це віщує повернення в місто епохи модерну. Мовляв, сто років тому то був панівний образотворчий напрям, цикл часів пройшов — ось модерн і повертається на крильцях «павичів».
Але модернових будівель у центрі все ще досить багато, метеликів ще більше — якийсь стилістичний надмір виходить.
Знайдуться і такі зануди, що пояснять це отим таки надзвичайно сонячним вереснем. Або глобальним потеплінням. Нехай так думають. Аби їм було добре.
Припускаю також, що ходять десь невиправні фаталісти, що трактують події як наближення Страшного суду (нижній чорний бік крилець) або загального раювання (верхній червоний) — залежить, вочевидь, від точки зору того чи іншого індивіда.
Є, мабуть, і такі диваки, що на тих літунах ворожать: змахнув чорним — любить, змахнув червоним — не любить, чорним — плюне, червоним — поцілує, чорним — до дідька пошле, червоним… Та ну, краще вже на чорнобривцях.
Я ось впевнений, що то якраз дитинство згадало про мене — бо дитинство насправді нікуди не зникає, так і лишається десь за найближчим рогом, серед вересневого павутиння, в останньому сні, який сниться вже на майже розплющених, залитих ранковим світлом повіках і ніколи не запам’ятовується — воно згадало про мене і послало всі «павичеві очі», мною не виловлені, задля того, щоб подивитися, що я поробляю тут, у цьому дорослому житті, на яку булавку і під яким склом приколотий.
Можливо, це таки дійсно щось із вищих сфер, — наприклад, літери і слова з віршів, поем, есеїв, оповідань та романів, ще не написаних про Київ або в Києві.
От навіть так.
Тоді, виходить, кількох «павичів» я таки впіймав.
Чи то вони вполювали нас?
