«ВВ». Несвяточна історія
Для останньої в цьому році колонки хотілося б написати щось святкове і трохи сентиментальне. І спав на думку спогад: як я перший раз наживо слухав групу «»ВВ». Трапилося це рівно 20 років тому, у грудні 1988-го, в Москві, в концертній залі «Ізмайлово». Я приїхав туди як самвидавчий журналіст зі знайомими дніпропетровськими музикантами на рок-фестиваль «Сирок». Отой фестиваль, нині майже забутий, для пізньо-, та й навіть пострадянського року зіграв неоціненну роль, бо зорієнтований був на групи із союзних республік, із провінцій, на всіляких експериментаторів і підпільників, талановиті колективи мали гарну можливість вийти на всесоюзну сцену. На «Сирку» я вперше побачив концерти Єгора Лєтова, «Агати Крісті», «Братів Гадюкіних». Але саме виступ «ВВ» став незабутнім.
Організатори поставилися до киян з усією повагою, надавши їм найліпший час — останніми у перший день. Оголошення зал сприйняв стримано — знали, мабуть, не більше за мене. Вийшов такий собі молодий Скрипка і замість співу почав якусь незрозумілу промову, щось про робітників, які заморились працювати... А вже через хвилину я разом із публікою забув, на якому світі знаходжуся, бо від «Танців» задвигтіли стіни! То був вибух, вакханалія, свято, переворот у тогочасному музичному світі. І я витанцьовував завзято, година виступу минула непомітно.
Однак, згідно з відомим рок-заповітом, шоу має тривати.
На виході з зали до мене підійшов похмурий лейтенант московської міліції:
— Пройдёмте.
Тут зроблю ліричний відступ щодо свого зовнішнього вигляду. Тоді я належав до того буремного прошарку молоді, котру офіційна преса називала незграбним комсомольським словом «неформали». Мені самому важко було б віднести себе до якогось конкретного руху, проте можу запевнити, що виглядав я досить екстравагантно. Подробиць не пригадаю, але основними елементами були помаранчевий жилет залізничника і сірі, з червоними лампасами, з цупкої матерії, справжні міліцейські брюки, подаровані приятелем. Вони і привернули увагу вартового.
У відділку всім міліціонерам спочатку мову відібрало. Потім кинулися давати колективного прочухана (морального, на щастя). Найдужче лютував головний, полковник. Претензії були не тільки до штанів а й до розгнузданої поведінки: мої танці здалися занадто активними. Навіть політику «шили».
— Там же на концерте нашу страну, советскую власть обижали — тебе что, єто нравится?!
Штани довелося зняти. І в самих підштанниках та в куртці я опинився за ѓратами. Цікаво, що за компанію до «обезьянника» втрапив і... міліціонер. Забрів у вихідний на концерт, хотів розважитись, хильнув трохи, а тут колеги таку поганку влаштували. Обурювався він гучно і вимагав подзвонити своєму полковникові. Зрештою, подзвонили. Невдовзі таки прибув ще один справжній полковник і приятеля звільнив. Я ж лишився. Аж пізно ввечері полковник ізмайловський зібрався додому, прощально глянувши на мене:
— А может, ты милиционера убил, а теперь в его форме людей грабишь? Проверим!
А втім, перевіряти не стали. Натомість з готелю, згинаючись від сміху, з’явився земляк: штани приніс. Лише опівночі я вдихнув повітря свободи.
Стаття про фестиваль вийшла натхненна. «ВВ» й досі моя улюблена група. Веселих вам свят!
