Я проспав падіння Берлінської стіни...
Я проспав падіння Берлінської стіни — у Долині тих, хто нічого не відає, в Ельбських Піщаникових горах. Я дуже жалкую про це. Мій радіоприймач в автомобілі «Трабант» на південному сході НДР нічого не приймав. Але, власне кажучи, в нас усе одно були інші справи, ніж слухати радіо або дивитися телевізор. І проте — навіть якщо ми, як, наприклад, я, ще кожного дня працювали і саме відвідували заняття з вимірювання коливань у аварійному будинку Об’єднаних профспілок НДР — ми були в курсі. Не дуже були в курсі всі ті, хто стежив за мирною революцією лише по телевізору: одні — тому, що боялися брати участь у цьому, інші — тому, що жили не в Саксонії, а в Нижній Саксонії.
Адже ця осінь 1989 року, а не осінь 1977 року — року терористів із RAF (Rote Armee Fraktion — Фракція Червоної Армії. — Прим. перекл.), була справді Німецькою осінню. І мирна революція була дійсно революцією, тому що вона радикально змінила співвідношення сил. 9 листопада 1989 року, в день падіння Стіни, для всього світу стало очевидно: сьогодні німці — найщасливіший народ у світі. В момент падіння Стіни закінчилося розділення Німеччини та Європи. Не прозвучало жодного пострілу, не було навіть поранених. Люди обіймали своїх охоронців, хоч у цих іще кілька годин тому було відчуття, що їм доведеться стріляти в людей.
Однак, це щастя мало свою передісторію. Вона була ознаменована вірою у свободу кожної людини. У той час, як поляки й американці ніколи не вважали розділення Німеччини чимось нормальним, деякі «ліві» у старій Федеративній Республіці були переконані: розділення було справедливим покаранням за розв’язання Німеччиною Другої світової війни та за вбивство мільйонів європейських євреїв. Щоправда, на питання, чому за це мали розплачуватися тільки люди у східній частині Німеччини, перебуваючи за Стіною та колючим дротом, вони не могли дати жодних пояснень. Вони не знали нічого про силу волі до свободи сотень тисяч людей, які перед цим були на вулицях. Вони не могли навіть радіти скандуванню гасла «Народ — це ми!». Адже цей народ — вихований у соціалістичній школі НДР, а не вчителями покоління 1968-го року у Федеративній Республіці, які вірили в соціалізм, — після цієї демократичної вимоги дуже швидко знайшов нове гасло для своєї першої змістовної декларації: «Ми — один народ!».
Ми отримували велику підтримку від свого партнерського муніципалітету з Західної Німеччини в роботі нашої невеликої опозиційної групи у моєму рідному місті Форст у Лаузітці, безпосередньо на польському кордоні. Без воскових матриць і принтерних чорнил, а нерідко також і без кольорової титульної сторінки ми б не змогли друкувати наш «Aufbruch» («Пробудження»), як називався наш самвидавський листок. Але про спробу жити у правді та про прагнення до свободи ми дізналися швидше за Вацлава Гавела, з його Хартії 77, або від польської «Солідарності». За часів холодної війни також і у Східному блоці завжди були люди, котрі свідомо називали себе антикомуністами. 1978 року один із них став Папою Римським, а у червні 1989 року ще один — прем’єр-міністром у Варшаві. Натомість НДР, хоч і була першою країною, де після смерті Сталіна 1953-го вибухнуло народне повстання, придушене тоді з кровопролиттям, як в Угорщині 1956 року або у Чехословаччині 1968 року, у 1980-ті роки доволі пізно підключилася до цього процесу. Але водночас не запізно, бо життя нас не покарало. Сфальсифіковані муніципальні вибори у травні 1989 року призвели до заворушень у країні, що не стихали аж до краху НДР. Оголошення про відкриття угорсько-австрійського кордону викликало величезну хвилю еміграції громадян НДР, які згідно з Основним законом (Конституцією) Федеративної Республіки завжди вважалися німецькими громадянами. Західнонімецькі посольства у Будапешті та Празі буквально за одну ніч відчули на собі, наскільки важливими є певні параграфи Основного закону, від яких багато партій були готові відмовитися ще за багато років до цього. Коли по закінченню літньої перерви 4 вересня 1989 року після молитов за мир у церкві Св. Миколи в Лейпцигу знову почалися понеділкові демонстрації, це вже були не вимоги заявників (на виїзд із НДР): «Ми хочемо геть звідсіля!», а погроза тих, хто не виїхав, можновладцям: «Ми залишаємося тут!». Спроба НДР продемонструвати на початку жовтня суверенітет шляхом дозволу транзиту на Захід через Дрезден поїзда з біженцями, котрі свого часу зайняли посольства, призвела до подальших заворушень, що продовжилися 7 і 8 жовтня 1989 року у Дрездене, Плауені й навіть у Берліні. НДР вирішила звузити зону вільного пересування також і на Сході та спробувала закрити державний кордон із Чехословаччиною та Польщею. Проте це більше не функціонувало, адже дуже багато руху, дуже багато волі до свободи було в народі. Коли потім, 9 жовтня 1989 року, на понеділковій демонстрації у Лейпцигу 70 000 осіб мирно й зі свічками в руках висловили свій протест, я у себе вдома у Форсті записав: «Усе обійшлося мирно, але, не незважаючи, а саме завдяки тому, що багато хто, попри страх і заклики уникати центру міста, взяв участь у демонстрації». Мирна революція принесла всім своїм учасникам свою першу велику перемогу. Держава не насмілилася застосувати силу.
З цієї миті в мене більше не було ніякого страху. Стало зрозуміло: наступного тижня — адже все має свій німецький порядок — прийде вдвічі, а ще за тиждень — учетверо більше. Після цього, звісна річ, і в багатьох інших містах Східної Німеччини проходили понеділкові демонстрації. Те, що починалося в невеликих масштабах із малою кількістю мужніх людей під дахом церкви у 1970-ті й 1980-ті роки, впродовж одного єдиного місяця переросло у хвилю протестів, усередині якої навіть загартовані офіцери-прикордонники в Берліні ввечері 9 листопада 1989 року не змогли протистояти масам людей, що накочувалися, інакше, крім як вимовити фразу, що стала вже легендарною: «У нас потоп». Я на громадянському мітингу 8 листопада 1989 року в Пірні в Саксонії сам бачив, як майстри-ремісники й решта простих людей знову знайшли свій політичний голос і з великим гумором висміювали судомні зусилля уряду НДР знову стати господарем становища. Падіння Берлінської стіни стало для багатьох з учасників радше закономірністю, ніж несподіванкою. П’єса «За залізною завісою» була вже зіграна, коли вона впала. Однак лише тріумфування всього світу показало всім, що тут чудово грають історію європейської свободи.
