Я згадую тих, хто дав мені уроки людяності на нелюдяній війні
...Хоча я не належу до сентиментальних людей, але добре пам’ятаю потрясіння, яке я відчув у подільскому архіві Міністерства оборони колишнього СРСР в той момент, коли я знайомився з документами... про себе і своїх однополчан по другій авіаційній ескадрильї 897 полку.
Здавалося б, що нового могло відкритися мені — бойовому льотчику, який здійснив 232 бойові вильоти і особисто знищив 33 ворожі літаки в небі тієї великої війни?! Але, ні. «Підсумовані» на папері, якщо можна так висловитись, підсумки війни вражали не менше живих спогадів. За час бойової роботи, (так-так, саме роботи) з 30 жовтня 1942 по 12 травня 1945 рр. наш полк записав на свій рахунок 365 збитих літаків, 12442 бойових вильоти, втративши при цьому 29 льотчиків і «виростивши» 7 Героїв Радянського Союзу.
Але чим далі віддаляються події тих років, тим більше гіркоти через те, що так невміло, нетямуще і безвідповідально стосовно тих, хто загинув, ми продовжуємо жити навіть сьогодні; що, не скориставшись здобутками важкої перемоги, ми примушуємо своїх дітей та внуків винаходити колесо, яке давним-давно крутиться під боком. Ми споглядаємо розквіт переможених і, мабуть, чи не раз в році — 9 травня —відчуваємо себе переможцями.
Але в часи важких роздумів у мене є порятунок: мої спогади, які іноді важливіші за багато інших речей у житті.
Найчастіше я згадую два випадки зі свого військового життя, які допомагають мені долати гіркоту розчарування, а з іншого боку — все ж залишають надію, що це не могло бути даремно. Я згадую день 23 грудня 1942 року, який я шаную, як червоний день календаря: адже саме тоді я вперше подолав внутрішній страх. Усі люди, як кожний окремо так і усі разом, і навіть, я гадаю, цілі держави в певний час опиняються перед такою необхідністю. Важливо не пропустити ту хвилину, коли ще можна знайти в собі сили подолати страх.
Хочу розповісти про свій випадок. Того дня я вилетів у складі чотирьох ЯК-7б для прикриття наземних військ. Йшли під хмарами — на висоті 300 метрів. Але німця ми прогавили. Він підстеріг нас, коли ми тільки- тільки розосередилися. Дісталося мені, правому веденому. По літаку забарабанили попадання. З-під ніг полетіли тріски, осколки. По спині пробігло тремтіння і душа, як кажуть, пішла в п’яти: все! Страх скував всього мене, але тут же майнула думка: «Боже мій, що скаже мама, якщо дізнається про це?!». Тієї миті я дійсно подумав не про смерть — про маму... Наді мною проскочив німець і, ніби дратуючи, — ось я який! — став переворотом йти донизу. Я тут же, майже машинально, повторив його маневр і вдарив з трьох стволів з дистанції одного лінійного. Вибух підтвердив, що я спрацював точно. Але момент позбавлення від страху був для мене важливіший за збитого противника. Я переміг себе. Тоді це означало більше, ніж переможений ворог.
Переміг я себе і вдруге перед обличчям смерті. 10 червня 1943 року, сильно обгорілого, доставили мене під нагляд старшого лікаря лазарету Світлани Макарівни Лєсної. Цілий день ця славна жінка не відходила від мене... і, як потім з’ясувалося, здійснила чудо. Той, хто знає, що таке опіки, зрозуміє мене, якщо я скажу, що завдяки старанням Світлани Макарівни через 45 днів я став у стрій — я почав літати. Хоча в госпіталі, куди мене направили після лазарету, мене називали «людиною, яка сміється», а діти, що прийшли обідати, вперше побачивши мене, розбіглися. Було чого лякатися: від марганцівки я був увесь чорний, руки (в сітках) — підняті вгору й прив’язані до палиці, яку поклали на плечі. Це був бабусин спосіб лікування. Світлана Лєсова чудово застосувала його на мені. Вже через 10 років багато лікарів сумнівалися, а чи були у мене взагалі сильні опіки? Але тоді, обгорілий, найбільше я думав про свою непотрібність, каліцтво. Через деякий час і цей страх відпустив мене. А з Світланою Макарівною ми зустрілися тільки через 30 років.
Мені здається, що трагічні часи, жорстокі випробування висвічують людей ізсередини. Важкі часи — це барометр на вчинок, на чесність, на справжність.
...В думках вони проходять переді мною безсонними ночами, ті, у кого я навчався, хто давав мені уроки людяності навіть на тій нелюдяній і безмежній у своїй жорстокості війні. Ця наука допомагає навіть сьогодні. Але понад усе на світі я боюся, що про них забудуть або, не дай Боже, колись зневажливо скажуть, що ми воювали марно. Якщо ми перестанемо згадувати їх — вони будуть забуті.
Але я хочу нагадати імена тих, кого не забув навіть через майже шістдесят років:
Старший лейтенант Володимир Кравчук. Одесит. Всебічно обдарований. Красивий, із солов’їним голосом, а льотчик — сокіл. У червні 1944 р. під час невеликого відпочинку в армії проводився огляд художньої самодіяльності. Після сольного виступу Кравчука голова жюрі, народний артист СРСР Іванов, запропонував йому вступити до трупи Великого театру. Кравчук відповів: «Закінчимо війну — і, якщо залишуся живим, тоді подивлюся, що візьме верх: небо чи театр». Не судилося Володі заспівати у Великому театрі. Полетів на завдання в квітні 1945 р. з піснею і — не повернувся.
Гаврило Акинін. Випробував табірне життя з 1937 року.
Концов Олександр. Пензенський парубок. Ми його називали «Саша, старший лейтенант». На ті часи був високого росту. Це і вирішило його перехід з бомбардувальників у винищувачі. Він частенько говорив нам: «І що це за єроплан? Як ви на ньому літаєте? Повернешся в кабіні, а він крениться». Саша був «розпещений» екіпажем. У них кожний виконував своє, а тут все сам — і штурман, і борттехнік. З ним частенько траплялися казуси: то не помітить поворотний пункт і пролетить далі, то на посадці забуде випустити шасі. Частенько прилітав із завдання пізніше за всю групу хвилин на 60—80 і завжди з гумором доповідав механіку. «Микола, витрата пального мінімальна, ходив на економічному! Баки повні! Завдання виконане!».
Капітан Бондаренко. Природжений льотчик. За показ пілотажу в Туреччині в 1937 році був нагороджений орденом Леніна. Атлет. Ми його називали Мефістофелем. Завдяки йому ми освоїли стрільбу з новим для нас прицілом — двома очима.
Жора Горлатенко. Одесит. Завжди був серйозний. Але коли він сміявся!.. Так можуть тільки в Одесі. Нікому не прощав ухиляння.
Павло Бойков. Умів спати «на ходу». Літав непогано, але в метушні бою іноді стріляв по своїх, добре, що не попадав.
Славко Сидоренко. Сталінградець. Прагнув у всьому бути першим. Іноді жар серця «вдаряв» у голову — і за це доводилося розплачуватися.
О, скільки їх, красивих, трагічних і різних було в моїй важкій військовій долі! На фронті я зустрів перше і останнє кохання — свою дружину, з якою ми пройшли разом від Сталінграду до Відня. Земля їй пухом...
...Циніки інколи кажуть: скільки можна згадувати, адже вже все відомо про ту війну?! Ні, заперечу вам я — старий військовий льотчик. Ще залишилося багато таємниць і загадок, залишилися люди, яких ні разу не згадали ні добрим, ні злим словом. Багато чого залишилося поза нашою увагою і, боюся, назавжди. Мені б не хотілося, щоб в майбутньому лише вчені-історики перевертали пожовклі сторінки нині ще живої історії і її творців. Доки ми живі, ми можемо поділитися хоч яким досвідом — він не буває зайвим ніколи. Більше того, в часи складні, якими є наші...
