Як зберегти ідентичність

Якось я забирав із готелю лауреата Нобелівської премії економіста Амартью Сену. Портьє спитав мене про те, чи я не його водій. У відповідь, після недовгих роздумів, я ствердно кивнув головою. Найбільш очевидна думка, яка прийшла в голову портьє, полягала в тому, що я водій Амартьї Сени.

Це відчуття множинної ідентичності є чимось таким, про що сам Сена написав у своїй книзі «Ідентичність і насильство»: «Одна й та ж людина може бути, наприклад, британським підданим, бути малайзійцем за походженням, мати риси, притаманні китайській расі, бути брокером, невегетаріанцем, астматиком, лінгвістом, культуристом, поетом, противником абортів, орнітологом, астрологом і людиною, яка вірить у те, що Бог придумав Дарвіна, щоб випробувати легковірних людей».

Навіть мінімальний самоаналіз показує, що нам важко відповісти на питання «хто я?» з тієї простої причини, що нам складно провести розмежування між багатьма нашими ідентичностями і зрозуміти їхню архітектуру. Хто я є насправді, й чому я маю погоджуватися з тими людьми, які «зводять» мене та багатство моєї ідентичності лише до однієї з її розмірностей?

Редукціонізм, або філософія зведення (вищого до нижчого і т.д.), мультикультуралізм лежать в основі сучасних домінуючих концепцій, згідно з якими одна з наших ідентичностей повинна превалювати над іншими, виступаючи як єдиний критерій для організації суспільства у групи, що мають чіткі відмінності.

Нині ми нерідко говоримо про те, що для людей існує тільки два шляхи для того, щоб інтегруватися в суспільство: «британська» модель культурного плюралізму, «французька» модель на основі визнання цінностей Республіки і, передусім, концепції рівності.

Відповідно до загальноприйнятої точки зору, в основі британської суспільної моделі лежить співіснування різних громад, при якому кожна громада продовжує дотримуватися своїх традицій і звичаїв, виявляючи при цьому повагу до законів країни, що є нічим іншим як неформальною федерацією співтовариств. Але ця загальноприйнята точка зору є глибоко помилковою, оскільки британське законодавство надає іммігрантам з усіх країн Співдружності щось абсолютно незвичайне: право голосу на виборах у Великій Британії, навіть на національних виборах.

Зі свого досвіду громадяни знають про те, що демократія не обмежується самим лише загальним виборчим правом, але для справжньої демократії потрібна також суспільна сфера, яка рівною мірою відкрита для всіх. Таким чином, в Об’єднаному Королівстві велика група емігрантів має право, так само як і корінні британці, брати участь у публічних дебатах з усіх питань, що становлять спільний інтерес, причому як на місцевому, так і на національному рівні. Оскільки таким чином забезпечується фундаментальна рівність, то саме британська система краще, ніж інші системи, дає можливість повніше виразити ідентичності, які мають виразні відмінності.

У сучасній Великій Британії уряд, мабуть, почав забувати основоположні принципи британської моделі, намагаючись задовольнити бажання конкретних громад у публічному визнанні, офіційно підтримуючи такі явища, як школи з учнями одного віросповідання, які фінансуються з держбюджету. На думку Сени, це викликає жаль, оскільки в результаті призводить до того, що люди, яким притаманна своя ідентичність, наприклад, релігійного або культурного характеру, ставлять її як найвищий пріоритет над усіма іншими, тоді як важливо, щоб діти розширювали свої інтелектуальні горизонти. Відкриваючи дорогу для сепаратизму такого штибу, британці тепер кажуть: «Це ваша ідентичність, і ви вільні вдовольнятися лише нею». Такий підхід означає комунітаріанізм, але не мультикультуралізм.

За останні кілька років «французька» модель також була неправильно інтерпретована внаслідок плутанини відносно її основи — реального права брати участь у житті суспільства, що означає істинну рівність з точки зору доступу до суспільних послуг, до системи соціального забезпечення, шкіл, університетів, з точки зору права на роботу і так далі. Республіканська система правління надає кожній окремій особі, незалежно від її інших відмітних особливостей, рівні права на досягнення загальної рівності. Ця республіканська система правління не заперечує чітких відмінностей і дає право кожній людині виразити себе в межах приватної сфери.

Сена стверджує: «Спокуса прийняття комунітаріанізму, про яку французи сперечалися протягом не менше десяти років, походить від бажання перетворити невдалу спробу досягнення істинної рівності на щось позитивне. Пропонується інтеграція «за замовчуванням» у межах диференційованого простору різних громад — певний різновид позбавлення волі за допомогою цивілізації».

Але неможливо приховати невдачу, зробивши вигляд, що все йде чудово. Доти, доки міські райони переживають соціальні й економічні негаразди, комунітаріанізм слугуватиме лише ширмою для прикриття порушень принципу рівності. При цьому соціальні групи оцінюють із точки зору їхніх «етичних» або «расових» відмінностей.

Оскільки соціальними умовами французької моделі нехтували таким чином, то ця модель наразі, по суті, втратила свій основоположний принцип: рівність. Для того, щоб «переламати» цю негативну тенденцію, французька модель має так само, як і англійська модель, відмовитися від своїх основних принципів. Французи повинні визнати, що рівність перед законом — це головний, але «слабкий» принцип. Його треба доповнити суворішим баченням того, як досягнути рівності.

Це бачення має зробити зусилля, що базуватимуться на республіканських принципах, пропорційних прагненню людей звільнитися від тягаря своїх первинних умов. Істинна рівність у суспільній сфері, яка має відмінності залежно від цінностей та історії кожної країни, передбачає мінімальний рівень прийняття історії та цінностей будь-якої країни. Сена каже, що те, що приймається в цьому випадку, потрібно розглядати як національну ідентичність. Але ця ідентичність має бути відкритою. Це ідентичність, яку ми поділяємо за допомогою спільного проживання і забезпечуємо тим, що в нас усіх є спільного, незалежно від відмінностей між нашими різними ідентичностями.

Великий британський письменник-романіст Джозеф Конрад, вроджений Джозеф Теодор Конрад Коженевський, батьки якого були поляками, котрі жили в Україні, стверджував, що слова — це найбільші вороги реальності. Заклик до «національної ідентичності» не можна перетворювати на колективну димову завісу, за якою «включення» в суспільство стає безтілесною мрією, що співіснує з комунітаріанізмом, який наразі починає відроджуватися.

Жан-Поль ФІТУССІ — професор економіки при Центрі економічних досліджень Sciences-po і президент Французького інституту економічної кон’юнктури (OFCЄ) у Парижі.