Яку країну ми обираємо?

Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук, заступник директора Інституту соціології НАН України:

— Російські колеги давно вже відстежують ситуацію, пов’язану з формуванням нових ідентичностей у Росії. Зокрема, Інститут соціології РАН ще на початку 1990-х реалізував великий проект про зміни ідентичності та показав, що практично у всіх сферах життя, враховуючи національно-державну, економічну, політичну, духовну, всі традиційні ідентичності були різко втрачені. Це було цілком природним явищем, зважаючи на те, що той період був переломним для всіх держав, які постали на руїнах Радянського Союзу. Ті самі процеси відбувалися й в Україні. І якщо в 1992 році — це був перший рік незалежності нашої країни, — 45% громадян України ідентифікували себе саме як громадяни України, 12% вважали себе ще громадянами колишнього СРСР, а решта відчували себе жителями свого регіону або населеного пункту, і навіть 8% називали себе громадянами світу й Європи, то 10 років досить важкого життя призвели до того, що в 2001 році тільки 34% громадян України вважали себе такими, тобто наголошували на першочерговості саме такої ідентичності. Адже ми запитуємо наших респондентів: «Ким ви НАСАМПЕРЕД себе вважаєте?» і пропонуємо альтернативи: громадянином України; громадянином колишнього Радянського Союзу; жителем регіону, де ви живете; жителем села, району або міста, в якому ви живете; громадянином Європи... До речі, в Росії до кінця 1990-х спостерігалася також картина «кризи ідентичності». Так у соціології називають ситуацію, коли людина формально є громадянином країни, але суб’єктивно себе таким не вважає.

Що сталося в Росії? Росія обрала, загалом, певний шлях розвитку. Я вважаю, що цей шлях веде Росію швидше до минулого, ніж до майбутнього, бо грунтується він на цінностях етатизму, переважання державних інтересів над особистими, на цінностях жорсткої вертикальної ієрархії. Тому я вважаю, що так, ідентичність у Росії існує, російські громадяни прийняли цю модель, цю систему та втілили її в образі новообраного президента. Чи є це оптимальним шляхом розвитку для Росії? Росіяни вірять, що так. Але навіть за дуже високого рівня ідентичності можна побудувати тоталітарну державу.

В Україні демократична модель ідентичності досі не реалізована. Зараз ми в проблемі ідентичності повернулися до рівня 1992 року — 45% наших громадян вважають себе передусім громадянами України. Тобто відбулося невелике позитивне зрушення, і пов’язане воно з тим, що за ці роки покращилася економічна ситуація, в людей стало менше втрат і розчарувань, і вони дедалі частіше почали сприймати свою громадянську ідентичність як нормальне явище. Тобто чотири роки економічного підйому дають нам дуже незначний приріст — у 10%, хоча це й статистично значущий приріст. Проте наш шлях мені здається перспективнішим, ніж російський. Росіяни інтегрувалися дуже швидко, але не на основі демократичних цінностей, а навколо, як прийнято говорити в політичній соціології, однієї харизматичної особистості.

Цей шлях здатен викликати втрату свободи та формування атмосфери шовінізму, авторитарної влади... У нас процес вибору ідентичності триває повільніше, але все-таки триває. І я думаю: якщо в нас збережеться економічне зростання ще щонайменше років на десять, наші громадяни перестануть вважати себе громадянами Радянського Союзу, вони перестануть відчувати себе тільки жителями села чи свого регіону. Найбільша загроза для України — це порушити ось цю, ще хитку, стабільність, цей хиткий економічний підйом. Бо він спричиняє цілу низку позитивних зрушень — і в соціальному самопочутті, і в прийнятті нового способу життя та нової економіки, і також прийнятті нових ідентичностей.

Анатолій ГУЦАЛ, перший заступник директора Національного інституту проблем міжнародної безпеки:

— Мені здається, що навряд чи громадяни Росії так сильно ідентифікують себе з Російською державою. Швидше за все, вони називають себе «россиянами», як раніше називали себе «русскими». А щодо України, то в Україні також 78% вважають себе українцями і 18% вважають себе росіянами (це в опитуваннях, де респондентів запитують: ким ви вважаєте себе за національністю?). Але хоча ці цифри й близькі до російських, у них є одна дуже суттєва розбіжність. Чому російські соціологи вважають, що ця цифра — 90% — дозволяє стверджувати, що росіяни себе ідентифікують із державою? По-перше, тому що наявний високий консолідаційний, мобілізаційний потенціал великоруського етносу. Росія є продовжувачем цього етнічного процесу розвитку. Російський етнос ще перебуває в стадії високої пасіонарної енергетики. Висока пасіонарність має на увазі консолідацію не тільки навколо фізіологічних потреб, а, передусім, навколо потреб ідейних, навколо символів. І в Росії ми сьогодні стійку консолідацію спостерігаємо навколо президента Путіна — як особистості, як лідера, як символу російської державності. Паралельно з цим триває відродження ідеї сильної російської держави. І 90% росіян консолідуються навколо безлічі символів, які асоціюються з державою, державними символами, лідером, менше — з релігією.

В Україні ситуація не настільки однозначна. Ми мали такий собі символічний образ «радянська людина». У Росії він трансформувався в символіку «росіянин». В Україні «радянська людина» як поняття, що консолідує все суспільство, розпалося і не трансформувалося в поняття «українець». Таким чином, усі ці консолідаційні процеси, які відбувалися в радянський час, у період Російської імперії, в нас минули. А залишилися якісь давні способи консолідації, способи, які своїм корінням сягають у доімперське існування України. Там ми бачимо найбільшу різноманітність ідентифікацій. Насамперед, суто територіальна, земляцька ідентичність, близькість до землі-годувальниці, близькість до певного регіону. Навіть зараз, коли ми читаємо сучасну політичну пресу, часто можемо зустріти такі визначення, як «донецькі», «харківські», «київські». І цей розподіл реально присутній, тому що в нас не вироблений новий механізм консолідації суспільства як єдиної політичної нації.

У принципі, прориви та сплески енергії нації бувають у разі виникнення загроз, які консолідують націю, які мобілізують цю націю в боротьбі з небезпекою. Але такої небезпеки в нас також не існує. І внаслідок низького консолідаційного ресурсу відсутня й можливість високого рівня ідентичності. Характерними ознаками того, наскільки в нас різношерсті настрої в суспільстві, можуть слугувати такі приклади. Під час відомого конфлікту навколо Тузли опитування жителів Криму показало, що 60% опитаних кримчан виступили за приєднання Тузли до Росії. Щось подібне ми спостерігаємо й у Львові, в Галіції, коли на запитання, як би вчинила Галичина, якби Україна приєдналася до союзу Росії та Білорусі, 34% респондентів виступили за самостійність Галичини й 11% — за автономію Галичини від України. Тобто майже половина населення цього регіону готова розірвати своє коріння, від’єднатися від іншої української нації та жити самостійно.

Як можна виправити ситуацію? Можна, звичайно, використати консолідаційну технологію в стилі «ми — радянський народ» із поправкою на українську незалежність. Щось подібне ми нині спостерігаємо в Європі. Хоча в Європі рівень пасіонарності дещо вищий, ніж в Україні, але його не можна порівняти з пасіонарністю російською. У Європі триває процес виникнення європейської ідентичності, коли значна частина населення перестає вважати себе французами, німцями і починає вважати себе жителями Європи. Особливо це стосується молодого покоління. Це відповідає тому, що ми називаємо процесами глобалізації, тобто формування такої собі глобальної спільності. І я вважаю, що немає нічого поганого в тому, якщо замість міфу «про єдиний радянський народ» з’явиться «європейський демократичний міф», і консолідація або ідентичність в Україні формуватиметься навколо цього міфу. На мою думку, цей міф цілком може прижитися в Україні. Я, чесно кажучи, вважаю, що це все-таки міф, але міфи здатні рухати масами. Особливо такими, де інтереси більшості населення концентруються навколо фізіологічних потреб: питань виживання, питань існування, при цьому більшість населення орієнтується на ті образи та символи, які пов’язані з демонстрацією кращої життєвої матриці. Європа якраз і демонструє цю матрицю: здорове, сите, стабільне суспільство. Мені здається, що європейський міф сьогодні найбільш життєстійкий і найбільш адекватно відповідає стану українського суспільства.

Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор Центру соціальних досліджень «Софія»:

— У висновках російських соціологів закладено одну маленьку «заковику» — і логічну, і змістовну. Річ у тім, що ідея єдності росіян — це ідея інстальована, і пов’язана вона була з ідеологією нової демократичної Росії, яка формувалася на розвалинах СРСР. Якщо мені не зраджує пам’ять, першим активно почав використовувати поняття «росіяни» як новий ідентифікат громадян нової Росії перший президент РФ Борис Єльцин. Формула «росіян» виявилася тією універсальною формулою, що дозволила фактично протягом одного політекономічного циклу — за 12 років — переформатувати ідентифікаційний простір. У «росіянах» зливається, з одного боку, етнічне різноманіття — тут на першому місці громадянський принцип, з іншого, — зберігається спадкоємність державницького менталітету жителів Росії. Взагалі, ідея Великої Росії — постімперської та пострадянської — на сьогодні виявилася найдієвішою, з погляду зміцнення почуття громадянської спільності. Зараз соціологи в Росії заміряють показник самоідентифікації, вони отримують масовий позитив. Більш того, мені здається, що тут не можна ще виключати той момент, що нинішній посил російських соціологів пов’язаний, крім усього іншого, і з певною кон’юнктурою. І кон’юнктура ця дуже тісно пов’язана з останніми позиціями, які заявив нинішній президент Володимир Путін: про новий етап розвитку російського суспільства, російської політичної нації. Тому, природно, така жорстка формальна установка також дає позитивний результат: при вимірюванні посилання від «авторитета» (а Путін, безсумнівно, є авторитетом не тільки для елітарної, а й для масової свідомості) соціологи отримують психологічний ефект — нині середній росіянин налаштований «за державу», налаштований підтримувати владу і, що важливо в плані врахування «соціологічних дрібниць», він позитивно налаштований на смисли, які транслює влада.

На жаль, у масовій свідомості українського суспільства державний ідентифікат залишається на другорядному місці. На мій погляд, якщо в нас і розвивається система ідентифікатів через те, що ми називаємо українство, то це, швидше, ідентифікат не з розряду «держава — громадянин», а «країна — особистість», «країна — спільнота». Це складніше, аморфніше утворення, і, з цього погляду, як приклад, у Росії масовим є приклад державного патріотизму. Причому цей феномен властивий практично всім видам і типам політичної ідеології й дуже могутньо присутній як орієнтир, така собі опорна точка в масовій свідомості. У масовій свідомості українського суспільства державний патріотизм є вторинним, а то й третинним, у зв’язку з чим ми неодноразово з боку нашого Центру ставили питання про необхідність дослідження такого феномена в Україні як громадянського анархізму. Явище унікальне, оскільки воно пов’язане з неприйняттям держави як договірної системи взаємовідносин. Це виявляється і в специфіці конституційного процесу, який суспільство не засвоїло, і в феномені української тіньової економіки.

В Україні сьогодні потужно розвивається ідентичність приналежності до країни. Мається на увазі країна як край, як сфера життя. За 12 років саме відсутність державного патріотизму, відсутність ідентифікату приналежності саме до української держави призводить до того, що дуже часто українців за кордоном сприймають як таких собі «інших росіян». І суть не в тому, що нас не хочуть сприймати як українців, а в тому, що пересічний українець не здатен виробляти на рівні практики — духовної, ставленнєвої — феномен політичної єдності. Психологічна, ментальна єдність — присутня, а ось державницька єдність як приналежність до політичної нації, що створила державу, на жаль, у нас на 10 — 15-му місці. Тому на рівні державної політики ми весь час вимушені ставити питання про певне покращання державного іміджу.

Що робити? Питання інсталяції української держави досі залишається відкритим. А інсталяція в наших умовах — це й інший конституційний процес (як такий собі суспільний договір), це зміна практики політичної влади, зміна механізму формування еліт, включаючи не тільки політичні та гуманітарні еліти, але тепер уже й бізнесові. На жаль, бізнес не сприймається як компонент національної економічної еліти. Потрібен цілий пакет напрямів, які в результаті пов’язані з реінсталяцією держави, прийняттям держави як договірної системи, як системи самоорганізації українського суспільства. Тоді ми вийдемо на постановку — тільки постановку — проблеми про українство як політичну націю. Тоді ми зможемо говорити про те, що й в Україні проблему українства вирішують так само, як і в сучасній Росії вирішують проблему російськості.

Звичайно ж, у тому, що кажуть нині російські соціологи, є елемент кон’юнктури, елемент «м’якої підміни» термінів, але в будь- якому разі вони працюють із реальним феноменом — феноменом нової російської ідентичності. Якщо ж говорити про Україну, то в нас досі не створено передумов для конвертації економічного, спортивного патріотизму, для конвертації локальних ідентичностей (регіональних, етнічних) у загальну політичну ідентичність і не вирішено проблему взаємовідносин «громадянин — держава». Нам слід вивчати російський досвід, оскільки в цьому значенні досвід інсталяції російської ідентичності дуже корисний для України.