Яку Росію ми любимо?

Це запитання «День» поставив невипадково. Після відтворення незалежності, за роки непростих українсько-російських відносин ми намагалися по-новому зрозуміти Росію. Говорили про неї, дискутували. В 2003 році — в рік загострення відносин двох країн, рік конфлікту навколо острова Тузла — в серії «Бібліотека газети «День» «Україна Incognita» вийшла книга під назвою «Дві Русі». Книга-осмислення і, до певної міри, книга-передбачення, що відразу здобула популярність серед читачів. А минулого року ми видали спецвипуск «Куди іде Росія?»

Якщо відкинути всі політичні чи будь-які інші упередження, українці та росіяни — тісно пов’язані між собою нації, їхніх історичний шлях тим чи іншим чином перетинався, перетинається і буде перетинатися. Питання в іншому: яка Росія сьогодні нам потрібна, якою вона буде завтра? Якою ми хочемо її бачити? Зрештою, яку Росію ми любимо?

Сьогоднішня дата теж не випадкова для цієї розмови. 25 березня — день народження Олександра Герцена, публіциста і філософа. Герцен мислив категоріями майбутнього великої Росії — великої в своїй невичерпній творчості, глибокому інтелекті, філософських поглядах. Герцен прагнув іншої Росії — тієї, яку знаємо й любимо ми. Тож яка вона — Росія Герцена? Яка вона — Росія, яку ми любимо?

Іван ДЗЮБА, академік НАН України:

— Мало кого так любила передова українська інтелігенція, як Герцена. Починаючи від Костомарова і Шевченка, який передав йому свого «Кобзаря» — «с благоговейным поклоном». Відтоді Герцен був і залишається символом іншої, неофіційної і недеспотичної Росії. Саме поняття про дві Росії, яке вже півтора століття живе і гріє надією не одне покоління «націоналів» на теренах російських, підросійських і навколоросійських, — пов’язане з постаттю Герцена, й сама ідея «двох Росій», по суті, ним уперше розвинута.

Герцен був патріотом Росії, але не за її державну велич уболівав, а за долю її народу — «крещеной собственности» поміщиків і царів. «Господствующая ось, около которой, шла наша жизнь, — пояснював він свою позицію в «Письмах к противнику», — это наше отношение к русскому народу, вера в него, любовь к нему... и желание деятельно участвовать в его судьбах». Саме це бажання доброї долі для свого народу («социального», а не «мессианского») привело його до переконання, що манія територіального розширення нічого, крім страждань, російському народові не дала й не дасть, що треба впорядковувати власний дім і дати спокій іншим. Тим-то стільки сил і пристрасті віддав він захистові Польщі, наражаючись на гнів не лише вірнопідданців, але й «лібералів». Тим-то з такою увагою стежив за пробудженням вільної думки в усіх куточках Російської імперії і так щиро підтримував найменші її ознаки.

Нам, українцям, він особливо дорогий — був і залишається. Його «Колокол» постійно давав докази симпатії до України та розуміння її прагнення «подняться из упадка и сохранить свой собственный, столь несправедливо и безжалостно попранный образ».

Тим-то Іван Франко незмінно називав Герцена, коли треба було сказати про іншу передову, демократичну, нерусифікаторську Росію, з якою можна бути разом без загрози стати жертвою експансії. На жаль, герценівська традиція в Росії, хоч і позначена багатьма великими і світлими іменами, так і не стала визначальною в суспільній свідомості.

Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»:

— Відповідати на це запитання нелегко, оскільки мало не щоденно маєш справу з фактами, які свідчать, що Росія ніяк не може позбутися небезпечного синдрому втраченої величі. Причому не тільки на політичному Олімпі, а й на рівні масової свідомості. З імперськістю розлучатися, звичайно, нелегко, проте все одно колись це має статися. Але поки що — не сталося, і тому мені важко говорити про любов. Скажу краще про Росію, яка мені цікава.

Я давній читач російської літератури. Мені цікаві Л. Толстой, А. Чехов, І. Бунін, а особливо Ф. Достоєвський, у якого є великі художницькі прозріння щодо трагічних сценаріїв ХХ століття (хоча є і публіцистика з висловлюваннями в дусі Жириновського). У часи студентської та аспірантської юності читав Віктора Астаф’єва (до речі, в нього є роман «Прокляты и убиты», в якому йдеться про бої за Букринський плацдарм, Корсунь), Валентина Распутіна з його ностальгією за селянською Атлантидою, надзвичайно уважного до сільського ладу життя Василя Бєлова, Юрія Трифонова, Булата Окуджаву-прозаїка та Юрія Давидова, в чиїх романах знаходив несподівані перегуки історії та сучасності. Кілька років тому відкрив для себе Василя Гроссмана — як автора повісті «Все тече». Писав про неї і навіть переклав та опублікував фрагмент про голод 1933 року.

Є ще, між іншим, важливий пласт літератури першої половини ХІХ ст., який часом називають «українською школою» в російській літературі. Микола Гоголь, Олексій Погорєльський, Орест Сомов, Василь Нарєжний...

Закінчення на стор.Тема «Дня»