Яким буде вплив Росії на виборах-2006?

Хай би що говорили на офіційному рівні, Кремль, схоже, непогано засвоїв уроки президентської кампанії в Україні. Більш того, нещодавня криза влади в нашій країні створила для Москви досить широке поле для маневрів. Хоча слід зазначити, що можливості зовнішнього впливу на ситуацію в Україні спостерігаються насамперед у Києві, а не в Москві. Чим більш професійно діятимуть новий Кабмін і президентська команда, чим швидше їм вдасться зупинити наближення стагнації в економіці та кризи в енергетиці, тим менше шансів зіграти на проблемах і протиріччях залишиться в сил поза Україною.

Сергій ТОЛСТОВ, директор Інституту політичного аналізу та міжнародних досліджень:

— На сьогодні політичний вплив Росії на Україну переглядається в трьох основних напрямах. Перший, і, мабуть, найменш важливий — це офіційний діалог Кремля з українською владою. Другий, головний, стосується енергопостачання (включаючи обсяги поставок, ціни на газ і тарифи за транзит). І, нарешті, третій, — кон’юнктурно-ситуативний — використання Юлії Тимошенко як чинника постійного тиску на Ющенка та Єханурова, а також загроза повної дестабілізації обстановки в країні.

Візит Юрія Єханурова до Москви — перший після його призначення на посаду прем’єра. Очевидно, пріоритетним завданням Єханурова була спроба пом’якшити позицію Росії в питаннях енергетичного діалогу та по можливості виправити результати «плідної» діяльності О. Івченка, С. Терьохіна та інших «зірок» попереднього кабінету. Через дев’ять місяців після президентських виборів українська влада нарешті зрозуміла, що ні США, ні ЄС не оплачуватимуть ціну напруженості у відносинах Києва з Москвою і що вони ніколи й не думали утримувати 47 мільйонну Україну, як,наприклад, США утримує державу Ізраїль. Так що Єханурову тепер не заважатимуть, але також важко прогнозувати, наскільки його спроби будуть успішними. Очевидно, поки що Кремль не визначив параметри відносин із урядом Ю. Єханурова й може тягнути час до настання холодів.

Після прямого обману та зради з боку Л. Кучми восени 2004 р. В. Путін не довіряє нікому з представників української політичної еліти. Тим часом зміцнення позицій Ю. Тимошенко дає Кремлю можливість, якої він ніколи раніше не мав. Фактично адміністрація В. Путіна стає повноцінним арбітром у внутрішніх українських політичних розкладах, змушуючи будь-яку політичну групу в Україні (владу нинішню, владу відчужену або опозицію) шукати підтримки Москви хоча б для нейтралізації дій суперників і конкурентів.

На наших очах встановлюється складна система противаг, тактичних союзів і гри на протиріччях. Причому повністю в дусі постмодернізму, заперечуючи канони і традиції, що усталилися. Москва не шукає друзів і фаворитів, але готова використати у своїх інтересах будь-яке угруповання, навіть тих, хто ще нещодавно з піною біля рота кричав про імперську загрозу з боку Росії та дискредитував Путіна як диктатора і гнобителя свободи.

Можливо, радикали в оточенні В. Ющенка й пішли б на продовження конфронтації з Москвою ціною тотального руйнування експортних галузей української важкої промисловості. Чужого їм не жаль, а, як відомо, великі підприємства в цьому секторі належать не помаранчевим власникам. Але Ющенко таку розкіш дозволити собі не може. З одного боку, невдалий розвиток країни після революції дискредитує західну концепцію «глобалізації демократії». Хто ж повірить, що «кольорова революція» несе благо, якщо владі вдасться зруйнувати країну, яка ще рік тому демонструвала рекордні темпи економічного зростання? З іншого боку, руйнування економіки означає повну дискредитацію не лише європейської перспективи України, але також ідей демократії та ліберальних стандартів.

За останній рік українські політики зробили все можливе для руйнування договірно-правової бази відносин із Росією в енергетичному секторі. Влада виявилася настільки бездарною та авантюрною, що, роблячи певні дії, не зважила навіть «ціну питання». Хто, питається, спонукав офіційний Київ денонсувати цілком прийнятні угоди з поставок газу та розрахунків із Росією? Що було головним мотивом? Прагнення до прозорості чи бажання самим контролювати фінансові потоки? Але про яку прозорість або чесність може йтися, якщо, як з’ясувалося після призначення Ю. Єханурова прем’єром, за поставки туркменського газу в першому півріччі 2005 р. ще ніхто не розрахувався. Тобто все робилося так само, як і за часів І. Бакая, якщо не гірше.

Російське керівництво декларує встановлення нової, раціональної моделі відносин із пострадянськими республіками. Її суть — у визнанні реалій глобалізації. Якщо весь світ збожеволів і вступив у безбожну боротьбу за ресурси, то й до колишніх родичів застосовуватимуть інші стандарти. Москва сльозам і словам не вірить і нікого переконувати не буде. Підкреслено дружній тон, із яким В. Путін рік тому виступав на трьох українських телеканалах, зараз здається фантазією хворої уяви.

Позиція Росії проста до неподобства. Європа хоче газу, але й Україна — теж. Але Європа готова платити грошима, та, всупереч мріям українських націонал-патріотів і заради власних же інтересів, примусить будь-яку транзитну країну виконувати умови міжнародних угод. Якщо Україна також хоче газу, але не може платити за європейськими тарифами, Києву запропонують ряд вимог, виконання яких може стати основою для повернення до конструктивного діалогу.

Зміна акцентів у риториці представників української влади щодо Росії сьогодні вже не є для В. Путіна достатньою підставою для відновлення системи субсидування України дешевими енергоносіями. Головні умови Росії включають збереження Україною нейтрального статусу (відмова від вступу до НАТО) і повноцінну участь у проекті ЄЕП (включаючи створення багатосторонніх координуючих органів і хоча б рамкові умови митного союзу). Якщо це неможливо, то, користуючись правами суверенітету, Київ може поекспериментувати. Вийде — добре, а якщо ні, то з плином часу стартові умови переговорів можуть і погіршитися.

Українська криза все ж багато чого навчила російську еліту. По-перше, Москва вже не жалітиме Україну і не сумуватиме за Україною. По-друге, економічні позиції російського бізнесу не лише не слабшають, але істотно зміцнюються. (Бумерангом реприватизації став відтік із України західного капіталу при одночасному переоформленні на російські компанії значної частини власності українських власників.) Від переконань і взаємних поступок Москва може перейти до голого та вельми дорогого для нас прагматизму. І якщо Кремль усе ж провокуватиме поглиблення кризи в Україні, він зробить це руками своїх же українських клієнтів і партнерів. Тут зовнішній арбітраж буде для Москви надзвичайно доречним.

Микола ПЕТРОВ, Центр Карнегі, Москва:

— Тактика Росії вже безсумнівно змінилася. Якщо на президентських виборах можна зробити ставку на одну людину, то на парламентських це було б безглуздо. Очевидно, що Росія зараз підтримує відносини з усіма впливовими силами в Україні. У цьому сенсі Москва нині проводить гнучкішу політику, ніж минулого року на президентських виборах.

Що стосується можливостей впливу, то вони досить обмежені. Можна вважати, що російські політтехнологи навряд чи кому-небудь потрібні зараз в Україні. Це, швидше за все, вплинуло б негативно на імідж тієї чи іншої політичної сили. Україні також навряд чи варто чекати якихсь особливих економічних преференцій, як це відбувалося минулого року. Таким чином, йдеться про те, щоб ті політичні сили, які розігруватимуть «російську карту», мали можливість демонструвати свої високі зв’язки з російськими верхами.

Можливо, у Кремля й виникає бажання впливати заради ослаблення нинішньої української влади, але не зовсім зрозуміло, яким має бути цей вплив. Мені здається, що офіційна Москва виходитиме з досить прагматичних позицій, щоб у всякому разі домовитися про співпрацю з усіма впливовими силами та в будь-якому разі щоб виграти, а не програти. На мою думку, в цьому сенсі грати проти когось зовсім не відповідає інтересам Кремля.

У списку політичних сил, із якими Кремль зацікавлений у співпраці, зазначатиметься, гадаю, і правлячий Народний союз «Наша Україна». Я зважаю при цьому на слова Володимира Путіна, який раніше заявив, що російське керівництво на всіх виборах підтримувало чинне керівництво суміжних країн. Безумовно, Москва зацікавлена в тому, щоб налагодити хороші відносини з керівництвом України, і тому, на мою думку, вона максимально підтримуватиме позитивні контакти з НСНУ.

Чи не означатиме активна співпраця з Віктором Ющенком своєрідної легітимації помаранчевої революції з боку Росії, в якій негативно поставилися до подій в Україні? Мені здається, що особливих ідеологічних розбіжностей на виборах минулого року між Кремлем і Віктором Ющенком не було. Був радше неточний і неправильний політичний розрахунок, а зараз цей розрахунок інший, бо є реальна сила, що має реальну владу та здатна домовлятися з російським керівництвом про взаємодію. І жодної ідеологічної ідіосинкразії тут бути не може.

Керівництву України при цьому не варто жертвувати жодними інтересами своєї країни (наприклад, вступ до НАТО і ЄС) на догоду якимось іншим інтересам. Необхідно просто знайти правильний баланс.

Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор Центру соціальних досліджень «Софія»:

— Якщо порівнювати парламентську кампанію 2006 року з минулою президентською, то головна їхня відмінність, на мій погляд, полягатиме в тому, що Росія не повторюватиме старих помилок і не використовуватиме технологій прямого втручання у виборчий процес. Дуже дорого це обійшлося політичному керівництву і дуже неоднозначні наслідки мало це загалом для російської політики. Тому я припускаю, що використовуватимуть традиційніші та менш небезпечні для внутрішньої політики Росії інструменти впливу. Зокрема, вплив інформаційний, економічний (у формі тиску та гри в кризу) і вплив політичний, пов’язаний із позиціонуванням політичного керівництва Росії відносно офіційної влади в Україні, відносно передвиборної політичної конфігурації.

Як це може відбуватися? Вважаю, що якщо говорити про політтехнологію впливу, то з боку Росії не буде однозначних прямих ставок на якусь одну силу. Швидше за все, йтиметься про спробу організувати мережеву роботу, мережевий вплив і взаємодію з тими політичними силами в ході виборів, які найбільш компліментарні Росії. За ознакою так званого «російського питання», або питання повторного зближення України та Росії, вже зараз можна говорити про можливості проросійської коаліції в майбутньому парламенті на тлі чергової тимчасової кризи європейського напряму України. Швидше за все, це буде ренесанс російського питання у формі нових пропозицій щодо ЄЕП, у формі агітації за важливість і стратегічність українсько-російських відносин тощо. Одним із елементів такого впливу може бути формування й у ході виборчої кампанії та після неї проросійської коаліції за цим одним індикатором. І якщо подивитися на політичні сили, що можуть стати учасниками такого проекту, то вже зараз, згідно з останніми даними соціології, ці сили набирають щонайменше 40%. Я маю на увазі Партію регіонів, комуністів, соціалістів, Блок Кравчука та Блок Тимошенко, що, безсумнівно, заграватиме з Росією. Якщо цей проект вдасться, то Росія за рахунок такого мережевого впливу може отримати в майбутньому парламенті ціле коло ідеологічно різних, але близьких за одним критерієм — «російським питанням» — політичних сил, із якими можна працювати щодо формування парламентської коаліції.

Інформаційний вплив. Безсумнівно, тиск на громадську думку в Україні з приводу необхідності деяких особливих відносин із Росією, реабілітація терміну «особливі відносини» може бути одним із стрижневих мотивів кампанії. Я вже не кажу про те, що російський інформаційний інструмент — це потужний вплив на характеристики основних політичних гравців (хто хороший, хто поганий), а також могутня зброя у війні компроматів, що, певна річ, спостерігатиметься.

Й економічний вплив. Від одного з російських експертів я почув таку фразу: ніщо так не переконує в необхідності товаришувати з Росією, як ціни на газ. Гадаю, що в цьому — «сірячинна правда» економічного підходу Росії до України. Безсумнівно, російські корпоративні політичні кола та Кремль робитимуть усе, щоб вигідно для себе використати складну ситуацію з цінами на енергоносії. Я не кажу, що вони підштовхуватимуть Україну до обвальної кризи. Обвальна криза може загрожувати і самій Росії негативними наслідками. Але ось тривалі торги, ультимативна позиція з питань щодо нових цін та тарифів на нафту, особливі умови для російських інвесторів — усі ці елементи будуть присутні в переговорах, усе це транслюватимуть виборцю, який із напруженням очікуватиме: чи зможе українське керівництво привезти з Москви нові ціни, чи не зможе. Це одна з якісних характеристик ефективності нової влади. А тут, вважаю, Росія була б зацікавлена в тому, щоб показати українському виборцю, що нова влада є не дуже ефективною і не дуже успішною. І для цього не треба багато критикувати. Для цього досить максимально затягнути в часі переговорний процес.

Це ті техніки впливу, що можуть бути успішними. Підсумкове завдання — отримати більш компліментарний Росії український парламент, а отже, — і більш гнучкий, більш вигідний Росії майбутній коаліційний уряд, із яким можна працювати.

Ігор ЛОСЄВ, доцент кафедри культурології Національного університету «Києво-Могилянська академія»:

— По-перше, це будуть економічні важелі у вигляді цін на енергоносії. Цей чинник тиску залежить від того, наскільки далеко підуть пан Єхануров і Президент у питаннях стратегічних поступок Росії. Якщо підуть далеко, то ціни на газ можуть суттєво не підвищуватися. Тобто йтиметься про закривання та відкривання нафтового й газового кранів. Крім того, споруджуватимуть митні бар’єри на кордонах із Росією для українських товарів. Можлива також організація якихсь акцій і заворушень, насамперед на півдні України та в Криму, — щоб новій українській владі життя медом не здавалося. Буде, звісно, масовий пропагандистський вплив на Україну.

Буде також аспект впливу, пов’язаний із підтримкою — фінансовою, медійною, політичною, — певних політичних партій. Зараз стверджують, що найбільше треба чекати підтримки з російського боку партій Олександра Мороза та Володимира Литвина. Оскільки багато російських політологів вважають, що це найсерйозніші гравці на українській політичній арені, що могли б бути противагою командам Ющенка й Тимошенко. І у певному сенсі — команді Януковича, оскільки акції цього українського політика в очах його російських політичних союзників неабияк впали. Однак так примітивно, як раніше, росіяни вже, швидше за все, не діятимуть. Буде тотальне глибоке втручання у внутрішні справи в Україні, але з офіційними заявами російського керівництва про те, що РФ дуже цнотливо зберігає суверенітет України, ні у що не втручається й готова співпрацювати з будь-яким парламентом, який обере український народ.

На жаль, є одна трагічна особливість української історії, від якої наші політики ніяк не можуть відмовитися. Це схильність залучати закордонні держави (і йдеться не тільки про Росію) до вирішення українських внутрішньополітичних проблем, чого жодна держава, яка поважає себе, не дозволяє. З цього ряду, на мій погляд, і заява Юрія Єханурова в Москві про те, що Росія — наш головний партнер (виникає запитання: а як бути з нашою євроатлантичною інтеграцією?). Туди ж їде Юлія Володимирівна вирішувати якісь свої питання. Побував і голова Секретаріату Олег Рибачук із так званим «неофіційним візитом». Хоча стосовно офіційних осіб у дипломатичній лексиці такого поняття не існує. Є поняття «робочий візит», «державний візит» і «офіційний візит». Унаслідок усіх цих поїздок я навіть не знаю, як ми зможемо висунути Росії якісь претензії за її втручання, якщо наші політики самі буквально за руку тягнуть Росію втрутитися. А з цього все й починається...