Євразiйська відповідь НАТО
Створення Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ), як військово-політичного союзу країн-учасниць СНД на чолі з Росією поступово і непомітно для навколишніх входить у свою фінальну стадію. Зокрема, як заявив на прес-конференції у РІА «Новости» в Москві генеральний секретар Ради колективної безпеки держав-учасників ДКБ Микола Бордюжа, у рамках створюваної військово-політичної ОДКБ прийнято рішення про створення регіонального командування на західному напрямку з підпорядкуванням військових частин Росії та Білорусі. Ще одне військове угруповання ОДКБ, як планується, перебуватиме у Вірменії. За словами Бордюжі, завершуються переговори про створення російської військової бази у Душанбе, і цю базу також використовуватимуть в інтересах ОДКБ. Тривають переговори про створення російської авіаційної бази у Канті (Киргизія). Передбачається, що ця база міститиме авіаційну компоненту Колективних сил швидкого реагування ДКБ у Центральноазіатському регіоні. До ДКБ нині входять Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія та Таджикистан.
Таким чином, ДКБ, що починався колись як Ташкентський договір (згодом Узбекистан, а також Азербайджан залишили організацію), перероджується з аморфної організації, що існувала більше у вигляді документів і декларацій, починає обростати реальними військовими «мускулами» та ставати чимось реальним і відчутним. Власне, ніколи особливо не приховувалося, що ще Ташкентський договір про колективну безпеку, потім подальші його мутації та нинішній розвиток організації розроблялися, виходячи передусім з уявлень Росії про те, як мають виглядати її стратегія та структура безпеки. Паралельно тривало оформлення економічної складової процесу. Спочатку це виглядало, як митний союз, до якого входили Росія, Білорусь, Казахстан і Киргизія, та приєднався Таджикистан. Ядро союзу мав скласти російсько-білоруський союз як вища ступінь інтеграції. Потім з ініціативи Нурсултана Назарбаєва було створено Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС) із тих самих країн-учасниць, яке нічим особливим себе що поки не виявило. Зараз Москва наполягає на якомога активнішому просуванні створення так званого Єдиного економічного простору у складі Росії, Білорусі, України та Казахстану. І це може стати першим зафіксованим документально випадком із часів розпаду СРСР та створення Співдружності Незалежних Держав (СНД) того, що Київ бере участь в «інтеграційних» планах, створених без його прямої участі та обслуговуючих, як мінімум, не його інтереси.
Микола Бордюжа казав, що головне для військово-політичної організації, що створюється на базі ДКБ — «займатися не структурним вдосконаленням, а здійснювати практичні кроки у напрямі забезпечення безпеки в зоні дії Договору». За його словами, всі керівники держав-учасників «орієнтовані на об’єднання зусиль у плані забезпечення безпеки».
Заплановане розташування регіональних командувань та військових баз є вельми показовим. Західний напрямок «прикривається», бо там, судячи з усього, декларуватиметься (не обов’язково, що так буде насправді) наростання загрози безпеки Росії й особливо — Таджикистану у зв’язку з черговою хвилею розширення НАТО, внаслідок якої до Організації Північноатлантичного договору увійдуть Латвія, Литва, Естонія, Словаччина, приєднавшись до Польщі, Угорщині, Чехії, які вже беруть участь у союзі.
Кавказ цікавий збереженням можливості впливу на ситуацію у Грузії, Азербайджані, а також збереженням як безпосереднього союзника Вірменії. Розміщення військового угруповання у Вірменії імовірно поставить під великий сумнів будь-яку, навіть мінімальну можливість того, що в Абхазії, Південній Осетії, Нагірному Карабаху колись зможе розпочатися міжнародна миротворча операція під егідою ООН або будь-якої іншої міжнародної організації. Розміщення бази в Центральній Азії можна тоді розглядати і як відповідь на збереження загрози з боку Афганістану, і як реакцію на різке посилення впливу в регіоні Сполучених Штатів.
Якщо все це так, важко повірити в те, що ОДКБ буде не суперничати з НАТО на території колишнього Радянського Союзу, а доповнювати його зусилля та можливості, як про те говорили і в Москві, і у Брюсселі. Якщо ж все це не так, і логіка створення нової військово-політичної організації справді радикально відрізняється від традиційного радянського підходу «нашої відповіді Чемберлену», це б ілюструвалося другими прикладами, а також, крім іншого, з помпою створена минулого року Рада Росія — НАТО (або «двадцятка») вже могла б відзвітувати перед публікою про перші реальні результати своєї роботи.
Як каже Бордюжа, Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія та Таджикистан вже ратифікували статут ОДКБ, залишилася лише Вірменія, в якої виникли технічні проблеми, пов’язані з формуванням парламенту. Є аналітики, які вважають створення нової організації утопією, що грунтується на ілюзорних амбіціях керівників «родом з минулого», нездатних сприйняти змінену дійсність. Можливо, це так. А можливо й те, що ОДКБ отримає у своє розпорядження необхідні для діяльності та розвитку ресурси під знаменом жертв у ім’я інтеграції та возз’єднання. Чим відповість Україна?
