ЇЖАКИ — ЦЕ НЕ ТIЛЬКИ МИЛI ЗВIРКИ
Це ще й «фірмова» страва!
ЯК ЇХ ЛОВЛЯТЬ
Коли мова заходила про меню з їжаків, обличчя співрозмовників розпливалися у мрійливих посмішках: здавалося, що від одних тільки спогадів потечуть слинки. Проте обережні селяни тут же розважливо замовкали: їжака ж занесено у Червону книгу... Та й не з руки признаватися у пристрасті до «полювання», яке неоднозначно сприймається навіть у сусідніх селах. Отож, цей матеріал став можливим тоді, коли була дана клятвенна обіцянка не згадувати жодного імені й прізвища.
— Не нами воно заведено, не на нас воно й закінчиться, — роздумують сільські філософи-їжакоїди.
Сільський голова Іван Макарович Лопошук має на те власну думку: можливо, предків їсти їжаків «біда заставила». Їв же його родич, що 25 років відсидів у в’язниці «за політику», і ворон. Казав, що вони йому смачні. Голова пам’ятає, як у 50-х роках село сиділо без хліба, мати пекла його і з жолудів, і з ліщини кетяхи рвали. Усе тоді люди перепробували, тому, певно, й повернулися до споконвічного столино-смолярівського промислу на їжаків.
Та чому саме їжаки? Столинські Смоляри — волинське село серед лісу, у якому видимо-невидимо дичини. Качок, як каже Іван Макарович, «хмара», ходять місцеві мисливці на зайця, але хіба порівняти худу зайчатину з жирною їжачатиною?! Розвелося й лисиць, яких давно ніхто не полює, бо не модними стали шубки і шапки з їхнього хутра.
Сезон полювання на їжаків у Столинських Смолярах збігається з сезоном копання картоплі. Це друга половина серпня. Але вже на престольне свято, котре тут відзначають 28 липня, у день Святого Володимира, мало в якій хаті на столі немає «фірмової» страви.
У цю пору їжаки ще «слабенькі», тобто не нагуляли жирку, проте традиція, як бачимо, живе й процвітає.
Ловлять їжаків уночі (вдень вони відсипаються, виходячи вночі на промисел) і з собаками. Далеко не кожного пса можна навчити, примусити лізти у зарості ожини, в яких мешкають їжачки. Надибавши здобич, пес подає голос — а далі, як кажуть, справа техніки. Місцеві полювальники наловчилися брати їжачків мало не голими руками. З невеликим їжачком клопоту не менше, ніж із кабаном. Його обсмалюють, тверді голочки знімають до решти гарячим металом — є для цього у Столинських Смолярах спеціальні пристосування — місцеве ноу-хау. Тушку розрізають, викидають нутрощі — і настає період очікування «свята живота»...
ЯК ЇХ ЇДЯТЬ
Буквально за тиждень, як ми побували у Столинських Смолярах, в одній хаті на хрестинах подавали печеню із їжака. Селяни з повагою до господарів розказували, що на кожному столі було аж по дві тарілки їжачатини... Але це швидше виняток, ніж правило. На щастя, життя колючих звірків у певній безпеці доти, доки любителі цього делікатесу не навчаться консервувати «свіжину». Поки що це робити не вдається, хоча розказували, що в одній родині якось зуміли приготувати «консерви» і вони у холодному місці простояли майже до весни. Декого виручає морозильна камера, але їжачатина, як будь-яке м’ясо, не терпить довгого виморожування.
Їжаки в окрузі водилися споконвіків. Можливо, тому, що у навколишніх лісах їм добре виводитися — є багато ожини і полянок, які вони полюбляють. Один чоловік признався, що удвох із кумом за ніч «налапали» (по-місцевому — наловили) аж 60 їжаків, і були серед них досить солідні особи — по кілограму й більше (це вже чистої ваги). Ну і що ж робити з тридцятьма (ділилися ж навпіл) їжаками?!
— А береш два 15-літрові казани, закладаєш у них свіжину — і в піч, — мрійливо згадували літо чоловіки.
Їдять з їжака і серце, і печіночку, і легені. М’ясо нічим не приправляють, бо вважається, що приправи тільки псують і без того приємний смак. Кажуть, що їжачатина смачніша за свинину, молоду телятину, качатину, кролятину й курятину. І навіть за індичатину. Неповторного смаку надає жир, який також у великій ціні. Його збирають у пляшки й використовують як ліки (при опіках, різних виразках, хворобах легень). Якщо перефразувати крилатий вислів про кроликів, то їжаки — «не тільки смачне м’ясо, це ще й найкращі ліки від туберкульозу!»
— Коли медицина безсила — на їжаках людина оживе! Треба з’їсти 6 — 7 їжаків і ложкою випити півпляшки жиру, — зі знанням справи діляться місцеві рецептами.
В окрузі мешканців Столинських Смолярів так і прозивають — «їжаки». Бувало, що дівчина з сусіднього села соромилася іти заміж за «їжака», але, мабуть, нема в селі приїжджих, які б згодом не їли їжачатину. Це ще й чудова закусь: можна випити одному півлітра і не сп’яніти ні грама. Їжаків із кожним роком меншає, все далі відходять вони від своєї «історичної батьківщини». Тепер мисливцям за колючим делікатесом доводиться їздити у сусідні райони, куди їжаки емігрують (до речі, цікавий факт, що за ніч у пошуках поживи ця тваринка долає до 5-ти кілометрів!) Добре, хоч перестали «лапати» малюків і дають їм вирости.
Столино-смолярівські «йожики» перевершили найголовніший волинський делікатес — вугрів, котрі водяться на озері Світязь. На Волині побутує жарт (дуже близький до істини), що у багатьох місцевих професорів, письменників, чиновників дорога до дипломів, звань, нагород і посад вистелена вуграми. А тепер на Світязь столичним «босам» возять казанки з «їжаками»... Просять їх і польські та українські митники — село ж за кілька кілометрів від Державного кордону України і його мешканці користуються правом полегшеного переходу в Польщу.
Нам не довелося спробувати, які ж їжачки на смак: не в сезон попали. Місцеві господині переконували, що навіть знаючи, що у каструлі їжачатина, ми б побороли зрозумілу бридливість і жалість (і як тільки вони їх їдять, цих милих тваринок?!) «На запах пішли б!» — сміялися жінки і запрошували приїхати у Столинські Смоляри на престольне свято.
