Юрій ГУНЬКО: з «Адміралів» у «Білі Барси»

— Чи є почуття подолання найвищого бар’єру?

— Думаю, група «С» чотирирічної давності була не простішою в значенні виходу нагору. Словаки, казахстанці — ті виглядали сильніше ось цих квітневих конкурентів. З іншого боку, тоді траплялися команди, в яких і 20 шайб можна було виграти. Тут же все жорсткіше — недаремно на горизонті маячіла ліга «А».

НАВЗДОГІН ЗА ЧАСОМ

— Звідси, вочевидь, досить «скупі» рахунки ігор, наприклад, лише 3:1 з Естонією?

— Особисто мені якраз з естонською командою простіше грати було — той же стиль, на відміну від канадської манери, до якої тяжіли інші суперники. Але вибирати не доводиться. Під час листопадового перегравання взагалі «з листа» будемо вирішувати завдання. Буквально в переддень того турніру в національних чемпіонатах настане пауза. З клубів нікого наперед не відпустять. Однак, якщо тренери збережуть «люблянський» склад, то награні зв’язки нікуди за півроку не зникнуть.

— Юро, а цікаво, що керувало хлопцями більшою мірою — честолюбство, патріотизм, матеріальні стимули?

— Я би сказав інакше: відчуття того, що збірна, окрім нас самих, ще комусь потрібна. Україну зустрічали і за вдяганкою — спортивні костюми, кросівки, сумки. Щоправда, перед ЧС-95 в Болгарії видали куртки «Lotto», але це було мало не єдиним знаком уваги до збірної. Тепер же був проведений збір із залученням практично всіх наших «європейців». До того ж оголошено суму преміальних за будь-яке з чотирьох місць. Порівняйте, коли попереду був олімпійський відбір, нам мляво пообіцяли: ви спершу зумійте потрапити, а там і відправимо, мовляв, на Ігри, якщо грошей виділять. Не забувайте і про чинник часу, який з сезону-92/93 уперто грав проти нас.

— Ви маєте на увазі вік лідерів збірної України середини 90-х?

— В жодному разі. Тут — інше. Росія отримала всі хокейні повноваження колишнього Союзу. Але рівень тієї юніорської збірної СРСР, де мені довелося грати в парі з Олексієм Житником, багато в чому визначали хлопці, виховані в різних республіках — латиші Сандіс Озоліньш і Сергій Жолток, Дарюс Каспарайтіс, який починав у Литві, Костя Сподаренко з Усть-Каменогорська. А наш киянин Сашко Кузьминський навіть був капітаном збірної! То чи справедливо було новим федераціям починати з 3—4 дивізіонів? Внаслідок низки причин на молодіжний чемпіонат світу мене не взяли. Але після «призову» хокеїстів 1972 року народження, «золото» більше жодного разу в Москву не привезли. Погодьтеся, факт примітний.

ЖОРСТОКА «АМЕРИКАНКА»

— Йдучи далі, можна відстежити шлях інших хокеїстів з тієї ж «об’єднаної» збірної — В’ячеслава Козлова, Миколи Хабібуліна, Бориса Миронова, Олексія Ковальова — в НХЛ. Міг там з’явитися і Юрій Гунько, вибраний на «драфті» клубом...

— «Сент-Луїс Блюз». Сталося це ще 1991-го. Проте, не те, щоб сталося. Адже викликати вони не поспішали добрих два роки. Мені ще треба було закріпитися в «Соколі». Мій агент порадив поїхати до ліги, що на сходинку нижче, — обтесатися з рік. Рівень ІХЛ, повірте, досить солідний, його визначають фарм-клуби НХЛ. Щоправда, «Мілуокі Адміралз», де я провів предсезонний «training camp», є незалежним клубом. Суми контрактів у цій лізі, природно, скромніші, але «кухня» — обміни, переходи, календар — та сама...

— І пані Удача повернулася спиною?

— Питання стояло так: на одне вакантне місце в захисті претендували канадець, словак і я. Власники розсудили, що безпроблемніший, так би мовити, свій. Ні тобі труднощів адаптації, ані мовного бар’єру. Я замало не рвонув ще лігою нижче, та вчасно одумався. З висоти років розумію, що вирушив я до Америки зарано. Так чи інакше, а повернувся додому.

— Проте тогочасна МХЛ була не слабка.

— В Міжнаціональній лізі я встиг пограти за дві команди — за наш «Сокіл» (сезон-94/95) і за Казань. Щоправда, 95-го запрошували ще в череповецьку «Сєверсталь», але я поїхав в «Ак Барс». Там вже місяців зо два, зо три тренувався Сашко Савицький.

КАЗАНСЬКІ, АЛЕ — НЕ СИРОТИ

— Від’їзд цілої групи «соколів» відносять на рахунок фінансового дефіциту і трансформації МХЛ в елітну лігу Росії — без рижан, мінчан, киян. Невже так легко проходило пристосування до реалій Татарії? «Ак Барс», до того ж, прийняв новий тренер...

 — В тому, першому для мене, «казанському» чемпіонаті були, з київських, заявлені в команді ще Олег Полковников і Василь Бобровников. Але через півроку Василь поїхав додому, а замість нього приїхав Вадик Шахрайчук. Пограв він з нами півтора року і підписав контракт у Німеччині. Тепер — про тренера. Юрій Іванович Моїсеєв вважається фахівцем старої, тарасовської школи. З ним — не просто. Режим тренувань і зборів вельми жорсткий. Але, безперечно, він відчуває сучасний хокей. З одного боку, нещодавно віддав перевагу в ролі першого воротаря над найавторитетнішим в команді Сергієм Абрамовим молодшому Дмитру Ячанову. З іншого, за ті три роки, що я в «Ак Барсі», єдиний з юних, що пробився в Моїсеєва в «основу» — це Денис Архипов. Інших його ровесників віддали в оренду, благо в Татарстані хокейні команди є в багатьох містах.

— Журналісти дедалі частіше вживають епітети «бум», «феномен», «команда-зірка»...

— В основному це — правда. На всі ігри замовляється «чартер», з нами літає бригада ТБ. На чолі клубу — прем’єр-міністр Республіки Татарстан Фарід Хайруллович Мухаметшин. Команду оточують спонсори, насамперед, «Ак Барс Банк». У той же час, за затримками зарплатні в бюджетній сфері цей регіон входить до сімки найнеблагополучніших у Росії.

ЛІКОТЬ ДО ЛІКТЯ

— Але великий хокей не буває без великих розчарувань?

— В регулярному чемпіонаті-96/97 «Ак Барс» став другим, але медалі тоді розігрувалися за підсумками «плей-офф». На жаль, вилетіли в першому ж колі на досить середній команді Саратова, причому третій матч був вдома. Якби в нинішній першості, лідируючи майже беззмінно, ми впустили шанс, нас не зрозуміли б.

— В чому головний секрет перемоги клубу?

— Так, в коло претендентів на медалі «Ак Барс» увірвався за Юрія Моїсеєва, але ніхто не применшує місцевих традицій. Їх носієм є і другий тренер Всеволод Єлфімов — в минулому капітан СК ім. Урицького (так команда називалася багато років). Безсумнівно, висока організація гри, дисципліна — заслуга головного тренера. Але дух командний — це сама команда. Колектив з великої літери. У ті роки, коли заробітки були куди скромнішими, нову машину одного з гравців вкрали прямо з-під будинку. Так от, хлопці скинулися — купили іншу.

— До речі, високий рівень злочинності в деяких російських регіонах серйозно стримує переїзд у ці клуби хокеїстів зі столиць...

— Про Казань мені не було потреби збирати відомості. Ще коли грав у Києві за ШВСМ, то в день виїзного матчу з «Ітілью» мене мало не роздягли в 300 метрах від Палацу спорту. Тоді у них молодіжні угрупування жах наводили. А що зараз? На дорогах і майданах ви можете побачити міліцейські патрулі з автоматами. Але це — як гарантія спокою, а взагалі влада вже давно переламала ситуацію. Ось де точно може «розборка» виникнути, так це за автографами гравців «Ак Барсу».

— Без зайвої скромності, а чи ви відчуваєте цю популярність «барсів» на собі?

— На телебаченні Татарстану є така програма — «Хокей для всіх», і вона запропонувала глядачам скласти символічну п’ятірку клубу за підсумками сезону. Увійшли до неї форварди Олексій Чупін, Сергій Золотов, Михайло Сарматін, а захисники — Дмитро Балмін і я.

— В місті, в команді у вас є друзі?

— Ще раз повторюся. Гравці один одного підтримують у всьому, ми — велика родина. Кумир публіки —

37-річний Абрамов, у спілкуванні — проста, чуйна людина. Хоча нашу Наташу опікали по черзі обидві бабусі — і моя мама Галина Модестівна, і Тетянина — Галина Миколаївна, але у нас спочатку не було медичного полісу в Казані. А дочка там — з трьох місяців. Так от, Сергій, з дружиною Світланою привезли до нас дуже досвідченого педіатра, який постійно спостерігає їх Катрусю. Додайте й те, що подружжя Савицьких живе поверхом вище, так що журитися ніколи. Та й ми впевнені, що в Києві на нас завжди чекають.

З ДОСЬЄ «ДНЯ»

ГУНЬКО Юрій. Захисник збірної України з хокею.

Чемпіон світу-98 (група «В»).

Народився 28 лютого 1972 року в Києві. Вихованець СДЮШОР «Сокіл» з 1980 р. (перший тренер — Валерій Голдобін). Виступав за клуби: ШВСМ (Київ) — 1988—91рр.; «Сокіл» (Київ) — до 1995 р.; «Ак Барс» (Казань) — 1995—98 рр. Срібний призер чемпіонату Європи 1990 р. серед юніорів у складі збірної СРСР (старший тренер — Володимир Каменєв); чемпіон Росії 1998 р. Закінчив Український університет фізвиховання та спорту.